10 клас історія України

Всесвітня історія

Тема: Тематичний контроль по темі: "Країни Західної Європи та США в 1920-1930 рр.

Відповісти на тести 

Історія України

Тематичний контроль з теми: "Україна в складі СРСР (1922-1939рр.)

Виконати тести.

/>

Громадянська освіта. 

Тема: Лобіювання інтересів та корупція.(16.03)

Даючи хабарі та не повідомляючи про випадки вимагання незаконних платежів, ми заохочуємо тим самим корупціонерів підтримувати існуючі та створювати нові корупційні схеми!!!

Цілі:

1. Познайомити учнів зі способами боротьби з корупцією.

2. Показати, що від кожного з нас залежить масштаб процвітання корупції.

3. Учити приймати в житті вірні рішення.

ХІД УРОКУ

1. На початку уроку учні знайомляться з поняттями "закон", "хабар", "вибір", "провина", "прагнення нажитись".

2. Гра "Порадься із другом": учні стають у два кола навпроти один одного. Їм дається завдання: стоячі навпроти один одного, обговорити в парі представлене поняття, наприклад, "хабар". Після обговорення поняття учасники зовнішнього кола здвигаються на одну людину. Тоді дається нове поняття, учні обговорюють його вже в новій парі. У такий спосіб обговорюються всі представлені поняття.

3. Після гри учні разом з учителем узагальнюють обговорювані поняття. Учитель підкреслює учням, що всі обговорені поняття пов'язані з поняттям "корупція". Після узагальнення на дошці записується визначення корупції.

4. Тема цього уроку "Боротьба проти корупції", тому найбільша увага приділяється розгляду способів боротьби з корупцією.

Робота з документом

Учні читають доповідь, установлюють засоби боротьби з корупцією та систематизують їх у ключ боротьби з корупцією.

Учням представляється документ "Досвід компанії "Shell" у боротьбі з корупцією".

"Концерн "Shell Group" займається господарською діяльністю у 130-ти країнах світу. <...> За багато років своєї діяльності Shell розвив політику боротьби з корупцією. <...>

Щоби провести чищення всередині групи компаній, керівництво Shell насамперед відродило загальні принципи бізнесу групи. Вони застосовуються не тільки всередині компанії, а й у відносинах із постачальниками, клієнтами, державними органами. <...> Які ж ці принципи? Найзвичайнісінькі: надавати кожному клієнту послуги на вищому рівні та найбільш якісні продукти, займатись господарською діяльністю з повагою до суспільства країни, не порушувати юридичну систему країни, берегти інвестиції акціонерів, гарантувати чесну й "чисту" господарську діяльність в умовах вільної конкуренції. <...> Необхідно контролювати дотримання встановлених принципів.

Щорічно кожний працівник зобов'язаний підписувати обіцянку про узгодження інтересів на роботі, а також повідомляти про кожний випадок, не сумісний із загальними принципами бізнесу Shell.

"Shell Report" почав видаватись у 1998 році. Одна з його цілей - представити зведений звіт про здійснену діяльність і взяті на себе зобов'язання <...>. Як повідомляється, протягом 2000 року було виявлено близько чотирьохсот випадків одержання хабарів (для порівняння - у 1999 р. Їх було тільки три), у результаті чого з роботи були звільнені сім чоловік. Фінансова вартість подій - 89 тисяч доларів. Багато це чи мало для 1340 країн і 90 тисяч працівників?..

Навіть після чищення всередині компанії не завжди легко це довести суспільству <...> Сьогодні, після семи років діяльності, ми можемо сміливо декларувати, що в Литві можна працювати відповідно до принципів чесного й етичного бізнесу <...> Простий приклад: щоденні газети в 1996-1997 р. майоріли заголовками про недіючий концерн "Мажейкю нафта" та зменшувані запаси палива на бензоколонках. Одного разу вранці на територію бензоколонки приїжджає державний службовець із двома ємностями місткістю по 20 літрів і гучно заявляє, що він буде здійснювати перевірку якості палива, що продається. Що робить керівник бензоколонки? Найпростішим було би наповнити ємності й чемно попросити не починати перевірку. І керівник спокійний, і перевіряючий спокійний. Однак керівник бензоколонки наливає в кожну ємність по одному літру палива (добре знаючи, що для перевірки потрібно не більше одного літра палива). Спокійно вислуховує протягом 15-ти хвилин невдоволення, що виражається перевіряючим уголос, і погрози накласти штраф. Чи був після цього Shell Lietuva покараний за якість палива? Ні. Чи виникне ще коли-небудь бажання в того ж службовця повернутись на бензоколонку Shell? Ні. А якби керівник бензоколонки вибрав перший варіант і наповнив би до країв обидві ємності, скільки разів "той, хто перевіряє якість" прийшов би знову? Цілком імовірно, ще не один раз.

Інший приклад: санінспектор став часто перевіряти бензоколонку. Керівники бензоколонки дивувались, чому їм заважають працювати кілька разів на місяць. Виявляється, треба було перестати пропонувати безкоштовно випити кави. Під час "перевірки" "перевіряючого" чемно попередили, скільки коштує чашка кави, і йому було пред'явлено касовий чек.

Ще один приклад із діяльності Shell Group. В одну із країн Азії перед будівництвом платформи з виробництва газу потрібно було імпортувати вертоліт. Імпорт вертольотів не заборонено, але у країні складно взяти вертоліт напрокат. Однак є один нюанс: у роботі митниці такий бюрократизм, що перед імпортом необхідно записатись у чергу та три місяці чекати оформлення документів. Поки везуть вертоліт, довелося б чекати ще два місяці. Один місяць затримки - 2 млн доларів збитків. Первинні звертання до працівників митниці ясно показали, що без додаткової плати черга не стане рухатися швидше. Оцінити суму грошей, необхідну для "обходу" системи, що сформувалася, практично неможливо <...> Як узгодити принципи бізнесу й результат бізнесу? <...>

Shell вибрав чесний шлях. Жоден із працівників митниці не був "обласканий", імпорт вертольота тривав довго. Понесені збитки довелося вписати в бухгалтерські книги. Однак варто згадати одну деталь. У Shell у тій країні є підприємство, акції якого є й у держави. У співвідношенні 50:50 ділиться не тільки прибуток, а й понесені збитки. Як тільки був загублений мільйон, відразу почалась реформа митної системи. Через півроку у країні не залишилось ніяких черг на проходження митних процедур. <...>".

Виконати завдання в зошитах (обов'язково)" Чому корупція несе загрозу?"

Цікава інформація

Сінгапур без Корупції

  Сінгапур, невеличка країна у Південно -Східній Азії, за 20 років збільшила своє багатство у 15 разів. Що стало головною рушійною силою, Творець цього "сінгапурського економічного дива" Лі Куан Ю був твердо переконаний , що це вдалося лише тому, що була переможена корупція. Він казав : " корупція здатна роз'їсти будь-яку систему, незалежно від філософії чи ідеології, адекватності уряду чи географічного розташування".

  На сьогодні Сінгапур традиційно входить до десятки найменш корумпованих у світі країн та є єдиною державою Азії, що демонструє подібну динаміку. Такий результат є свідченням цілеспрямованості, відданості та нульової толератності до корупції в країні.

Узагальнення знань: відповісти на запитання:(нище)

Домашнє завдання: опрацюватиТему 7 стр. 152

Громадянська освіта

Тема: Практичне заняття:" Створюємо бізнес- план власного підприєства." (20.03 2000р; 30.03. 2000р).

Як започаткувати власну справу
Головні засади майбутнього бізнесу закладаються у бізнес-план . Стандартний бізнес-план містить такі основні розділи.

Домашнє завдання: Створити свій власний бізнес-план.( обов'язково) і відіслати на електронну пошту karantinzarechna@gmail.com
підготуватися до тематичного контролю

Громадянська освіта

ТЕМАТИЧНИЙ КОНТРОЛЬ.Урок повторення.(3.04;6.04)

Відповісти на тести

ТЕМА:"Українські землі у складі Польщи і Румунії"(2.04, 7.04,9.04))Мета: розкрити становище та розвиток українських земель у складі Польщі, Румунії; з’ясувати етапи правлячих кіл Польщі, Румунії щодо українства; схарактеризувати українські політичні сили та перебіг політичної боротьби; розвивати в учнів уміння аналізувати, зіставляти, робити висновки; виховувати їх у дусі поваги до історії свого народу.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «Західноукраїнські землі в міжвоєнний період», атлас.

Основні терміни та поняття: сепаратизм, осадники, асиміляція.

Основні дати:

1921—1925 рр. — діяльність українського Таємного університету у Львові;

14 березня 1923 р. — рішення Ради послів країн Антанти про входження Східної Галичини до складу Польщі;

31 липня 1924 р. — прийняття закону, за яким польська мова проголошувалась державною та заборонялося вживання української мови в державних установах;

1935—1938 рр. — спроба польсько-українського порозуміння, курс на «нормалізацію».

Хід уроку

І. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Фронтальне опитування

1) Коли було проголошено ЗУНР?

2) Коли було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР?

3) Які держави розділили українські землі після поразки визвольних змагань?

4) Які міжнародні договори закріплювали розподіл українських земель?

Таким чином, українські землі після поразки визвольних змагань увійшли до складу СРСР (Наддніпрянська Україна), Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь), Румунії (Північна Буковина, Південна Бессарабія, Хотинщина, Мармарощина) та Чехословаччини (Закарпаття). У складі СРСР вони мали державний статус УСРР. Проте суверенітет УСРР, як ми з’ясували на попередніх уроках, був ефемерним. На цьому уроці ми розпочинаємо вивчати, як складалася доля західноукраїнських земель.

ІІІ. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Політика польських правлячих кіл щодо українських земель.

Розповідь учителя

У Польщі, де проживало найбільше українців, українське питання стояло найгостріше. Польський уряд, маючи стратегічну мету — повне ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. У 1919—1939 рр. чітко вирізняються три періоди політики польських правлячих кіл щодо українських земель.

У 1919—1923 рр. польське керівництво намагалося в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також те, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні й у навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але щойно 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися на папері. У цей період українське населення також намагалося відстояти свої права, удаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 р., виборів 1922 р. до сейму. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.

У 1923—1926 рр. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща «А», до якої входили корінні польські землі, і Польща «Б», що складалася переважно із західноукраїнських і білоруських земель. Стосовно різних частин відповідно проводилась і різна політика. Щодо Польщі «Б» застосовувалася політика штучного стримування соціально-економічного розвитку й повного скасування поступок національним меншинам. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалася державною. Почалося закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На українські землі переселялися польські колоністи («осадники»), яким виділялися кращі землі.

Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту в політиці щодо українців. Третій період (1926—1937 рр.) пов’язаний з установленням режиму «санації» на чолі з Ю. Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки й компроміси у відносинах із національними меншинами, зокрема з українцями. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин (зробити їх патріотами Польської держави, складовою польської політичної нації) і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-українського порозуміння». Провідником цієї політики став воєвода Волині, колишній заступник міністра внутрішніх справ в уряді С. Петлюри Г. Юзефський.

Було збільшено державні інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл (украквістичних), дозволено певну українізацію православної церкви.

Така політика проводилася з метою розколу серед українців: між галичанами й волинянами, між прихильниками та противниками порозуміння з Польщею. Вона мала створити позитивний імідж Польщі як держави, що толерантно ставиться до національних меншин. У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Картузькій (утворений у 1934 р. для політичних в’язнів). Проте в більшості випадків заклики до порозуміння та політичні рішення керівників Польської держави наражалися на стійкий опір антиукраїнськи налаштованих місцевих чиновників, поміщиків. Будь-який прояв українського національного життя трактувався як нелояльність до держави, прояв сепаратизму. До того ж на виступи радикальних українських елементів польська сторона здійснювала масові акції пацифікації (умиротворення) 20 вересня — 30 листопада 1930 р., які супроводжувалися погромами, побиттям, руйнуванням українських установ; застосовувався принцип колективної відповідальності українців, які в очах поляків виглядали як неблагонадійні. Але починаючи від 1937 р. польські правлячі кола знову змінюють курс. Перед загрозою Другої світової війни вони боялися, що українське питання стане «розмінною картою» у великій грі, а будь-які поступки українцям — сприятливим ґрунтом для зростання сепаратизму; прокотилась нова хвиля репресій. У 1938—1939 рр. у прикордонній смузі із СРСР були проведені акції з виселення українців.

2. Українські політичні партії та організації.

Розповідь учителя

Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, існуючий політичний режим допускав певну політичну діяльність. Використовуючи цю можливість, українці створили політичні партії, покликані захищати їхні інтереси. Так, у Польщі на 1925 р. існувало 12 українських політичних партій, що представляли широкий політичний спектр. Найбільшою й наймогутнішою серед українських політичних партій було Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), яке утворилося в 1925 р. і було ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. Лідерами об’єднання були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. УНДО виступало за конституційну демократію та незалежність України. Головним практичним завданням УНДО вважала захист економічних, політичних, національно-культурних прав українців. Під впливом УНДО перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, товариств, у тому числі й найвпливовіша газета «Діло», яка, по суті, стала його неофіційним органом.

Соціалістичний спектр українського руху був представлений Українською соціал-радикальною партією (УСРП), що утворилася після об’єднання в 1926 р. найстарішої західноукраїнської партії Русько-української радикальної партії з Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Розв’язання найважливіших соціально-економічних проблем пов’язувалося із завоюванням незалежності. Її лідерами були Л. Бачинський і І. Макух. Ще однією соціалістичною партією була Українська соціал-демократична партія. У своїй діяльності вона спиралася на нечисленне українське робітництво. У 1924 р. УСДП була примусово розпущена польською владою на підставі звинувачення в поширенні ідей комунізму; у 1929 р. вона відновила свою діяльність. Лідером партії став М. Ганкевич. Решта українських партій були нечисленними та маловпливовими (Українська католицька партія, Волинське українське об’єднання, москвофіли тощо). Майже всі українські партії виступали за об’єднання українських земель у єдиній державі. Ситуацію в УСРР у 1920-ті рр. висвітлив Д. Левицький у 1925 р. в газеті «Діло»: «На радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї чужі рамці фіктивної української державності наповнюються рідним змістом справжньої державності». Але в 1930-ті рр. думка щодо УСРР і СРСР докоріннно змінюється. Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка в 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) й увійшла до Компартії Польщі.

КПЗУ діяла підпільно; прагнула поєднати національні ідеї з ідеями комунізму, підтримувала ідейну течію націонал-комунізму. Вона спиралася переважно на найбідніші прошарки суспільства. На чолі КПЗУ стояли Й. Клірик, Р. Кузьма. Політика українізації та непу, що проводилися в УСРР, сприяли зростанню впливу КПЗУ й узагалі прорадянських настроїв у Західній Україні. Але наступна політика радянського керівництва (колективізація, голодомор, репресії) викликала критику з боку членів КПЗУ. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було репресовано, а Компартію Польщі, до складу якої входила КПЗУ, за рішенням Комінтерну в 1938 р. було розпущено.

Українські партії максимально намагалися використати легальні можливості впливу на формування державної внутрішньої політики. Із цією метою вони боролися за місця в польському парламенті: якщо в листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і шести сенаторів, то в липні 1930 р. — із 50 послів і 14 сенаторів. Поряд із легальними українськими партіями і підпільною діяльністю комуністів зростала ще одна сила, якій судилося стати провідником українського руху в 1930—1950-ті рр., — націоналістичний рух, що неухильно розвивався. Організаційні витоки були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної у Празі в 1920 р. групою старшин УСС та УГА на чолі з Є. Коновальцем.

Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, становлення якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Основним методом боротьби вважався терор проти представників окупаційної влади, установ тощо.

Терористичні акти УВО мали й пропагандистську мету: привернути увагу світової громадськості до тієї несправедливості, яка після Першої світової війни була вчинена щодо українців. Найвідоміші акції УВО: невдалий замах колишнього старшини УГА С. Федака на Ю. Пілсудського (1921 р.), кампанія саботажу та терористичні акти проти українських угодовців (1922 р.), експропріаційні акції (1924—1926 рр.) тощо.

Ідеологічною основою націоналістичного руху стала ідеологія інтегрального націоналізму Д. Донцова. Діяльність УВО та Д. Донцова сприяли консолідації націоналістичних сил. У 1929 р. постала Організація українських націоналістів (ОУН).

3. Створення та діяльність ОУН (для рівня стандарту). 
4. 

Українські землі в складі Румунії

За офіційною статистикою, у 1920 р. на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7 % усього населення). Основними місцями їхнього розселення були Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії, а також Мармарощина (Південна частина Закарпаття).

Румунія від самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх можливості національного розвитку. Натомість економічна політика була більш гнучкою. На неї найбільший вплив мала політика інтеграції та уніфікації всіх земель, що опинились у складі Румунії, та загальна економічна відсталість країни. Новоприєднані землі в переважній більшості були більш розвиненими, ніж Старе королівство, тому перші кроки румунського уряду виглядали як пограбування цих областей. Із них вивозилися обладнання заводів і фабрик, цінні речі. Так, до центральних районів Румунії вивезли обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів, окремих підприємств Буковини. Були фактично розірвані традиційні економічні зв’язки, підприємства новоприєднаних земель утратили традиційні ринки збуту. Уже в перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні.

Але закріпивши ці землі за собою, румунський уряд став приділяти увагу економічному розвитку. Буковина через відносно вищий культурний розвиток, наявність кваліфікованих кадрів і значних природних ресурсів стала привабливим регіоном для іноземного капіталу та державних інвестицій. Це дало поштовх до розвитку харчової, легкої, деревообробної, хімічної промисловості. Хоча цього не можна сказати про Бессарабію.

Однак економічна криза, що охопила Румунію ще в 1928 р., негативно позначилася на економічному розвитку. Унаслідок її руйнівної дії кількість підприємств у Північній Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Аккерманському та Ізмаїльському повітах — більше ніж на чверть. Робітники, що зберегли роботу, одержували зарплату в половинному розмірі.

Уряд проводив промислову аграрну політику, яка будувалася відповідно до конкретних соціально-економічних умов різних українських земель. У Бессарабії закон про аграрну реформу набрав чинності від 1920 р., на Буковині — від 1921 р.

Реформа в Бессарабії враховувала інтереси поміщиків, у яких у 1918 р. відібрали землю. Окупанти не наважилися відразу після анексії покінчити з наслідками аграрних перетворень, що відбулися під впливом революційних подій у Російській імперії. Замість цього вони встановили високі аренду й викупні платежі, щоб селянам було невигідно користуватися поміщицькою землею. На початку «реформи» орендна плата за 1 га була встановлена в розмірі 1160 лей, незабаром вона зросла до 2 тис. лей, що спричинило хвилю розорень. Тільки в Аккерманському повіті з 26 567 наділених землею селян понад 48 % дуже швидко її позбулися. Здебільшого земля повернулася до колишніх власників.

На Буковині, де аграрні перетворення в 1918 р. не відбулися, селянам належало тільки 47 % сільськогосподарських угідь. Рештою володіли поміщики, церква, держава. Тут запровадженим аграрним законодавством передбачалося, що у власності кожного поміщика могло залишатися по 100 га орної землі. Надлишок землі йшов у фонд аграрної реформи. Загалом у поміщиків було відібрано (із викупом) близько 75 тис. га, або третину земельного фонду.

Середній розмір ділянки, яку одержували за викуп українські селяни, не перевищував 1 га. Натомість у руках колоністів опинялося як мінімум 0,5 га під садибу, 1 га пасовищ і 4,5 га ріллі. Незважаючи на це, питома вага колоністів була незначною. Частина одержану землю продавала українським селянам і від’їжджала на попереднє місце проживання.

Світова економічна криза мала тяжкі наслідки для розвитку сільського господарства Румунії. Тут вона затягнулася до кінця 1930-х рр. Посівні площі основних сільськогосподарських культур скоротилися; селянські господарства розорювалися. Так, у Бессарабії всі господарства були закладені в банківських установах.

Подібні процеси були характерними й для Північної Буковини. У квітні 1932 р., виступаючи на засіданні румунського парламенту, міністр сільського господарства Міхалакі був змушений визнати, що «сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті». Не випадково серед селян ширилося прислів’я: «Були ліберали — подушки забрали, прийшли цараністи — нема чого їсти».

Робота з документом

ІЗ ПОВІДОМЛЕННЯ ПОЛЬСЬКОГО КОНСУЛЬСТВА В ЧЕРНІВЦЯХ ПРО СТАНОВИЩЕ В БУКОВИНІ (1934 р.)

...Одним із найбільш ефективних результатів переходу Буковини під румунське панування є її індустріалізація. Наскільки Австрія противилися індустріалізації своїх східних провінцій, настільки Румунія (країна на 85 % аграрна), отримавши Буковину, відкрила широку дорогу для її індустріалізації. Передусім вона поширила на Буковину чинність румунського закону 1912 р. про підтримку державної промисловості, згідно з яким новоутворені підприємства могли імпортувати обладнання без мита і, крім цього, мали можливість користуватися низкою інших пільг. Згодом румунський уряд створив цілу систему митної варти. І, нарешті, підтримувалася енергійна відбудова тих промислових закладів.., які існували в Буковині та були під час війни знищені.

У результаті на сьогоднішній день Буковина є одним із найбільш індустріальних регіонів Румунії. Індустріалізація Буковини, без сумніву, є одним із найважливіших чинників економічної інтеграції цієї провінції з Румунією. Продукція нових галузей промисловості зорієнтована виключно на румунський ринок і залежна від нього. З іншого боку, новостворена промисловість піднесла авторитет Румунії, оскільки сприяла зменшенню завезення з-за кордону промислових товарів...

Буковинське сільське господарство... зазнало значних перетворень у зв’язку з аграрною реформою в 1919—1921 рр. Зміст реформи полягав у тому, що землевласникам залишили по 100 га орної землі, але деякі землевласники зберегли за собою значно більше, ніж 100 га, за рахунок володіння лісами та діяльністю в переробній галузі. Реформа, з одного боку, змінила тип сільського господарства в Буковині з поміщицького на селянське, а з другого — збільшила популярність румунського уряду серед селянства. Таку саму роль відігравав згодом Закон про сплату боргів у рільництві, який списав із буковинських селян 70 % їх боргів... Працівникам у Старому королівстві списали лише 50 %.

1) Яку економічну політику проводив румунський уряд щодо Буковини? Що він мав на меті?

2) Якими є наслідки входження Буковини до складу Румунії на думку автора документа?

22 роки, проведені українцями під владою Румунії, історики поділяють на три періоди.

(Учитель привертає увагу учнів до таблиці.)

УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ РУМУНІЇ

Етап	Характеристика
І етап (1918—1928 рр.)	На українських землях діяв воєнний стан. Легальна політична діяльність була заборонена. Ліквідація українських громадсько-культурних, освітніх установ (до 1927 р. закриті всі українські школи). Проводилась жорстка політика румунізації
II етап (1928—1938 рр.)	Лібералізація режиму. Відновлення українського громадського, культурного, політичного життя. Продовження політики асиміляції щодо українства
Ill етап (1938—1940 рр.)	Установлення королівської диктатури супроводжувалося повним нищенням українського національного життя. Ліквідація політичних партій і громадських організацій

Таким чином, характерними рисами політики Румунії в українському питанні були форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти.

2. Політика УСРР та СРСР щодо українських земель у складі Румунії. Татарбунарське повстання (1924 р.).

Розповідь учителя

Від початку румунської окупації Буковини в 1918 р. Москва категорично вимагала повернення цих земель. Радянська Росія неодноразово намагалася здійснити збройним шляхом повернення цих земель. Навіть у першій половині 1920-х рр. робилися спроби організації збройного повстання на цих теренах. На Румунію в межах дій радянських спецслужб активної розвідки закидали на територію Бессарабії озброєні загони, переправляли зброю для бессарабських комуністів.

Восени 1924 р. бессарабські комуністи зробили спробу використати глибоке невдоволення багатонаціонального населення Придунайського краю економічною та національною політикою влади з метою підняти повстання під гаслом відновлення радянської влади.

Такого повстання потребувала й радянська дипломатія, що вела в той час переговори з Румунією. Вона намагалася використати повстання як додатковий аргумент у переговорах щодо повернення Бессарабії.

Збройний виступ спалахнув у Татарбунарах у ніч на 16 вересня 1924 р. Ревком на чолі з О. Клюшниковим захопив розміщені в Татарбунарах державні установи та підняв на боротьбу жителів навколишніх сіл — українців, росіян, болгар, гагаузів, навіть молдаван. На боці влади виступили жителі численних німецьких хуторів і колоній. У повстанні, яке тривало тиждень, брало участь близько 6 тис. осіб. Повстанці даремно чекали допомоги з-за Дністра — вона не входила до плану, розробленого в Москві. Для придушення повстання було кинуто десять полків регулярної армії з артилерією, підрозділи Дунайської флотилії та Чорноморського флоту Румунії. Уже 18 вересня основні сили повсталих були розгромлені. Велика кількість селян загинула або була розстріляна без суду та слідства. Над 500 учасниками повстання в 1925 р. в Кишиневі розпочався судовий процес — «процес 500». Він тривав близько 100 днів і привернув увагу світової громадськості до колоніального статусу українських земель. На захист арештованих Татарбунарів виступили письменники, науковці зі світовим ім’ям (А. Барбюс, Р. Роллан, Е. Сінклер, Т. Драйзер, Б. Шоу, Т. Мани, Л. Арагон, А. Ейнштейн та ін.). Під тиском світової громадськості суд виправдав більшість арештованих, але 85 повстанців усе ж таки було засуджено.

Не зумівши таким чином вплинути на Румунію, у ЦК РКП(б) вирішили скористатися звичним сценарієм: утворенням паралельної національної республіки, яка б мала слугувати прикладом для підкореного населення.

Організувати молдавську автономію на території УСРР Й. Сталін доручив командувачу Збройних сил України та Криму М. Фрунзе. М. Фрунзе передоручив Г. Котовському визначити межі майбутньої автономії, але так, щоб вона гідно виглядала на географічній карті. Прославлений герой громадянської війни підійшов до справи по-воєнному та змусив жителів багатьох українських сіл визнати себе молдаванами.

У жовтні 1924 р. Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка (МАСРР) була утворена.

Прагнучи утримати Бессарабію, правлячі кола Румунії шукали підтримки у великих держав. Ті були зацікавлені у збереженні «санітарного кордону» навколо радянських республік і йшли назустріч. У червні 1926 р. в Парижі було підписано румунсько-французький договір, за яким Франція зобов’язалася надати Румунії військову допомогу в разі радянської агресії. У вересні цього самого року за активного сприяння Великої Британії Румунія уклала договір про дружбу й співробітництво з Італією. До нього додавався так званий «бессарабський протокол» про гарантію румунських кордонів. Румунсько-польський договір 1926 р. теж був доповнений воєнною угодою, яка передбачала спільні дії в разі агресії з боку СРСР.

Після 1926 р. СРСР припинив спроби порозумітися з Румунією щодо розв’язання бессарабського питання через їхню очевидну безперспективність. Румунія зійшла на периферію радянської зовнішньополітичної активності, але прагнення приєднати до СРСР Бессарабію й інші землі залишилося та згодом було реалізовано (у 1940 р.).

3. Українські політичні партії.

Розповідь учителя

Румунія мала найменш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій. Лише в 1927 р. утворилася партія, що відстоювала національні інтереси українців — Українська національна партія (УНП). Це була партія ліберального спрямування, що діяла виключно легальними методами та прагнула знайти порозуміння з владою. Лідером партії був В. Золозецький. У 1930 р. вона уклала виборчу угоду з правлячою націонал-цараністською партією, унаслідок якої українцям було надано кілька місць у парламенті, а в уряді створено спеціальне відомство у справах національних меншин. Після встановлення в Румунії монархічної диктатури УНП була розпущена, усі легальні українські організації, товариства розпущені.

Молоде покоління українських діячів, невдоволене поміркованою позицією УНП, у середині 1930-х рр. утворює конспіративну радикальну націоналістичну організацію, близьку за програмовими засадами та діями до ОУН, легалізовувавши свою діяльність через мережу товариств (спортивне товариство «Мазепа», студентське товариство «Залізняк»). На її чолі стояли І. Григорович, О. Зибачинський, Д. Квітковський.

Також на теренах Буковини діяла Комуністична партія Буковини (1918—1926 рр.), яка увійшла до складу Комуністичної партії Румунії. Лідери — С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. Вона боролася за возз’єднання з радянською Україною. Від 1929 до 1934 р. діяла партія «Визволення», яка виступала за «Радянську червону Буковину».

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Запитання та завдання

1) Коли міжнародним співтовариством було визнано входження до складу Румунії Буковини й Бессарабії?

2) Який термін характеризує політику Румунії щодо українства?

3) Коли відбулося Татарбунарське повстання?

4) Укажіть етапи політики правлячих кіл Румунії щодо українства.

5) Які українські політичні партії діяли в Румунії?

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

Українські землі, що в результаті поразки визвольних змагань українського народу були загарбані Польщею, Румунією, опинились у вкрай несприятливих умовах. Жорстка асиміляторська політика урядових кіл, злиденне соціально-економічне становище робили життя українства нестерпним.

Нетривалий період лібералізації політичного життя Польщи, Румунії не супроводжувався значним відступом румунських правлячих кіл від політики румунізації українського населення.

Більш-менш організований український національний рух існував лише на території Буковини. На інших українських землях у складі Румунії значний вплив мала комуністична партія.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ : прочитати конспект урока і відповісти на тести

Тема: всесвітня історія :"Вплив світової економічної кризи на загострення міжнародних відносин.Зовнішньополітичні пріорітети провідних країн світу"(1.04)

. Міжнародні відносини в 1930-х рр. Назрівання Другої світової війни.

1.    Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу.

Напрями зовнішньої політики США. Перемога у Першій світовій війні країн Антанти, на чиїй стороні США брали участь у війні забезпечили зростання міжнародного авторитету Вашингтону в світі. Саме президент В. Вільсон виступив з своїми «14 пунктами» як формою облаштування повоєнного світу, проте опір західноєвропейських держав, яким не був вигідний принцип «відкритих дверей та рівних можливостей» призвели до зовнішньополітичної поразки Вашингтону, зо мало наслідком поразку демократичної партії на президентських виборах. З 1920 р., тобто з приходом до влади республіканців ізоляціоністський курс стає офіційним курсом США на довгі роки. Він означав відмову від військово-політичних союзів з європейськими країнами та активну зовнішньоекономічну експансію до країн Латиснької Америки й Далекого Сходу.

У 30-ті рр. президент Рузвельт у підходах до зовнішньополітичного курсу був прихильником Вудро Вільсона і вважав, що США повинні відігравати активну роль у світовій політиці. Адміністрація Рузвельта в 1933 р. встановила дипломатичні відносини з СРСР на рівні послів.

Своєрідним закріпленням ізоляціоністського курсу став закон 1935 р. про нейтралітет. За цим законом, у разі виникнення збройного конфлікту президент повинен був накласти ембарго на експорт зброї країнам, що воювали та заборонитьи американцям плавати на суднах цих країн.

Цікавим вектором зовнішньої політики США у міжвоєнний період був японський. США постачали стратегічні матеріали Японії, вважаючи, що вона застрягне в Китаї і не зазіхатиме на тихоокеанські володіння США. З іншого боку, американські політики розглядали Японію як стримуючий фактор СРСР. Із загостренням міжнародних відносин наприкінці 30-х рр. через активізацію агресорів, в політичних колах США починають актуалізовуватись противники ізоляціонізму.  Незважаючи на це закон про нейтралітет було скасовано лише після початку Другої світової війни.

Загострення англо-німецьких суперечностей. Велика Британія завжди намагалася грати на протиріччях континентальних держав, прагнула до збереження рівноваги у міжнародних відносинах. Після закінчення Першої світової війни Лондон не влаштовувало посилення Парижу за рахунок послаблення Німеччини. Тому прихід Гітлера до влади в 1933 р. був нормально сприйнятий Британією. Проте після посилення Німеччини та відмови від виконання Версальських угод, змусили Лондон зайняти більш жорстку позицію. Саме змагання у військовій сфері спричинили загострення англо-німецьких відносин. У 1934 р. британський уряд приймає рішення про збільшення чисельності королівських військово-повітряних сил.
В правлячих колах Британії можна виділити дві групи політиків, перша (Ллойд-Джордж, Іден, Черчилль) орієнтувалась на союз з Францією та СРСР з метою послаблення Німеччини, друга не сприймала СРСР як союзника і була прихильником політики умиротворення Німеччини, очолювали її брати Чемберлени. Однак ця друга група політиків не врахувала, що Гітлер прагне світового панування і залишитись Великій Британії осторонь нового світового конфлікту просто не вдасться.

Зовнішня політика Франції. Зовнішня політика Франції у міжвоєнний період пройшла кілька етапів. У перші повоєнні роки Франція категорично вимагала на безумовному виконанні усіх умво Версальських угод. На спроби німців ухилитися від виконання зобов’язань Франція реагувала миттєво, як під час франко-бельгійської окупації Руру в 1923 р. Крім цього, Франція виступила з проектом створення «Тилових союзів» у ЦЕнтрально-Східній Європі, які б мали затиснути Німеччину та унеможливити нову війну. Такі союзи Париж уклав з Польщею, а також з блоком дунайських країн (Чехословаччина, Югославія, Румунія) – Мала Антанта. У 1924 р. Франція встановила дипломатичні відносиниз СРСР, а у 1932 р. підписала пакт про ненапад.
У середині 30-х рр.. Франція добилася створення ще одного блоку – Балканської Антанти у складі Греції, Румунії, Туреччини і Югославії. Проте з посиленням Німеччини наприкінці 30-х рр. Франція під впливом Великої Британії поступово переходить до політики умиротворення агресора, намагаючись будь-яким чином зберегти статус кво та уникнути війни.

Відмова Німеччини від дотримання Версальських угод. Поразка у Першій світовій війні породили в німців прагнення реваншу та ревізії принизливих версальських угод. Саме тому гасла Гітлера про «звільнення нації від ланцюгів Версалю» були дуже популярними. Першим кроком нацистського лідера стало повернення Саару – району багато на вугілля, шляхом плебісцити його було повернено до складу Рейху 1 березня 1935 р. А вже 9 березня того ж року Берлін оголосив про наявність у Німеччині військової авіації, 16 березня ухвалено рішення про будівництво вермахту. Вже 7 березня 1936 р., порушивши Рейнський гарантійний пакт, Німеччина ввела війська до демілітаризованої зони.

Експансіоністські претензії Італії. Б. Муссоліні обіцяв італійцям, що під його керівництвом Італія посяде гідне її величної історії місце в Європі, стане великою й шанованою країною, якою разом з тим й остерігалися б інші країни. Перші десять років фашистського правління Італія не виявляла експансіоністських намірів. Перший серйозний інцидент стався наприкінці серпня 1923 р. з Грецією, коли на грецько-албанському кордоні невідомими греками було вбито чотирьох високопоставлених італійських вояків. Італія пред'явила Греції ультиматум з вимогою виплатити компенсацію в розмірі 50 млн лір, і коли Греція відхилила італійські домагання, Б. Муссоліні захопив грецький острів Корфу. Питання розглядалося в Лізі Націй, завдяки чому вдалося досягти компромісу: Греція виплатила суму, на якій наполягала Італія, а Італія вивела свої війська з Корфу. У загальних рисах засади фашистської зовнішньої політики були сформульовані до 1925 р. й полягали у створенні могутньої Італійської імперії й перетворенні всього континенту на потужний фашистський блок.

Зоною своїх виняткових інтересів Італія проголосила ряд регіонів світу. У 1924 р. Італія підписала з Югославією договір, за яким остаточно приєднала до себе о. Ф'юме; наступного року було проголошено про приєднання до Італії Албанії. Колоніальна політика Італії включала в себе, з одного боку, постійні вимоги до Ліги Націй визнати за Римом права на колоніальні мандати, а з іншого - активне освоєння африканських колоній (Сомалі, Ефіопія, Лівія, Еритрея) заселенням їх італійцями. В інших колоніях, на які Італія не могла реально претендувати, наприклад у Ємені та Марокко, вона постійно перешкоджала Великій Британії й Франції. У Східному Середземномор'ї Б. Муссоліні підтримував антидемократичні сили в Єгипті й антифранцузьких повстанців у Сирії та в Лівані.

Італія одночасно успішно діяла на дипломатичному фронті. Б. Муссоліні співчутливо ставився до країн, обділених Версальським договором, зокрема до Німеччини. Проте Італія, зберігаючи вірність Великій Британії й Франції, до пори до часу займала досить незалежну позицію, претендуючи на роль третейського судці між західними демократіями і Німеччиною. Б. Муссоліні не міг вибачити французам того, що свого часу вони торпедували італійські домагання рівноправності у військових флотах із великими державами.
Важливим дипломатичним успіхом Б. Муссоліні було встановлення в 1924 р. дипломатичних відносин з Радянським Союзом. Щоправда, він був розлючений тим, що Італії не вдалося стати першою країною західного світу, яка визнала СРСР -на кілька днів її випередила Велика Британія.

У 1933 р. Італія запропонувала Великій Британії, Франції та Німеччині підписати «пакт 4-х», який передбачав за посередництва Італії та Англії примирення Франції і Німеччини. Проте з посиленням намагання А. Гітлера розрубати «версальський вузол», Італія стала займати щодо Німеччини більш насторожену позицію, остерігаючись, що німецькі апетити можуть бути настільки великими, що Італії взагалі нічого не дістанеться. Б. Муссоліні розглядав плани створення міцної антинімецької коаліції з Лондоном і Парижем та невдовзі віддав перевагу союзу з Німеччиною та Японією.

Зовнішньополітична доктрина СРСР. У 20-ті рр. основним партнером СРСР на міжнародній арені була Німеччина. Співробітництво особливо посилилося після підписання 1922 р. Рапалльського договору. Обидві держави об’єднувала ізоляція на міжнародній арені. До Німеччини експортувалося радянське зерно, продовольчі товари, закуповувалася необхідна техніка; радянські військовики навчалися в німецьких академіях, німецькі спеціалісти допомагали відновлювати народне господарство.
До середини 30-х pp. Радянський Союз переконливо доводив свою заінтересованість у мирному співіснуванні, але тоталітарний характер сталінського режиму позначався і на зовнішній політиці країни.

Як генеральний секретар ЦК ВКП(б) И. Сталін офіційно й безпосередньо не брав участі в переговорах з іноземними країнами, не приймав послів, не підписував дипломатичних документів. Але саме за його вказівками радянська зовнішньополітична доктрина базувалася на переконаності, що в міжнародних відносинах визначальним є не принцип переважання загальнолюдських інтересів над класовими, а навпаки. Звідси - однобічна оцінка розстановки і співвідношення політичних сил у світ. Згідно з цією доктриною у центрі світової політики перебувала боротьба на знищення двох соціальних систем - соціалістичної (СРСР) і капіталістичної (весь Захід, незалежно від того, чи це демократичні - США, Велика Британія й Франція, чи фашистська Італія й нацистська Німеччина). Причому, у міру «просування» СРСР до комунізму, ця боротьба, за Й. Сталіним, мала неодмінно загострюватися.

Тому СРСР повинен був одночасно нарощувати військову міць і прагнути використати першу-ліпшу нагоду, щоб зіткнути між собою капіталістичні країни. Відповідно до вказівок Й. Сталіна Радянський Союз нагнітав дух протистояння у міжнародних справах, що заважало тверезо визначитись, де його вороги, а де потенційні союзники. До того ж Й. Сталін послідовно не довіряв Англії і Франції, тому хоча з приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів він й активізував контакти з Англією і Францією, але при цьому мав на меті скористатися «міжімперіалістичними суперечностями». У моральному й політичному плані Й. Сталін був більше схильний до союзу з А. Гітлером. Він перебував на роздоріжжі: бажав краху Версальської системи, яка нічого не дала Росії, але без надійного союзника, яким виявиться згодом А. Гітлер, досягти цього не міг. Розвиток Радянського Союзу, за впливу на цей процес постаті Й Сталіна, змушував комуністичну верхівку йти на зближення з Німеччиною незалежно від того, які політичні сили були при владі у ній. До початку в 1939 р. Другої світової війни СРСР поставив до Німеччини 2 млн тонн зерна, 1 млн тонн нафти, 100 тис. тонн бавовни та багато інших матеріалів.

Важливим торговельним партнером СРСР були Сполучені Штати, які хоч і відчували страх перед комуністичним режимом, але були заінтересовані в безмежному радянському ринку для збуту своїх товарів. Незважаючи на відсутність дипломатичних відносин між двома країнами, американські ділові кола у 20-х - на початку 30-х pp., особливо в період «Великої депресії», активно розвивали економічне співробітництво з СРСР.

Але в подальшому через комуністичний терор під тиском громадської думки спочатку США, а потім й інші західні країни практично згорнули торгівлю з СРСР, що призвело до стрімкого скорочення виробництва в Радянському Союзі й, як результат, — провалу другої п'ятирічки.

Саме тоді Й. Сталін звернув погляд до Німеччини, яка, за-тиснута в прокрустове ложе статей Версальського договору, конче потребувала джерел сировини та ринку збуту своїх товарів. Те, що Берлін і Москва перебували у подібному становищі й вважали себе приниженими Версалем, робило їх природними союзниками у боротьбі за ліквідацію усієї повоєнної спадщини Версальських угод. Так само, як і затавровані Й. Сталіним «імперіалістичні хижаки», СРСР мав далекосяжні плани. До переліку держав, до яких радянське керівництво мало територіальні претензії, належали Польща, Румунія, Фінляндія, Угорщина. Латвія, Литва й Естонія взагалі розглядалися як такі, що мали бути поглиненими Радянським Союзом.

2.    Виникнення вогнищ війни.

Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північно-Східного Китаю. Японія претендувала на лідерство на Далекому Сході та й в усій Азії. Саме вона першою стала на шлях війни, вибрала об'єктом агресії Маньчжурію. До середини 20-х pp. Японія практично безперешкодно встановила свій фінансовий і митний контроль над Маньчжурією, але китайський уряд за підтримки США став протидіяти мирній японській експансії.

На початку 1928 р. японці вторглися у китайську провінцію Шаньдун, але успіху не досягли. Та вже з весни 1931 р. японська преса розпочала кампанію звинувачень китайських властей у Маньчжурії в утисках японських підданих. 18 вересня, організувавши вибух на японській ділянції Південноманьчжурської залізниці, Японія, відповідно до «меморандуму Танаки», розв'язала війну проти Китаю.
Саме в цей час у Женеві тривала міжнародна конференція щодо роззброєння. З падінням м. Мукдена японські війська за 12 годин окупували всю територію Південної Маньчжурії й, не наражаючись на опір китайської армії, рушили в глиб країни.

Поставлена перед фактом війни між двома країнами - членами Ліги Надій, Рада Ліги запропонувала Японії та Китаю нормалізувати відносини, але японська Квантунська армія продовжувала бойові дії. Наприкінці жовтня Рада Ліги Націй прийняла резолюцію з вимогою до Японії у тритижневий термін вивести війська з Маньчжурії. Проте через те, що представник Японії проголосував проти резолюції, вона не мала юридичної сили.

Мал. 1. Японські вояки в Маньчжурії.

СРСР, що також претендував на панування в цьому регіоні, постачав Східнокитайською залізницею озброєння та «добровольців» китайцям. Просуваючись на північ провінції, Квантунська армія дедалі ближче підходила до радянсько-китай-ського кордону й у листопаді 1931 р. блокувала стратегічно важливу для СРСР Східнокитайську залізницю. Радянське керівництво відхилило японську ноту протесту з приводу допомоги китайській армії зброєю та добровольцями з боку СРСР, заявивши, що Радянський Союз такої допомоги не надає, дотримуючись нейтралітету у цій війні.

На початок 1932 р. Японія окупувала всю територію Маньчжурії й проголосила створення окремої держави Маньчжоу-Го на чолі з останнім представником маньчжурської династії Цін Пу І, якого невдовзі було проголошено імператором.

Японія та Маньчжоу-Го підписали угоду, за якою «з метою забезпечення оборони й захисту» Маньчжоу-Го Японія отримувала право мати в Маньчжурії свої війська, а також інші важливі для неї пільги. Восени 1932 р. комісія лорда Літтона представила Раді Ліги Націй звіт про становище в Маньчжурії, в якому наголосила на фактичній її окупації Японією та рекомендувала не визнавати Маньчжоу-Го.

Разом з тим у звіті містилася пропозиція надати Маньчжурії статус автономії у складі Китайської республіки й застерегти особливі пільги на її території для Японії. Відтак у прийнятій на підставі рекомендацій комісії резолюції Ліги Націй ішлося про незаконне захоплення Маньчжурії Японією, але визнавалися за останньою «особливі інтереси» в китайській провінції. Великі держави, за винятком СРСР, не погоджувалися зі вжиттям проти Японії таких заходів, які б змусили її звільнити зайняту територію.

Наприкінці 30-х pp. Японія двічі перевірила на міцність СРСР на Далекому Сході й у союзній йому Монголії. Перший серйозний японсько-радянський збройний конфлікт стався влітку 1938 р. у районі озера Хасан, де японці силами двох піхотних дивізій, кавалерійської та піхотної бригад безуспішно атакували позиції Червоної армії. У серпні бойові дії закінчилися поразкою Японії.

Удруге дві країни зійшлися на полі бою в 1939 р. у районі озера Халхін-Гол на території Монголії. Після запеклих боїв, під час яких Японія втратила близько 80 тис., а монгольські й радянські війська - близько 18 тис. вояків, японці знову зазнали поразки.

Підготування Німеччини до війни.  У жовтні 1933 р. представників Німеччини було відкликано з Міжнародної конференції з роззброєння, і гітлерівський уряд оголосив про вихід Німеччини з Ліги Націй. Розпочалась тоталітарна мілітаризація німецького суспільства. За перші три роки перебування при владі нацистів у Німеччині стало до ладу більш як 300 військових заводів. Вже у квітні 1935 р. в німецьких штабах почалося розроблення плану агресій проти сусідніх країн. У червні цього ж року було встановлено тісні контакти по політичній та військовій лініях між Німеччиною та Угорщиною. Великим досягненням Берліна стала англо-німецька морська угода 1935 р., згідно якої Велика Британія надавала Німеччині право мати флот тоннажністю 35% від тоннажності англійського.

Італо-німецька агресія проти Іспанії, політика «невтручання» західних країн, закон 1935 р. про нейтралітет, ухвалений у США, безкарність з боку Ліги Націй остаточно розв’язали руки нацистам. Німеччина перетворилася на найсильнішу європейську державу Разом із приєднаними територіями вона забезпечувала 15% світового промислового виробництва, випереджаючи Велику Британію та Францію. На початку 1939 р. Німеччина мала найсильнішу армію в Європі чисельністю 2, 75 млн вояків із 10 тис. гармат, 3, 2 тис. танків і понад 4 тис. літаків. Гітлерівська Німеччина була готова до початку нового світового конфлікту.

Діяльність Ліги Націй в умовах наростання воєнної небезпеки. У  преамбулі Статуту і низці статей Ліги Націй зазначалося, що завданням цієї міжнародної організації є боротьба за мир, співробітництво та безпеку народів, проте Лізі  Націй не вдалося стати гарантом миру між народами. Статут передбачав обмеження озброєнь, взаємну гарантію територіальної цілісності й незалежності членів Ліги, заходи з боротьби проти агресора, вирішення суперечностей між державами через третейський розгляд. Одна з найважливіших статей передбачала застосування колективних заходів – економічних і політичних санкцій проти агресора.  За час свого існування Ліга Націй не покарала жодного агресора, не подала допомоги жодній жертві агресії, не мала засобів впливу на розвиток міжнародних відносин, займала примиренську, а інколи безпринципну позицію стосовно подій, що відбулися. Таким чином, не Ліга Націй впливала на окремі держави, а навпаки, керівники розвинених країн ставили цю міжнародну організацію перед фактами, що сталися. Друга світова війна звела нанівець роль ліги Націй. Формальне рішення про її розпуск було прийнято у квітні 1946 р. Асамблеєю Ліги.

3.    Консолідація сил агресорів.

Напад Італії на Ефіопію. З 1934 р. Італія розпочала приготування до агресії проти Абіссінії (Ефіопії) - єдиної на континенті незалежної держави. Публічно перелічивши «91 приклад ефіопської агресії проти Італії» й зосередивши у Східній Африці найчисленнішу в історії колоніальних воєн 500-тисячну армію, Б. Муссоліні 2 жовтня 1935 р. розпочав війну проти Ефіопії. До Ліги Націй він направив повідомлення, що Італія стала жертвою ефіопської агресії, але в це ніхто не повірив - усі 56 країн - членів Ліги проголосували за визнання агресором Італії.
Європейці були шоковані, а Ліга Націй наклала заборону на поставки до Італії військових матеріалів і озброєння. Щоправда, через невключення до переліку нафти, такі заходи Ліги не могли спинити війни. Крім того, для Англії та Франції дружба з Італією була важливішою і за долю Ефіопії, і за саму Лігу Націй. Поведінка під час війни міністрів закордонних справ, відповідно британського - Самуеля Ґора і французького - П'єра Лаваля, була свідченням тому.

Війна виявила слабкість італійської армії. Зустрівши рішучий опір місцевих племен, вона застосувала заборонений міжнародним правом отруйний газ, але ціною великих втрат спромоглася лише на початку травня наступного року здобути столицю країни Аддис-Абебу. Ефіопія капітулювала, а її імператор Гайле Селласіє подався у вигнання. При цьому більшість території Ефіопії залишалася незавойованою.

Вторгнення Яонії до Центрального Китаю. Під гаслом протистояння посиленню впливу Радянського Союзу в Китаї Японія у 1937 р. поширила інтервенцію на Центральний Китай. Приводом до поновлення воєнних дій Японії в Китаї став збройний інцидент біля Пекіна, що стався у липні 1937 р. Тоді японські солдати, які проводили навчання, потрапили під обстріл китайської артилерії. Чан Кайші відхилив японські вимоги визнати провину Китаю та покарати винуватців і закликав народ до боротьби. Долаючи опір китайців, японські війська до кінця 1938 р. окупували значну частину країни. Однак остаточної перемоги їм досягти не вдалося; опір партизанським діям китайців потребував збільшення чисельності японських військ. Китайська армія, попри півторамільйонні жертви Китаю, не була знищена. З-поміж великих країн лише СРСР, який наприкінці серпня 1937 р. підписав договір про ненапад з Китаєм, надав Китаю значну допомогу військовими фахівцями, насамперед льотчиками, та озброєнням. Як наслідок - у 1939 р. японці припинили наступ й висловили готовність до встановлення двосторонніх відносин шляхом переговорів.

Вісь Берлін – Рим – Токіо. Починаючи з 1936 р. Німеччина, Італія та Японія значно активізувалися на міжнародній арені. Незважаючи на наявність певних розходжень (зокрема, Німеччина не схвалювала дії Японії в Китаї, вважаючи, що вони підштовхнуть Пекін до альянсу з СРСР), ці країни поступово ставали союзниками. Перемога на виборах у Франції Народного фронту відвернула Б. Муссоліні від Парижа й штовхнула в обійми А. Гітлера. Улітку 1936 р. А. Гітлер ще вагався між перспективою налагодження добрих відносин з Англією та союзом з Італією, але все ж таки схилився до другого варіанту. Не останню роль у цьому відіграло досьє під назвою «Німецька загроза», складене британським дипломатом А. Іденом і передане А. Гітлеру зятем Б. Муссоліні графом Г. Чіано. 24 жовтня 1936 р. між Італією й Німеччиною було підписано таємний протокол про узгоджені дії. Так, за словами Б. Муссоліні, утворилася «вертикаль», або «вісь» Берлін - Рим.

У листопаді 1936 р. між Німеччиною та Японією було підписано угоду «проти Комуністичного Інтернаціоналу» та «Додаткову таємну військову угоду», що поклали початок Антикомінтернівському пакту. На початку листопада 1937 р. до нього приєдналася й Італія, завершивши формування «осі» Берлін - Рим - Токіо. Проте хоча Антикомінтернівський пакт формально був спрямований проти підривної міжнародної діяльності Комінтерну й СРСР, але він становив загрозу і для західних держав. Недаремно И. Сталін у 1940 р. розглядав питання про прилучення до нього, а відразу після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад И. фон Ріббентроп запевняв Й. Сталіна, що пакт був «загалом спрямований не проти Радянського Союзу, а проти західних демократій», і Берлін «знав і міг здогадатися з тональності російської преси, що радянський уряд це цілком усвідомлює». Й. Сталін до цього додав, що Антикомінтернівський пакт налякав головним чином «лондонське Сіті й дрібних англійських торговців».

Політика «умиротворення» агресора. Антиверсальські акції Німеччини змушували європейські демократії визначити метод взаємин з Німеччиною.
Оскільки США самоізолювалися від втручання в європейські справи, а Велика Британія, з одного боку, почувалася у безпеці, а з іншого - практично не мала сухопутної армії, щоб припинити агресію Німеччини, Франція ставала залежною від поведінки Лондона. Було вирішено не застосовувати стосовно А. Гітлера силових методів, а піти на поступки, тим більше, що Гітлер щоразу заявляв, ніби після задоволення чергової його вимоги він більше ні на що не претендуватиме. имало західних політиків вважали, що якщо А. Гітлер і зважиться на війну, то це буде війна не проти Англії чи Франції, а проти СРСР. Німецька пропаганда й дипломатія підігрівали такі сподівання, так само, як вони натякали Й. Сталіну, що Німеччина неодмінно воюватиме проти західних «плутократій».

Політика поступок керівництва Великої Британії та Франції експансіонізму А. Гітлера отримала назву політики «умиротворення». Її здійснення розпочалося з приходом нацистів до влади в Німеччині й закінчилося 15 березня 1939 р. окупацією Німеччиною Чехо-Словаччини. При цьому серед істориків є прихильники точки зору, що ініціатором політики був саме Радянський Союз, який, уклавши у 1922 р. Рапалльський договір з Німеччиною, активно сприяв переозброєнню німецької армії й вишколу її кадрів

Аншлюс Австрії. Після оформлення блоку агресивних держав розпочався новий етап агресії нацистської Німеччини. Гітлер вдався до перегляду кордонів з метою доручення до складу Німеччини всіх населених німцями регіонів. Першою жертвою відкритої агресії стала Австрія. У листопаді 1937 р. гітлерівське керінвицтво ухвалило рішення про форсоване підготування до її загарбання, ще у вересні 1937 р. Гітлер отримав згоду від Муссоліні на аншлюс Австрії. 11 березня 1938 р. за вказівкою Гітлера було підготовлено директиву про вторгнення німецьких військ до Австрії. Тоді ж було висунуто ультиматум Відню скасувати всенародне голосування та передати владу «фюрерові» австрійських фашистів Зейс-Інкварту. Відень умови виконав, тоді Зейс-Інкварт звернувся до Берліна з проханням про допомогу для встановлення в країні порядку та спокою. На наступний день, 12 березня 1938 р., 200 тис. німецьких військ вступили на територію Австрії. Австрія була включена до складу Третього Рейху.

Мал. 2. Радянська карикатура на "аншлюс" Австрії.

Мюнхенська угода і розчленування Чехо-Словаччини.  Наступною жертвою Німеччини стала Чехо-Словаччина. Використавши як привід «судетську проблему», А. Гітлер поставив перед чехословацьким президентом Е. Бенешом та державами - гарантами Чехо-Словаччини - Великою Британією й Францією категоричну вимогу передати Німеччині Судетську область. Вкотре він заявляв, що це - «остання» його територіальна претензія в Європі. Чехо-Словаччина, маючи боєздатну армію, готова була воювати, але Лондон і Париж змусили Прагу погодитися на німецькі умови, щоб «врятувати мир». 19 вересня англійський і французький посли вручили Е. Бенешу ультиматум з вимогою поступитися на користь Німеччини районами, де німці становили понад 50 % населення.

Не зважившися звернутися по допомогу до СРСР, президент Е. Бенеш під тиском Англії та Франції прийняв німецькі умови. У разі відмови, погрожували чехам і словакам з Лондона і Парижа, ЧСР буде ізольовано на міжнародній арені як призвідницю війни.

Голова уряду Мілан Ґоджа подав у відставку, передавши портфель прем'єра генералу Я. Сирови, поклавши на нього гіркий обов'язок підкоритися диктату.
На пропозицію Б. Муссоліні 29 вересня 1938 р. у Мюнхені відкрилася конференція за участю керівників Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії: Н. Чемберлена, Е. Даладьє, А. Гітлера і Б. Муссоліні. Наполягання Н. Чемберлена на участі в ній делегації ЧСР було проігнороване. Угоду було підписано 30 вересня в 0 год 25 хв, хоча датовано її 29 вересня. В основу Мюнхенського пакту було покладено умови, висунуті Н. Чем-берлену А. Гітлером під час їхньої зустрічі 22 вересня, і які тоді Велика Британія та Франція відхилили. Як відшкодування за фактичну зраду ЧСР, Н. Чемберлен і Е. Даладьє в додатку до угоди записали, що готові гарантувати нові кордони Чехо-Сло-ваччини. Німеччина та Італія, за умови вирішення питання про долю польської та угорської меншин у ЧСР, пообіцяли те ж саме.

Мал. 3. Під час підписання Мюнхенської угоди.

30 вересня 1938 р. Британія та Німеччина без консультацій з Францією підписали пакт про ненапад. Франції не залишалося нічого іншого, як укласти з Німеччиною аналогічну угоду.
Радянський Союз не було запрошено до участі в конференції у Мюнхені, хоча він заявляв про свою готовність стати на захист Праги і навіть розпочав підготовку до збройного захисту Чехо-Словаччини. Та зробити це було складно, адже Франція Чехо-Словаччину не захистила, а чехословацький уряд до Й. Сталіна по допомогу не звертався. До того ж практично не було можливості вступу Червоної армії на територію ЧСР, оскільки Польща та Румунія категорично заперечували проти пропуску її через свою територію, а Британія й Франція не бажали вплинути на них з цього питання. Тож питання про те, чи справді Й. Сталін готовий був воювати, є дискусійним. Ще нещодавно потужна держава розпадалася на очах Ліги Націй і всього світу. За Мюнхенським пактом ЧСР втратила третину своєї території, 5 млн населення, до 50 % виробничих ресурсів, першокласні, що переважали знамениту «лінію Ма-жино», укріплення, значну частину армії. Німеччина анексувала Судети, до Польщі відійшла територія площею у 1000 кв. км з населенням 230 тис. чоловік, Угорщині було передано територію в 12 тис. кв. км з населенням близько 1 млн чоловік. 7 жовтня 1938 р. від Чехії фактично відокремилася Словаччина, де утворився уряд на чолі зі священиком Й. Тісо, а 11 жовтня отримала автономію Закарпатська Русь (Карпатська Україна) — держава з територією понад 11 тис. кв. км та населенням у 552 тис. чоловік.

4.    Переддень війни.

Розчленувавши Чехо-Словаччину Гітлер остаточно переконався в безкарності своїх дій та був готовий до світової війни. Вже 15 березня 1939 р.  частини вермахту  вторглися на територію Чехо-Словаччини, яка остаточно припинила своє існування. На її території було проголошено Протекторат Богемії та Моравії. Одночасно угорські війська окупували Карпатську Україну.

Через тиждень після окупації Чехії та Моравії німецькі війська захопили Мемельську область Литви. Це призвело до того, що Польща виявилася з трьох боків охопленою військами агресора. Берлін розпочав дипломатичний тиск на Варшаву, вимагаючи Данциг, а також права на будівництво екстериторіальної залізниці та автостради, що з’єднали б Німеччину та Східну Пруссію. Польща вимоги Німеччини не задовольнила, тому її доля була вирішена. З квітня було визначено термін готовності німецьких збройних сил до нападу на Польщу – 1 вересня 1939 р. , а 11 квітня Гітлер підписав «Директиву про єдину підготовку вермахуто до війни 1939 -1940 рр.», спеціальний розділ якої передбачав великомасштабне готування війни проти Польщі – операція «Вайс».

Мал. 4. Поглинання Чехії Німеччиною.

Англо-франко-радянські переговори 1939 р. Крах Чехо-Словаччиии спонукав Лондон і Париж до активної протидії нацистській агресії. На думку військових експертів, СРСР опинився у дуже зручній ситуації - майже по всьому західному кордону він виявився захищеним від Німеччини своєрідним «санітарним кордоном» з країн, які отримали англо-французькі гарантії безпеки. Лондон і Париж, навпаки, тепер наражалися на небезпеку втягування у воєнний конфлікт у разі німецького вторгнення на територію Польщі або Румунії й їхні надії на примирення з Гітлером було поховано.

Для створення системи колективної безпеки в Європі залишилося лише залучити до неї Радянський Союз. Але якщо раніше Й. Сталін схиляв Захід до створення такої системи, то тепер він не квапився. На пропозицію Заходу гарантувати безпеку сусідніх країн радянське керівництво відповіло, що СРСР зробить це, але за умови, що йому буде надано право вводити на територію цих країн війська навіть у мирний час у разі виникнення загрози «непрямої агресії» для них. Захід же вважав, що це означало б приректи на радянську окупацію сусідні з СРСР Польщу, Румунію, Прибалтику, Фінляндію.

Політичні переговори між СРСР, Великою Британією та Францією тривали з 8 травня до 2 серпня 1939 р. і завершилися безрезультатно, оскільки СРСР наполегливо вимагав надати йому одностороннє право на поширення радянських «гарантій» на країни Балтії в разі «непрямої агресії» проти них. Ще до закінчення політичних переговорів розпочалася підготовка до переговорів військових делегацій трьох країн. Об'єднана англо-французька військова делегація прибула до Москви 11 серпня 1939 р. Англійську делегацію очолював головний ад'ютант короля з морських справ адмірал Р. Дракс, французьку - генерал армії Ж. Думенк. а радянську - маршал К. Ворошилов.

Якщо на етапі підготовки переговорів Велика Британія та Франція не квапилися з відправкою делегацій до Москви, затягуючи переговори до осені, коли за умов бездоріжжя А. Гітлер вже не розпочав би війну, то вже під час переговорів їхній хід гальмувала радянська сторона. Й. Сталін виходив з того, що Захід не погодиться на анексію Радянським Союзом сусідніх з ним країн, а от А. Гітлер готовий буде розрахуватися за радянський нейтралітет у запланованій на 26 серпня війні проти Польщі будь-якою не німецькою територією.
На переговорах відразу з'ясувалося, що є два головні камені спотикання: недостатній, на думку Москви, рівень представництва англо-французької делегації і відсутність у неї письмових повноважень на підписання договору, і проблема пропуску радянських військ через територію Польщі та Румунії у разі німецької агресії в Європі.

Питання про повноваження врешті було вирішене, але протиріччя щодо пропуску Червоної армії через територію Румунії й особливо Польщі залишалося. Польське керівництво неодноразово заявляло, що ніколи не зголоситься допустити на свою територію радянські війська. З цього приводу один польський генерал запитав французького дипломата, «чи доручили б французи німцям охороняти Ельзас-Лотарингію...» На переговорах з цього питання відбувалися запальні дискусії.

Але без будь-яких на те видимих причин і без будь-яких пояснень Кремль перервав переговори на стадії, коли умови військової конвенції майже на 99 % було узгоджено. Й. Сталін зробив вибір на користь А. Гітлера, й ні відповідь з Варшави, ні сама присутність британських і французьких представників його вже не цікавили. Сталося це 23 серпня, коли у Москві вже велися переговори з міністром закордонних справ Німеччини Й. Ріббентропом і готувалися до церемонії підписання радянсько-німецького пакту. Спроби британських і французьких дипломатів зустрітися з К. Ворошиловим успіху не мали - їм було заявлено, що маршал заклопотаний важливішими справами.

Радянсько-німецький пакт про ненапад та таємний додатковий протокол до нього.  Політика сталінської дипломатії полягала в тому, щоби спробувати лавірувати, грати на протиріччях між Великою Британією та Францією, з одного боку, і Німеччиною – з іншого, а принагідно нейтралізувати і японську загрозу, залишаючись осторонь втягнення у ймовірні воєнні дії. Однак, проводячи цю політику, сталінське керівництво віддавало перевагу таємній дипломатії, тим більше, що в серпні 1939 р. відкрилися чудові перспективи для переговорів із Німеччиною. Своєрідним детонатором зближення режимів стала зустріч В. Молотова з німецьким послом у Москві Ф. Шуленбургом наприкінці травня 1939 р. Тоді В. Молотов неодноразово порушував питання про підведення «політичної бази» під двосторонні відносини. Й. Ріббентроп на чолі делегації з 37 чоловік вранці 23 серпня приземлився на Центральному аеродромі Москви. Прийом був достатньо прохолодним, що спочатку не додало німцям оптимізму щодо перспектив підписання договору. Тим більше, що вже над територією СРСР німецькі літаки з делегацією були випадково обстріляні радянськими зенітниками. Прибуття делегації автоматично поставило питання про доцільність подальшого перебування в радянській столиці франко-британської військової місії. Проте радянські представники заявили, що приїзд Й. Ріббентропа не означає розриву переговорів, але «все залежатиме від переговорів з німцями».

А. Гітлер поспішав, адже 26 серпня мав вступити у дію план «Вайс» - наступу на Польщу. Єдиною проблемою, що виникла під час переговорів, була вимога Й. Сталіна визнати за СРСР право на балтійські порти Лібава (Лієпая) та Віндава (Вентспілс), про які на попередньому етапі переговорів не йшлося. А. Гітлер телеграмою повідомив про свою ргоду на це.
Близько 2-ї години ночі 24 серпня В. Молотов і Й. Ріббентроп поставили підписи під текстом пакту та таємним протоколом до нього. За іменами осіб, що його підписали, цей договір зазвичай називають «пактом Молотова-Ріббентропа». Потім Й. Сталін запропонував тост за А. Гітлера: «Я знаю, як сильно німецький народ любить свого вождя, і тому мені хочеться випити за його здоров'я». Після ряду інших тостів, уже прощаючись з Й. Ріббентропом, А. Сталін дав йому «своє чесне слово, що Радянський Союз ніколи не зрадить свого партнера...»

Положення радянсько-німецького пакту про ненапад
• Пакт, що склався з 7 статей, укладався на 10 років з автоматичним продовженням його дії на наступні 5 років за взаємним бажанням сторін
• Набирає чинності негайно з моменту його підписання
• Сторони зобов'язувалися не нападати одна на одну як окремо, так разом з іншими державами
• Передбачався взаємний нейтралітет у разі війни однієї з країн
• Було домовлено, що СРСР і Німеччина не братимуть участі в коаліціях держав, спрямованих відповідно проти Німеччини чи СРСР

Зміст таємного додаткового протоколу до пакту
• Кордоном розмежування «життєвих інтересів» Німеччини та СРСР у Прибалтиці визнавався північний кордон Литви
• Польща мала бути розділена між СРСР та Німеччиною по лінії річок Тиса - Нарев - Вісла - Сян
• Німеччина визнавала право СРСР на Бессарабію, що входила тоді до складу Румунії.

            

Мал. 5. Підписання пакту про ненапад.       Мал. 6. Карикатура на радянсько-німецьку дружбу.

Вплив угоди на подальший перебіг подій у Європі. Вже сам договір унеможливлював продовження англо-франко-радянських переговорів та участі СРСР у боротьбі проти нацистських агресорів. Згідно з секретним протоколом, Фінляндія, Латвія, естонія, Литва віддавалися на поталу СРСР, північний кордон Литви було визначено межею сфер інтересів СРСР та Німеччини. Дуже чітко було вирішено долю Польщі: вона практично прирікалася на загибель, мала бути розділена між Москвою та Берліном. Просування Німеччини на схід було визначено межею вздовж рік Нарев-Вісла-Сян. За СРСР визнавалися інтереси в Бессарабії. Більше того, саме цей договір остаточно розв’язав руки Гітлеру, який розпочав агресію проти польщі, маючи надійний тил в особі союзника Сталіна.

Договір викликав нерозуміння переважної частини громадської думки західних країн, що позначилось на їхньому ставленні до СРСР. Договір та протокол свідчать: радянське керівництво стало на шлях заохочення агресора, який через 7 днів розв’язав Другу світову війну. Відповідальність за початок Другої світової війни разом з іншими країнами несе і сталінське керівництво СРСР.

Домашнє завдання: опрацювати конспект урока: написати коротку доповідь: " Передумови початку Другої світової війни",  відповідь надсилати karantinzarechna@gmail.com.

ТЕМА: Закарпаття в складі   Чехословаччини . Карпатська Україна. А. Волошин (7.04; 9.04)                 Мета: схарактеризувати події 30-х років в Західній Україні; проаналізувати становище західноукраїнських земель у складі  Чехословаччини, їх внутрішню та зовнішню політику, причини та наслідки формування «Карпатської Січі»; розвивати навички аналізу історичних документів, вміння виділяти головне; сприяти формуванню національної свідомості учнів, їх історичної пам'яті, пов'язаної з державотворчими традиціями в Україні.

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

· визначати хронологічну послідовність головних подій цього періоду;

· показувати на карті західноукраїнські землі, що увійшли до складу Румунії та Чехословаччини, регіони, охоплені підпільним націоналістичним рухом;

· аналізувати, узагальнювати факти та різні точки зору, визначати причини та наслідки важливих подій і явищ політичного, соціального та культурного життя західноукраїнських земель, формулювати власні оцінки цих подій;

· обґрунтовувати власну позицію щодо причин виникнення та існування Карпатської України, викладати її у формі усної відповіді та історичного есе;

· визначати сутність проявів національної політики щодо українського населення  Чехословаччини;

· визначати та обґрунтовувати зв'язки між особливостями правового статусу західноукраїнських земель та національною політикою іноземних держав і зрушеннями у повсякденному, культурному житті та масовій психології.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Становище Закарпаття у складі Чехословаччини

Закарпатська Україна офіційно називалася Підкарпатською Руссю, а після адміністративної реформи 1928 р. — Підкарпатським краєм. Назва «Закарпатська Україна» як така, що засвідчувала приналежність цієї землі «за Карпатськими горами» до України, була заборонена. Деякі діячі, так звані «локалісти», вбачали у самоназві українців «русини» вказівку на те, що вони є окремою нацією, і на цьому будували свої політичні розрахунки й гасла.Понад 80 тис. чоловік населяли околиці Пряшева (Прешова) у Східній Словаччині, а переважна більшість — Закарпаття (500 тис.). 83 % українського населення тут займалося сільським господарством і лісництвом. Чеська влада доклала чимало зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства, організовувала сільськогосподарські школи тощо.

За весь міжвоєнний період завдяки парцеляції великих маєтків і збільшення орної площі 85 тис. місцевих дрібних господарств викупили 35 тис. га землі. Але через перенаселеність, дефіцит ріллі у гірському краї та примітивну агрокультуру більшість селян бідувала. Під час депресії 1929-1933 рр. чимало з них були змушені брати банківські позички, щоб звести кінці з кінцями, але далеко не всі врятувалися від розорення. У неврожайні роки малоземельні селяни буквально голодували. Частка промислової продукції у сукупному суспільному продукті краю дорівнювала 2 %. Кількість зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чоловік. Жодного нового великого підприємства за 20 років у краї не побудували.

У Закарпатті мережа українських шкіл була значною. У 1938 р. налічувалося майже півтисячі народних шкіл, п'ять гімназій, чотири учительські семінарії. Працював один вищий навчальний заклад — Богословський ліцей. Чехословаччина надала притулок і фінансову підтримку декільком українським вищим навчальним закладам — Українському вільному університету (1921) та Високому педагогічному інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1923-1933), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922-1935).

Найвпливовішою в країні політичною силою були українофіли, які гуртувалися в Українському національному об'єднанні. Українофіли боролися за пробудження національної самосвідомості русинів. Найбільш авторитетним лідером українофілів був доктор теології і видатний педагог отець Августин Волошин.

- Губернатор Закарпаття у 1923-1933 рр. А. Бескид проводив русофільську політику, партію підтримувала державна адміністрація. Це дало їм можливість конкурувати на рівних з українофілами.

Третьою впливовою політичною силою у Закарпатті були комуністи. Крайовий комітет Компартії організував, де тільки міг, комсомольські осередки і групи «революційних профспілок», а 1930 р., коли розгорнувся селянський рух, створив «Спілку працюючого селянства». На виборах до чехословацького парламенту у 1924 р. за комуністів віддали голоси 40 % виборців. Через п'ять років, коли економічне становище стабілізувалося, вони дістали лише 15 % голосів. А на виборах 1935 р., які комуністи проводили під гаслом Народного фронту, — 26 %. Отже, через десятиріччя вони знову дістали в краї більшу підтримку, ніж будь-яка інша партія.

Карпатська Україна. «Карпатська Січ»

Учитель. На початку жовтня 1938 р. Німеччина зайняла передану їй за Мюнхенським договором Судетську область і змусила уряд Чехословаччини надати автономію Словаччині. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм, яка швидко дискредитувала себе зв'язками з Угорщиною і Польщею. 28 жовтня до влади прийшов кабінет міністрів з українофілів на чолі з А. Волошиним.

2 листопада Віденський арбітраж передав угорському диктатору Хорті південні райони Словаччини і Закарпаття з переважно угорським населенням чисельністю в 1,1 млн чоловік. У Карпатської України відібрали міста Ужгород, Мукачеве і Берегове з прилеглою територією, її столицю довелося перенести в Хуст.

15 березня 1939 р. сейм прийняв закон про незалежність Карпатської України та обрав А. Волошина її президентом.

Робота з документом

Конституційний Закон Карпатської України

§ 1. Карпатська Україна є незалежна держава.

§ 2. Назва держави — Карпатська Україна.

§ 3. Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Соймом Карпатської України.

§ 4. Державна мова Карпатської України є українська.

§ 5. Кольори державного прапора Карпатської України — синій і жовтий.

§ 6. Державний герб Карпатської України є дотеперішній краєвий герб.

§ 7. Державний гімн Карпатської України — «Ще не вмерла України...»

· Які основні ознаки державності визначені даним документом?

- За два дні до проголошення незалежності Карпатської України Німеччина дала зрозуміти М. Хорті, що не заперечуватиме проти її анексії. 17 березня останні захисники Карпатської України з боями залишили її територію.

5. Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

1. Де жилось українцям краще - у Румунії чи Чехословаччині?

2. Які факти можна навести на підтвердження цієї думки?

3. Які українські течії існували серед українців?

4. Як ви вважаєте, чи була визначена заздалегідь доля Карпатської України?

VІ. Домашнє завдання.

1. Опрацювати конспект.

2. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

Додаткова інформація

Становище українського населення Закарпаття, що в листопаді 1918 р. добровільно ввійшло до складу Чехословаччини, було значно кращим, ніж у Польщі та Румунії. Чехословацька республіка залишилась єдиною послідовною демократичною державою Центральної Європи і намагалася здійснювати ліберальну, зважену політику щодо національних меншин.

Переважна більшість українського населення (близько 455 тис.) проживала на сході країни (Пряшівщина, Закарпаття). Це були економічно найвідсталіші регіони Чехословаччини, стосовно яких празький уряд намагався докласти певних зусиль, аби піднести рівень життя місцевого населення. З цією метою у 20-х роках тут було запроваджено аграрну реформу, наслідком якої став перерозподіл земель великих угорських магнатів серед селян. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. га землі.

Частка промислової продукції у сукупному суспільному продукті дорівнювала 2%. Кількість зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. Жодного нового великого підприємства за 20 років у краї не було побудовано.

Певних успіхів було досягнуто у галузі народної освіти. Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний університет, Українська сільськогосподарська академія у Подебрадах, Український Високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Але незважаючи на демократизм, чехословацький уряд не погоджувався йти на поступки в головному питанні - надати Закарпаттю автономію.

Політичне життя на Закарпатті, незважаючи на економічну і культурну відсталість, було досить активним. На виборах, що відбувалися регулярно, місце в чехословацькому парламенті виборювало до 30 партій. Найвпливовішою у країні політичною силою були українофіли, які групувались в Українському національному об'єднанні. Авторитетним лідером українофілів був доктор теології і видатний педагог отець А. Волошин, який очолював Християнську народну партію (ХНП). Українофільська течія обстоювала ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом.

Впливовою політичною силою на Закарпатті були також русофіли і комуністи. Комуністи входили до складу Комуністичної партії Чехословаччини і обстоювали відверто прокомуністичні, про-радянські позиції, наполягаючи на приєднанні краю до Радянської України.

У 1938 р. політична ситуація на Закарпатті кардинально змінюється. Після підписання Мюнхенської угоди починається процес розпаду Чехословацької республіки. На початку жовтня 1938 р. Німеччина зайняла передану їй за Мюнхенською угодою Судетську область і змусила уряд Чехословаччини надати автономію Словаччині. Скориставшись цим, лідери українофілів та русофілів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою надати автономію краю. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. Однак вона проіснувала недовго - 28 жовтня 1938 р. до влади прийшов кабінет міністрів на чолі з А. Водопійним.

Держава Карпато-Україна (так почали називати Закарпаття) розбудовувалася в дуже тяжких умовах, під тиском зовнішньополітичних обставин. 2 листопада відбувся так званий Віденський арбітраж. Згідно з його рішенням Угорщина одержала південні райони Словаччини і Закарпаття з переважно угорським населенням чисельністю 1100 тис. У Карпато-України відібрали міста Ужгород, Мукачеве і Берегове з прилеглою територією. Столицю її довелося перенести в Хуст.

Не витрачаючи часу, українофіли почали будувати державність на урізаній території Карпатської України. Адміністрація, система освіти і видавнича справа переводилися на українську мову. Розгорнулась підготовча робота зі створення збройних сил - Карпатської Січі. Незабаром тут налічувалося до 5 тис. бійців. У розбудові держави закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Буковини і заокеанська діаспора.

Курс А. Волошина на утвердження державності діставав схвалення у населення краю: на виборах у лютому 1939 р. до регіонального парламенту коаліція українських партій отримала переважну більшість голосів. А. Волошин 14 березня 1939 р. проголосив самостійність і сформував тимчасовий уряд. 15 березня сейм обрав таємним голосуванням, але одноголосно, А. Волошина президентом і прийняв закон про незалежність Карпатської України, визначив державну мову, прапор і гімн.
два дні до проголошення незалежності Карпатської України за домовленістю з Угорщиною Гітлер дав згоду на захоплення нею всього Закарпаття. Угорські війська 15 березня рушили на не окуповану частину Закарпаття і після запеклих боїв вдерлися до Хуста. Новостворена держава українського народу припинила своє існування.

Проголошення Карпатської України мало велике історичне значення. Цей факт виявив одвічне непереборне прагнення українського народу до створення власної національної держави, допоміг закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиного українського етносу.

Практичне заняття: "Відмінність у повсякденному житті радянської людини та жителів Західної України"(14.04;16.04)

Мета. Повідомити учням нові знання; формувати (розвивати) уміння і навички, формувати (виховувати) ціннісні орієнтації, зокрема:
• називати події за датами та дати подій, що впливали на повсякденне життя радянської людини та жителів Західної України; синхронізувати їх із подіями всесвітньої історії; встановлювати взаємовідношення та віддалення від сьогодення;
• називати, пояснювати та застосовувати у мовленні поняття: «радянська людина», «осадництво», «пацифікація»;
• називати, упізнавати та показувати на карті історично-географічні об’єкти, що стосуються адміністративно-територіальних змін в західноукраїнських землях у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини; використовувати карту як джерело інформації про перебіг буденності в радянській та Західній Україні впродовж 1920–1930-х рр.;
• називати, упізнавати різновидові історичні джерела; використовувати їх для характеризування перебігу повсякденного життя радянської людини та жителів Західної України;
• виявляти і пояснювати причини відмінностей в повсякденному житті радянської людини та жителів Західної України;
• зіставляти і порівнювати подібності і відмінності буденного життя західних українців, які перебували у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини;
• висловлювати особисті ставлення щодо особливостей повсякдення радянської людини та жителів Західної України впродовж 1920–1930-х рр.
Тип уроку. Повідомлення нових знань, формування (розвиток) умінь і навичок.
Вид уроку. Практичне заняття.

Завдання

1. Ознайомтесь з наданими документами щодо теми практичного заняття.

2. Проаналізуйте джерела за змістом і визначте, що об’єднує ці джерела.

1) Визначте основний зміст документів 1920-1930-х років ХХ століття.

2) Визначте основний зміст поглядів істориків на порушену проблему.

3) Що вразило вас у цих джерелах?

3. Складіть план за темою «Повсякденне життя жителів Західної України».

1. Із книги Зашкільняка Л., Крикуна М. «Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів»

«...Раціон харчування в місті й на селі відрізнявся: на селі більшу частину споживання традиційно становили хліб, картопля, молоко, тоді як у місті — м’ясо, овочі, кава, чай. У місті було нормою приготування гарячої їжі два рази на день. Відбулись зміни і в одязі. Насамперед вони стосувалися жіночого вбрання. Внаслідок емансипації жінки в суспільстві, зростання ролі масових заходів (спорт, мистецтво) жіночий одяг зазнав спрощення і більшої відкритості. Зникли довгі сукні, корсети, масивні прикраси; підкоротилися спідниці, більш зручними для повсякденного життя і праці стали блузки, жакети. У вжитку з’явилися штучні тканини, виробництво яких було налагоджене 1926 р. Модними залишалися бавовняні й шовкові тканини.»

2. Із газети «Lwowski kurjer poranny» 1929 р. Хроніки довоєнного Львова

«23 липня. Мешканці вул. 29 листопада скаржаться, що забруковані вулиці достатньо поливають, але їхня вулиця чомусь повністю занедбана. Якщо у Франції навіть шосейні дороги забезпечують від пороху, наскільки ж більше уваги вимагають вулиці міста! З усіх боків також скаржаться на те, що поліція ніколи не звертає уваги на використання тротуарів для перевезення вантажівками, які псують тротуари, а навіть створюють небезпеку для пішоходів, які вимушені рятуватися, вискакуючи на проїжджу частину.

20 жовтня. Зима, що наближається, обіцяє підвищення цін на низку товарів — перш за все, вугілля через підвищення тарифів залізницею, а також солі. Також значно подорожчають колоніальні товари. Деякі з них, наприклад родзинки та вершки, вже подорожчали від 35 до 70 %, а ще обіцяють подорожчання чаю та кави».

3. Із газети «Lwowski kurjer poranny» 1931 р.

«21 січня. У кожному львівському карнавалі вірменський бал завжди був однією з найбільших вдалих атракцій. Так сталося і цього року. Вірменський бал минулої суботи був одним із найелегантніших і гідно інаугурував цьогорічний карнавал Львова. На балу зібралася вся дружня еліта міста. Особливо захоплювали присутні пані не тільки красою, але й чудовими сукнями. Постараємось хоча би частково їх назвати і заздалегідь перепрошуємо, якщо не вдасться назвати всіх, бо всіх назвати просто неможливо. ...

У неділю 28 червня ц.р. відбулось в Коломиї свято кооперації і Сільського Господаря за небувалої масової участі українського селянства. У поході, що посувався головними вулицями міста Коломиї, взяли участь кінні бандерії парубків, одягнені в гарні козацькі строї, та понад 10 тис. учасників та учасниць, що йшли чвірками, співаючи українські пісні. Гарне вражіння робили на видців 6 гарно удекорованих возів, що зображали ріжні кооперативні кличі».

4. Із газети «Kurjer Iwowski» 1934 р.

«14 жовтня. Газета «Діло» подає обширний звіт про закінчення 11-місячного курсу сільськогосподарської школи в Миловані в повіті тлумацьким. Курс закінчили 22 учні, в тому числі 7 з повіту тлумацького. Так працюють русини: польських шкіл подібного типу немає, а якщо навіть і є, то не знайдеться нікого, жодного діяча чи інструктора, який би про це написав».

5. Із газети «Кигі'ег Імомзкі» 1935 р.

«9 січня. «Українські» передачі на львівській радіостанції ПР. Кілька зауважень на марґінесі безпідставних претензій «Діла». Нам пишуть з кіл радіослухачів. Висунуті кілька днів тому на сторінках «Діла» претензії «українців» щодо уведення в програми Польського радіо їхнього культурного доробку вимагають розгляду цих претензій також і з художньої точки зору. Не торкаючись політичних чинників, на які спираються вимоги «Діла», варто спитати, а що власне хотіли би «українці» представити світу на хвилях ефіру?»

6. Володимир Стемковський. 1939 рік в історії прикордонного міста Володимира-Волинського

«Приїжджим подобався Володимир-Волинський своїми надзвичайно мальовничими сквериками — густі крони столітніх, пахучих медовим цвітом лип, каштанів, тополь і кленів влітку утворювали шатро над вулицями та маленькими міськими площами. Усюди, у ті далекі роки, по місту на його площах та вулицях були барвисті квітники, декоративні кущі. Завжди прибрані та заасфальтовані або викладені з червоної цегли, помиті двірниками тротуари. Барвисті тенти над великими вітринами магазинів, заповнені крамом склепи (крамнички), горщики з квітами, котрі власники торговельних закладів та невеличких кав’ярень виставляли на тротуар. Привітні жителі, котрі могли спілкуватися декількома мовами (польською, російською, єврейською, німецькою). Відсутність п’яних та жебраків на вулицях. Це була, як казали у 1939 році приїжджі з Радянського Союзу, “настоящая заграница”».

7. Невелика війна. Друга світова для СРСР розпочалася з приєднання

Західної України. Журнал «Кореспондент» № 46 від 25 листопада 2011 року

«Львів’яни та інші галичани у своїх спогадах відзначають: їх вразив зовнішній вигляд переможців-червоноармійців. «Люди були дуже здивовані: вони ніколи не бачили такої обдертої і голодної армії», — згадує священик Богдан Савчук розповіді своїх батьків, очевидців тих подій. Вражали і манери новоприбулих. Львів’янка Наталя Яхненко у книзі спогадів про події 19391941 років писала: «Навіть нашим сторожам будинків було не по собі, коли помічалося, як червоні лейтенанти висмаркували носи пальцями... Критика стала такою відкритою, що радянське командування видало наказ усім офіцерам мати по дюжині носових хустинок».

На рівні анекдотів поширювалися історії про те, як радянські жінки або «совєткі», як їх називали львів’яни, ходили в театр в нічних сорочках, приймаючи їх за вечірнє вбрання, як наливали напої в дитячі порцелянові нічні горщики, думаючи, що це посуд.

Звиклі до порожніх прилавків і очманілі від низьких цін громадяни Країни Рад штурмували торговельні точки. «радянські військові старшини і надіслані чиновники, — писав Наконечний, — у перші тижні носилися, ніби хорти, по львівських магазинах, викуповуючи все: ювелірні вироби, тканини, шкіру, одяг, взуття, годинники, фотоапарати, меблі». Чутки про львівські магазини швидко рознеслися по великих містах Союзу, і сюди рушили скуповуватися представники партійної, військової та творчої еліти з сім’ями. Як згадує Наконечний, до Львова приїжджав за костюмами навіть відомий радянський письменник Олексій Толстой».

8. Візуальні джерела

На прогулянці біля готелю «Жорж». Львів, 1930-ті роки

Гуцульське весілля. Фото 30-х років

Початкова школа 1934-1938 рр. Львів

Спортивне товариство «Сокіл» 1931 р. Галичина

Хода учасників злету чехословацького спортивно-патріотичного товариства «Сокіл» в Ужгороді у 1920-х рр.

Селянка з дитиною на полі. Західна Україна

Реклама 1920-х рр.

Віяльниця. 1930-ті рр.

Подружжя Миколи і Євгенії Сеньковських, друга половина 1930-х рр.

9. М. Сивіцький. «Записки сірого волиняка»

«Протас Подорюк з Підлужа землі мав приблизно стільки, що й Федюша, і сім’ю немалу — чотирьох хлопців і три дівчини, зате роботящу. Хлопці зачепилися за постійну роботу при відбудові форту по 5 злотих в день, то сім’я жила не гірше, ніж добрі господарі. Тільки треба було мати щастя, щоб дістати таку роботу та ще й для чотирьох хлопців з хати. Правда, після лопати, кирки і молота при землі, бетоні й каменеві роботу ввечері в костях було чути, але наш брат до такої роботи звичний. 67 процентів волинської землі належало поміщикам. Зачислялися до них землевласники, що мали понад 50 гектарів. То були в основному поляки, винятково траплялися наші, як Маркевичі та Страшевські. Фільварки трималися найманою працею, але умови найму до трагедій доводили. В 1935 році по Луччині й північній Дубенщині покотилися страйки.

У Смордві на Дубенщині граф Ледуховський найняв селян з Бойкійми садити дерева по золотівці за день. Виплатив по 40 сотиків. Селяни застрайкували. Граф привіз страйколомів з Полісся, але люди їх не допустили до праці. Приїхав Дубенський староста, поліція, покликали на розмову делегатів. Ті згодилися взяти по 80 сотиків, якщо їх звільнять з шарварку і надмірних податків, але на це не згодився староста. Коли наступного дня страйколомів знову не допустили до праці, поліція почала стріляти. Частина страйкарів і селян була озброєна, то вбито 9 поліцаїв. На допомогу прибули улани з Кременця, Букійму і два сусідні села зрівняно з землею».

10. Із книги Т. Гунчака «Україна. Перша половина ХХ ст.»

«Українці розгорнули кооперативний рух до такої міри, що стали майже самодостатніми. Вони створили ніби державу в державі, або, як писав ще один автор, своєрідну кооперативну республіку... Звичайно, самі лише цифри не можуть показати дійсного значення кооперації для західноукраїнських земель. Кооперація заохочувала народ розбудовувати економічну базу, яка мала служити боротьбі за національні права. Не менш важливим було те, що в кооперативних установах людей виховували як господарів своєї землі. Кожне село, кожна місцевість обов’язково створювали в себе кооператив — крамницю, касу, молочарню.

Особливо зазначимо, що з розвитку економічних установ український народ мав безпосередню користь, бо як тільки в якомусь районі виникали повітові союзи, там відразу на 10-20 % падали ціни на товари першої потреби».

Урок узагальнення. Тематичне контроль.(21.04;23.04)

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

• мати знання і вміння з огляду на державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів під час вивчення теми 6 «Західноукраїнські землі в 1921-1939 рр.»;

• використовувати карту як джерело інформації про основні події на західноукраїнських землях у 1921-1939 рр.;

• порівнювати, аналізувати, робити аргументовані висновки щодо політичного, соціально-економічного і культурного життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини;

• визначати й порівнювати правовий статус західноукраїнських земель у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини, Карпатської України;

• висловлювати та аргументувати власні судження щодо розгортання українського націоналістичного руху; інтегрального націоналізму; національної політики Польщі, Румунії, Чехословаччини;

• формулювати власні судження щодо ролі й місця Карпатської України в житті Західної України;

• визначати основні тенденції та суперечності в розвитку культури на західноукраїнських землях;

• виявляти й пояснювати причини відмінностей у повсякденному житті радянської людини та жителів Західної України;

• називати та застосовувати поняття й терміни: народовці, русини, інтегральний націоналізм, український націоналістичний рух, національна політика, осадництво, пацифікація;

• творчо застосовувати здобуті знання під час складання характеристики історичних персоналій: Василь Мудрий, Євген Коновалець, Августин Волошин.

Тип уроку: повторення та узагальнення знань.

Виконати тести до 12 травня  https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=160152
хто не встиг виконати даю ще раз можливість до 19 травня
https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=618212

Тема:" Україна на початку Другої світової війни "(28.04;30.04)

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

• використовувати карту як джерело інформації про основні воєнні дії на території України в період Другої світової війни;

• висловлювати та аргументувати власні судження щодо «українського питання» в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни;

• характеризувати й застосовувати поняття й терміни: агресор, пакт.

Тип уроку: засвоєння нового матеріалу.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ УРОКУ

Повідомлення теми та мети уроку.

II. СПРИЙНЯТТЯ ТА УСВІДОМЛЕННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Учитель. Українські землі станом на 1939 р. були у складі чотирьох держав: Польщі, Румунії, Чехословаччини (після розчленування — Угорщини), СРСР. Кожна з цих країн проводила самостійну політику щодо українських земель. Кожна з цих країн мала самостійний соціально-економічний розвиток. 

Вправа «Мозковий штурм»

• Як ви розумієте термін «українське питання» та що ви вкладаєте в його зміст?

Учитель. Напередодні Другої світової війни роз’єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізаційним чинником політичного життя Європи. Це робило «українське питання» клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — козирем у великій дипломатичній грі. Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні «українського питання»:

Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, у складі яких були українські землі. їхня основна мета — утримати підвладні землі й приєднати нові.

Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у розв’язання українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група — Німеччина, яка виборювала для себе «життєвий простір», претендуючи, серед іншого, на українські землі, і Угорщина, яка прагнула скасувати умови Тріанонського мирного договору 1920 р. і знову підпорядкувати собі Закарпатську Україну.

Робота з історичними джерелами

1. Опрацювати текст радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 року і передати 2-3-ма реченнями його суть.

Із радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 року Стаття І. Обидві Договірні Сторони зобов’язуються утримуватися від будь-якого насильства, від будь-якої агресивної дії і будь-якого нападу один щодо одного як окремо, так і разом з іншими державами.

Стаття II. У випадку, якщо одна з Договірних Сторін виявиться об’єктом воєнних дій з боку третьої держави, інша Договірна Сторона не буде підтримувати в жодній формі цю державу.

Стаття III. Уряди обох Договірних Сторін залишаться в майбутньому в контакті один з одним для консультації, щоб інформувати один одного про питання, що стосуються їхніх спільних інтересів.

Стаття IV. Жодна з Договірних Сторін не братиме участь у будь-якому угрупованні держав, що прямо чи побічно спрямоване проти іншої сторони.

Стаття V. У випадку виникнення спорів чи конфліктів між Договірними Сторонами з питань того чи іншого роду обидві сторони будуть вирішувати ці суперечки чи конфлікти винятково мирним шляхом у порядку дружнього обміну чи думками в потрібних випадках шляхом створення комісій із врегулювання конфлікту.

Стаття VI. Цей договір укладено терміном на десять років. Якщо одна з Договірних Сторін не денонсує його за рік до закінчення терміну, термін дії договору буде вважатися автоматично продовженим на наступні п’ять років.

2. Опрацювати текст таємного протоколу і відповісти на запитання.

Таємний додатковий протокол до договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом

У разі територіально-політичної перебудови областей, що перебувають у складі Польської Держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде проходити по лінії річок Нарев, Вісла і Сян.

Питання, чи є в обопільних інтересах бажаним збереження незалежної Польської Держави і які будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з’ясоване лише протягом подальшого політичного розвитку.

У будь-якому разі обидва Уряди вирішуватимуть це питання в порядку дружньої обопільної згоди.

Щодо Південно-Східної Європи з радянської сторони підкреслено інтерес СРСР до Бессарабії. Із німецької сторони заявлено про її повну політичну незацікавленість у цих областях.

Запитання

1. Про які домовленості між СРСР і Німеччиною йдеться в цьому протоколі?

2. Знайдіть на карті райони, про які йдеться.

3. Як ви вважаєте, чому цей документ зберігався в «суворій таємниці»?

Вправа «Дерево рішень»

• За результатами роботи з джерелами інформації скласти узагальнювальну таблицю «Пакт Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р.».

Зміст договору	Зміст таємного протоколу	Значення

Орієнтовний вигляд таблиці

Зміст договору	Зміст таємного протоколу	Значення
Утримання від агресивних дій щодо один одного. У разі нападу третьої держави на СРСР або Німеччину не підтримувати агресора ні в якій формі. Строк дії угоди — 10 років	Розмежування сфер інтересів обох держав у Східній Європі по лінії річок Нарев, Вісла, Сян. Радянська сторона наголошує на своїй зацікавленості у Бесарабії, щодо якої Німеччина не мала претензій	Переважна частина західноукраїнських земель потрапляють у сферу впливу СРСР. 1 вересня 1939 р. після нападу Німеччини на Польщу розпочинається Друга світова війна. 17 вересня 1939 р. Червона армія перетнула кордон Польщі і зайняла територію Західної України

Учитель. 1 вересня 1939 р. Німеччина нападає на Польщу. Англія і Франція оголошують війну Німеччині. Починається Друга світова війна.

17 вересня 1939 р. — радянські війська перейшли радянсько-польський кордон згідно таємного протоколу. Український фронт очолив С. Тимошенко. 22 вересня радянські війська увійшли до Львова під гаслом «Допоможемо братньому українському народові захиститися від фашизму!».

Робота з історичним джерелом

• Опрацюйте текст ноти документа і скажіть, чим мотивувало радянське керівництво введення своїх військ на територію Польщі. Чи так це було насправді?

Із ноти уряду СРСР, врученої польському послу в Москві 17 вересня 1939 р.

Польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність Польської Держави. Протягом десяти днів воєнних операцій Польща втратила всі свої промислові райони і культурні центри. Варшава як столиця Польщі не існує більше. Польський уряд розпався і не подає ознак життя. Це значить, що Польська Держава та її уряд фактично припинили існування. Тим самим втратили свою чинність договори, укладені між СРСР та Польщею. Кинута напризволяще, залишившись без керівництва, Польща перетворилася в зручне поле для будь-яких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, Радянський уряд не може більше нейтрально ставитись до цих фактів.

Радянський уряд не може також байдуже ставитись до того, щоб єдинокровні українці й білоруси, які проживають на території Польщі, були кинуті напризволяще й залишились беззахисними.

Зважаючи на таку обстановку, Радянський уряд дав таке розпорядження Головному командуванню Червоної армії: дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії.

Водночас радянський уряд має намір ужити усіх заходів щодо того, щоб позбавити польський народ зловісної війни, до якої його було утягнуто його нерозумними керівниками, і дати йому можливість зажити мирним життям.

Робота з візуальними джерелами

1. Розгляньте візуальне джерело.

2. Визначте основну ідею плакату.

3. Опишіть одяг селян.

4. Хто стоїть за червоноармійцем?

5. Що це символізує?

Учитель. 18 вересня 1939 р. польський уряд виїхав до Румунії, наказавши фронтовому командуванню не вступати у військові сутички з Червоною армією. 22 вересня радянські війська увійшли до Львова. Польські полонені були відправлені до спеціальних таборів, де протягом квітня-травня 1940 р. лише поблизу Катині було страчено 3 897 польських офіцерів.

Оскільки 17 вересня радянські війська вступили на територію Західної України, частково реалізувавши статті таємного додаткового протоколу, відбулися деякі зміни в розподілі інтересів, які 28 вересня 1939 р. були зафіксовані в «Договорі про дружбу і державний кордон» між Німеччиною і СРСР. Таким чином, під контролем СРСР залишалися польська частина Західної України, Західної Білорусі, а також передбачалося загарбання Бессарабії, Литви, Латвії, Естонії. Внаслідок поділу Польщі до СРСР одійшло 51,4 % її території та 37,1 % населення (12 млн осіб).

Бесіда

1. Чому СРСР вступив на територію Західну Україну лише 17 вересня, адже війна розпочалася 1 вересня 1939 р.?

2. Назвіть події, що сталися 1 вересня 1939 р., 17 вересня 1939 р., 28 вересня 1939 р.

Робота з картою

1. Порівняйте договір від 28 вересня та таємний протокол 23 серпня 1939 р.

Знайдіть зміни, що сталися, позначте їх на карті.

2. Покажіть на карті українські землі, що увели до складу СРСР 1939 року.

III. ПІДСУМКИ УРОКУ

Метод «Мікрофон»

• Радянсько-німецьке співробітництво Гітлер дуже влучно назвав «шлюбом за розрахунком». Чи погоджуєтеся ви з цим висловлюванням? Чому?

IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати відповідний параграф підручника.

Тема: Україна на початку німецько-радянської війни.(5.05; 7.05)

22 червня 1941 р. Німеччина та її союзники напали на СРСР. План «Барбаросса» («бліцкриг», 1940 р.) передбачав швидке просування німецьких військ до найважливіших політичних і економічних центрів: війська групи армій «Північ» наступали на Ленінград, «Центр» — на Москву, «Південь» — на Київ. На території УРСР було утворено Південно-Західний (командуючий — генерал М. Кирпонос) і Південний (командуючий — генерал І. Тюленєв) фронти. У червні-серпні 1941 р. розгорнулися вирішальні бої за Україну.

Бойові дії на території України -(червень1941 - липень 1942)

боронні бої Червоної Армії влітку-восени 1941 р. закінчилися поразкою радянських військ і окупацією всієї Правобережної, більшої частини Лівобережної України та Криму. Героїчний опір Червоної армії зірвав плани «блискавичної війни» й сприяв перемозі в битві під Москвою взимку 1941—1942 рр.

Однак рішення радянського керівництва розгорнути загальний наступ на всіх фронтах, у тому числі й в Україні, виявилися помилковими. Поразки радянських військ навесні 1942 р. в районі Харкова
(Харківсько-Барвенківська операція) і в Криму (Керченсько-Феодосійська операція) дали можливість німецьким військам завершити окупацію України 22 липня 1942 р.

 Тема: Україна в умовах нацистської окупації(12.05)

Окупація території України німецькими військами та їх союзниками супроводжувалася встановленням «нового порядку» згідно з планом «Ост» (1940 р.).

План «Ост» передбачав:

• перетворення України на аграрно-сировинний придаток рейху;
• заселення окупованих земель німецькими колоністами;
• фізичне знищення або масову депортацію населення до Сибіру.

Окупаційний режим здійснювався нацистськими каральними органами (СС — охоронні загони, СД — служба безпеки, гестапо — таємна поліція) і допоміжною адміністрацією з числа місцевих жителів — колабораціоністів (бургомістри, старости, поліція).

Економічне пограбування України виявлялося у вивозі до Німеччини сировини, устаткування, продовольства, творів мистецтва, примусовій праці населення на окупованій території, вивезенні 2,5 млн молодих людей — остарбайтерів на роботу до Німеччини.

 Установлення «нового порядку» супроводжувалось терором, репресіями, масовими стратами військовополонених і мирних громадян: в Україні діяло 180 концтаборів, 50 гетто, загинуло понад 5 млн мирного населення.

 Окупаційний режим проводив політику планомірного й організованого знищення євреїв — Голокост, символом якої стали масові розстріли у Бабиному Яру (м. Київ), Дробицькому Яру (м. Харків).

   

Тема: РОЗГОРТАННЯ РАДЯНСЬКОГО ПАРТИЗАНСЬКОГО РУХУ. ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН. УТВОРЕННЯ УПА(12.05)

Установлення «нового порядку» в Україні викликало розгортання антифашистського руху Опору, який мав три течії: радянську, націоналістичну і польську.

Націоналістична течія

У 1940 р. відбувся остаточний розкол ОУН на дві течії – помірковану на чолі з А. Мельником (ОУН-М) і радикальну (революційну), керовану С. Бандерою (ОУН-Б).

 Обидві організації вважали головним ворогом Радянський Союз, тому на передодні радянсько-німецького конфлікту співпрацювали з Німеччиною. В квітні 1941 р. ОУН(Б) за домовленістю з німецьким командуванням розпочало створення “Дружини українських націоналістів” в складі вермахту. Цей підрозділ складався з двох батальйонів – “Нахтігаль” та “Роланд”. Підрозділ був невеликий – особовий склад обох батальйонів складав близько 700 осіб. Після нападу Німеччини на СРСР провідники ОУН розгорнули діяльність з підготовки легальних по­хідних груп, на які покладалося завдання організувати у містах і селах окупованої німцями України національні державні установи, міліцію, військо, громадські організації, революційні комітети, що повинні були в умовах окупації організовувати державне, господарське і суспільно-політичне життя.

Установлення «нового порядку» в Україні викликало розгортання антифашистського руху Опору, який мав три течії: радянську, націоналістичну і польську.

    Проголошення акту відновлення Української держави. 

Установлення «нового порядку» в Україні викликало розгортання антифашистського руху Опору, який мав три течії: радянську, націоналістичну і польську.

Прибувши до Львова, спеціальна група, очолювана заступником С. Бендери Я. Стецьком, 30 червня 1941 р. на засіданні громадськості міста прийняла Акт відновлення Української держави. У відповідь  5 липня 1941 гестапівці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька та відправляють їх у концентраційний табір Заксенгаузен оскільки вони відмовились відкликати Акт відновлення Української держави. Було заарештовано 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно, розпочалось переслідування бандерівців. В нових умовах ОУН (М) продовжувала співпрацювати з Німеччиною, а ОУН (Б) розпочала створення власних збройних загонів

УПА. Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 р. - день Покрови, свято Богородиці, покровительки Війська Запо­різького. Проте своє формування

націоналістичне підпілля розпочало ще в 1941 р., саме тоді в серпні на Волині з'являється антирадянські партизанські збройні формування під керівництвомТараса Бульби-Боровця. Згодом ці формування отримали назву"Поліська Січ". Загальна чисельність формувань "Січі" складала 2-3 тисячі осіб. Загострення ситуації та протистояння не лише з червоноармійцями, але і німцями посилило авторитет "Січі", яку перейменували в Українську повстанську армію. В середині 1943 р. сили УПА були залучені до своїх загонів ОУН. Остаточне формування основних бойових з’єднань УПА відбулось в листопаді 1943 р. Всі бойові з’єднання та загони УПА підпорядковувались Головному військовому штабу. Всі загони входили до складу трьох Генеральних воєнних округ - УПА-Північ (Волинь і Полісся);УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), створена на основі УНС; УПА-Південь (Поділля, Південна Волинь, Кременеччина). Четверту округу – УПА-Схід, не вдалося утворити. В вересні 1943 р. введена посада Головнокомандувача УПА, ним став Роман Шухевич (псевдо –Тарас Чупринка).

Кожна з генеральних округ поділялась на воєнні округи (групи). В складі військових округ діяли окремі загони (інші назви – курені, бригади) які були основними тактичними одиницями в 1943– 1945 рр. Чисельність куреня становила від 300 до 600 бійців. Курені часто мали на озброєнні міномети і навіть гармати. Курінь поділявся на сотні (відділ). Чисельність сотень залежно від обстановки коливалась від 60 до 200 бійців. Найменшими структурними одиницями були чоти (підвідділи) та рої. Відкрите протистояння з німцями розпочалось з лютого 1943 р., повстанці перешкоджали вивозу робочої сили до Німеччини, лише за жовтень-листопад 1943 р. УПА мала 47 збройних зіткнень з німцями. Починаючи з 1944 р. починається протистояння УПА з радянськими регулярними підрозділами та спецслужбами.

УПА доводилось воювати на декілька фронтів:

1. Проти німецьких військ та їх союзників.
2. Проти польських загонів Армії Крайової (АК).
3. Проти радянських партизан та регулярних чатсин Червоної армії.
4. 
   

Зростання лав УПА, поповнення людьми різних національностей та політичних поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики ОУН - Б. Саме тому в серпні 1943 р. був скликаний ІІІ Надзвичайни великий збір ОУН, який розширив соціально-економічну та політичну платформи ОУН. Організація відмовилась від одноосібного домінування в політиці, визнала право на існування інших політичних партій, свободу слова, друку. Для кращої координації національно-визвольного руху під час війни 11 липня 1944 р. було скликано збори, в яких взяли участь 20 представників різних партій Західної України. Так було створеноУкраїнську Головну Визвольну Раду (УГВР). З приходом червоноармійців в Західну Україну УПА продовжили боротьбу за самостійну соборну Україну.

ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ 1943 – один із кривавих епізодів укр.-польс. конфлікту часів Другої світової війни на Волині, За польс. підрахунками, під час цієї трагедії з польс. боку загинуло щонайменше 35 тис. осіб (гол. чин. польс. цивільної сільс. людності), Навесні 1943 Крайовий провід Організації українських націоналістів (бандерівців) на Волині прийняв рішення про вигнання з Волині місц. поляків. На той час українці складали бл. 80 % нас. Волині, поляки – 15 %. Обґрунтовувалося таке рішення необхідністю перешкодити планам польс. провідних політ. сил повернути повоєн. Польщі зх.-укр. землі; а також покарати ч. місц. поляків за співпрацю з гітлерівцями (поляки пішли на службу до останніх з метою посилити свої позиції в цьому регіоні напередодні поразки вермахту і вступу сюди Червоної армії), за допомогу рад. партизанам (останні нерідко робили місц. польс. поселення своїми продовольчими базами, що заважало ОУН(б) й УПА вести боротьбу з їхнім "ворогом номер один" – СРСР, власне – з рад. партизан. з'єднаннями), за вбивства польс. партизанами укр. громад. діячів на Холмщині. Спочатку акції укр. повстанців були спрямовані проти польс. співробітників гітлерівської адміністрації, що працювали в службах охорони лісів і держ. маєтків (лігеншафтів). Поступово вони поширилися також на польс. сільс. людність, причому як на колоністів міжвоєн. періоду, так і на давніше польс. нас. Із лют. 1943 антипольс. акції охопили сх. повіти Волині (за тогочасним адм.-тер. поділом) – Сарненський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський. В черв. вбивства поляків поширилися на Дубнівський, Кременецький та Луцький повіти, в лип. – на Горохівський, Володимир-Волинський та Ковельський, а наприкінці серп. – на останній волин. повіт – Любомльський. Дії УПА підтримувала значна ч. місц. українців. Крайовий провід ОУН(б) на Волині розподіляв відібрані в поляків землі поміж укр. селян. 11–13 лип. 1943 стався ген. виступ проти місц. поляків. Загони УПА майже одночасно атакували понад 100 польс. поселень. Після цього командування АК Волин. обшару (округу), щоб протидіяти загонам УПА, почало створювати власні партизан. загони, а також направило офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК організовувати в польс. поселеннях бази самооборони. Упродовж 1943 на тер. Волині постало кілька десятків таких баз. До найпотужніших з них слід віднести ті, що виникли в поселеннях Пшебраже Луцького пов. (нині с. Гайове Ківерцівського р-ну), Гута Степанська і Стара Гута Костопільського пов., Панська Долина Дубнівського пов., Засмики Ковельського пов. (нині у складі с. Грушівка Ковельського р-ну), Білин Володимир-Волин. пов. (нині село Володимир-Волин. р-ну; усі Волин. обл.). Переважна більшість осередків польс. опору не витримали натиску загонів УПА й були знищені.  Від серед. літа й особливо восени 1943 польс. бази самооборони організовували "превентивні" напади на осередки й боївки УПА, а також походи на сусідні укр. села задля поповнення свого продовольчого забезпечення. Зрозуміло, що від подібних дій нерідко страждало укр. цивільне нас. Утім, упродовж усього 1943 місц. поляки були стороною, що оборонялася. На серед. 1943 сили УПА складали щонайменше 10– 12 тис. бійців, а наприкінці року досягли 15–20 тис. Натомість польс. партизан. відділи нараховували тільки 1300 вояків. Ще бл. 3600 осіб, які мали зброю, діяли в базах самооборони.

Тема: Вигнання нацистських загарбників з України. Україна на завершальному етапі війни.(19.05: 21.05)

ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ. ДЕПОРТАЦІЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР тА ІНШИХ НАРОДІВ КРИМУ. ПЕРЕМОГА У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ

Після перемоги Червоної армії у Сталінградській битві (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 р.) та Курській битві (5 липня — 23 серпня 1943 р.) почалося визволення території України від німецько-фашистських загарбників. Першим населеним пунктом, визволенним від німецьких військ, було с. Півнівка Ворошиловградської області.

 

Радянські війська разом з партизанськими загонами остаточно визволили територію України від нацистських загарбників, однак  війна тривала до підписання Акта про беззастережну капітуляцію Німеччини. 9 травня 1945 р. — День Перемоги над нацистською Німеччиною.

 Народ України зробив величезний внесок у розгром Німеччини: до збройних сил СРСР було направлено 6 млн чоловік, орденами й медалями нагороджено 2,5 млн чоловік, звання Героя Радянського Союзу удостоєно 2 069 українців. Український народ заплатив величезну ціну за перемогу: матеріальні втрати становили 1,2 трлн крб, прямі збитки — 285 млрд крб, людські втрати — близько 8 млн чоловік.

  

Термінологічний словник:

План «Ост»	план окупаційної політики німецького командування, який передбачав установлення «нового порядку» на окупованій території СРСР.
Депортація	примусове виселення окремих осіб, груп, народів із місця постійного проживання.
«Новий порядок»	жорстокий окупаційний режим, запроваджений німецькою адміністрацією на окупованій території СРСР, що супроводжувався терором, репресіями, масовими стратами населення.
Голокост	загибель значної частини єврейського населення Європи внаслідок нацистської політики планомірного й організованого фізичного знищення євреїв у Німеччині та на захоплених нею територіях у 1933—1945 рр.
Колабораціонізм	співробітництво населення окупованих країн з окупаційною адміністрацією в роки Другої світової війни.
Рух Опору	національно-визвольний антифашистський рух народів на окупованих Німеччиною та її союзниками територіях.
Радянізація	політика радянської влади в Західній Україні, яка передбачала зміни в економічному, політичному й духовному житті згідно з виробленими в СРСР зразками.
евакуація	процес виведення населення і життєважливих ресурсів першої необхідності з території можливої загрози від катастрофи чи воєнного конфлікту.
мобілізація	омплекс заходів, спрямованих на переведення державної інфраструктури та військових сил країни у військовий стан у зв'язку з надзвичайними умовами всередині країни або ж за її межами.
Український штаб партизанського руху (УШПР)	— орган керівництва радянськими партизанськими формуваннями України часів радянсько-німецької війни. Створений 30 травня 1942 року постановою Ставки Верховного Головнокомандування СРСР. Підпорядковувався Центральному штабові партизанського руху, а в оперативному плані — Військовій раді Південно-Західного напрямку. Начальником УШПР був призначений заст. наркома внутрішніх справ УРСР Т. А. Строкач, його заступником — секретар ЦК КП(б)У М. С. Співак,
Поліська Січ, Українська повстанська армія отамана Бульби Боровця (УПА(о)Б-Б), Українська народно-революційна армія (УНРА, з літа 1943 року)	— підпільна збройна формація, створена на Поліссі (Північна Україна) влітку 1941 року, в селі Немовичі Сарненського р-ну, що на Рівненщині. Отаманом Тарасом Бульбою було видано перший наказ про початок боротьби і створення повстанської армії. Основу організації було закладено ще у 1940 році, а перші збройні формації було утворено із початком німецько-радянської війни у червні 1941 року.
Похідні групи ОУН	— були створені ОУН («мельниківцями») та ОУНР («бандерівцями») з метою організації зі свідомих українців на українських землях органів місцевого самоуправління під час Другої Світової війни. Організацією Похідних Груп ОУНР та їх керівництвом займався штаб на чолі з В. Куком(псевдо: Коваль, Леміш). Діяльністю ОУН на Наддніпрянщині керував Олег Кандиба (Ольжич).
СХІДНИЙ ВАЛ" ("Ostwall")	— стратегічний оборонний рубіж нім. військ восени 1943
Випалена земля	Тактика спаленої землі́ — метод ведення війни за допомогою знищення всього корисного, того що може слугувати життєзабезпеченню або існуванню як військ противника, так і цивільного населення — на території, яку може бути зайнято противником. До цього відносять знищення запасів харчових продуктів та врожаю, забруднення або отруєння джерел питної води, знищення інфраструктури — шляхів та засобів транспорту, техніки, будівель та житла, іноді навіть цілих міст.
План Барбаросса	стратегічна наступальна операція збройних сил Німеччини та її союзників проти СРСР. План операції передбачав швидкоплинну військову кампанію з повним розгромом Червоної Армії та захопленням європейської частини СРСР по лінії Волга — Архангельськ.

                                                           

   Тематичний контроль. Урок узагальнення по темі: " Україна в Другій світовій війні".

Виконати тести до 27 травня !!!

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=6332124