8 клас історія України

Урок 1 Історія України

Тема:  Імперський наступ на автономію Гетьманщини.

Переглянути відео.   Опрацювати конспект урока :   .https://naurok.com.ua/urok-z-istori-ukra-ni-dlya-8-go-klasu-na-temu-imperskiy-nastup-na-avtonomiyu-getmanschini-3530.html і відповісти на тести для перевірки.https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSexJruVrq9PU6O6rygKpMGR0JHAuSeTfs5zt7VNwFBnhUELUw/viewform?usp=sf_link

Урок2 Всесвітня історія

Тема: Османська імперія .

Прослухати параграф і відповісти на запитання.https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSe7XDKmDxivalnVbDtm7KhABPO1RakW3P-IPa5f_mhSfeKQJg/viewform?usp=sf_link

ТЕМА:Московське царство. Цар Іван Грозний."
Зверніть увагу, завдання по цій темі відсилати на електронну пошту!

karantinzarechna@gmail.com

Мета: сформувати в учнів уявлення про зміни у Московському царстві у період завершення централізації країни; розглянути основні напрями політики Івана IV; удосконалювати вміння встановлювати причинно-наслідкові  зв’язки,  зіставляти  однотипні  процеси  та  явища в різних країнах. Основні поняття та терміни: «опричнина», «Лівонська війна», «дворянство», «бояри», «вотчина», «террор», «Церковний собор», «накази», «посадські люди». Обладнання: підручник, історичний атлас, документи, пакети документів. Тип уроку: комбінований урок. Очікувані результати Після уроку учні зможуть: •  встановлювати хронологічну послідовність подій; •  показувати на карті завоювання Івана IV; •  характеризувати особливості правління та реформи Івана ІV; •  характеризувати державну владу за часів Івана ІV. ХІД УРОКУ І. Актуалізація знань учнів Установіть відповідність. а) Річ Посполита; 1) Назва договору про державний союз Польщі та Литви б) Берестейська унія; 2) союз православної та католицької церков в) фільварок; 3) станово-представницький орган влади у Польщі г) сейм; 4) господарство, орієнтоване на виробництво продукції на ринок, засноване на праці кріпосних селян д) Люблінська унія 5) офіційна назва держави, яка утворилася в результаті союзу Польщі та Литви Відповідь: а — 5; б — 2; в — 4; г — 3; д — 1. ІІ. Мотивація навчальної діяльності Уч и т е л ь. В історії Росії, мабуть, немає такої особи, про яку існують настільки суперечливі думки, як Іван Грозний. Він очолював державу 50 років. За цей час було проведено реформи апарату влади й управління,  реорганізовано  військо,  розв’язано  деякі  зовнішньополітичні проблеми на Сході. Ці процеси відбувалися на фоні зміцнення самодержавної влади царя, який вів жорстоку боротьбу зі своїми противниками, посилення закріпачення селян. Хто ж такий Іван Грозний: підступний тиран, деспот чи велика, видатна  людина?  До  наших  днів  це  питання  так  і  залишається  нерозв’язаним. ІІІ. Опрацювання нового навчального матеріалу Посилення Московського князівства Уч и т е л ь. Наприкінці XV ст. почався етап формування єдиної держави. Цьому сприяло прагнення з боку Московського царства завоювати нові території. За часів правління Івана III (1462–1505) та Василя III (1505–1533) до Московського князівства були приєднані нові території. Робота з картою Учитель пропонує  учням  за допомогою карти  атласа  «Московське царство у XVI ст.» назвати землі: 1.  Приєднані до Московського князівства у першій половині ХVІ ст. 2.  Приєднані до Московського князівства за часів Івана ІV. Уч и т е л ь. Московське царство було феодальною державою. Робота з поняттями Учитель  пропонує  учням  за  допомогою  методу  «Мікрофон»  дати визначення  термінам  і  поняттям:  «феодал»,  «феодальні  відносини», «вотчина», «маєток». За необхідності терміни можна записати в зошит. Феодал — власник феода — землі, населені селянами, отримані ним за службу. Феодал збирав податки, мав право суду, міг оголошувати війну іншим феодалам. Феодальні відносини — відносини, побудовані на феодальному  землеволодінні, у ці відносини вступали сеньйор  і васал, феодал  і залежні селяни. Вотчина — повна спадкова власність (землі, отримані в спадок). Маєток — землі, отримані палацовими і військовими слугами (дворяни — люди їх двору) за службу і на час служби. Історичний портрет Івана IV Цей етап уроку проводиться за допомогою методів «Займи позицію» та «Прес». На дошці вміщено вислови істориків про Івана Грозного: •  Не  вимовить  історик  слово  виправдання  такій  людині.  (С. М. Соловйов) •  В історії  середньовічної Росії, мабуть, не  було  такого  десятиріччя, в якому б було проведено стільки реформ, як за часів правління Обраної Ради. (В. Б. Кобрін) •  Іван Грозний — патріот Російської землі, який на користь народу вів нещадну  і  справедливу  боротьбу  проти  реакційного  боярства,  що стало на шлях державної зради. (Радянські історики 1930–1950-х рр.) Завдання Учні напередодні уроку отримують пакети документів для ознайомлення і потім складають історичний портрет Івана ІV. Текст 1 Доля Івана IV — справжня трагедія героїчного воїна, який програв за не залежних від нього обставин, причому він кинув на терези все своє надбання і разом з утратою щойно придбаної території похитнув засади своєї  тільки  побудованої  держави.  Якби  Іван  IV  помер  у  1566 р., у момент своїх найбільших успіхів на західному фронті, свого приготування  до  остаточного  завоювання  Лівонії,  історична  пам’ять  надала б йому  ім’я великого завойовника, творця найбільшої у світі держави, подібного до Олександра Македонського. У разі такого раннього кінця, на 36-у році життя, Іван IV залишився б в історичній традиції оточений славою чудового реформатора, організатора військово-служивого класу, засновника адміністративної централізації Московської держави  Текст 2. В. О. Ключевський про Івана Грозного Цар Іван народився у 1530 р. Від природи він отримав розум жвавий і  гнучкий,  вдумливий  і  трохи  глузливий… Але  обставини,  серед  яких проходило  дитинство  Івана, рано  зіпсували цей розум,  дали йому неприродний,  хворобливий розвиток.  Іван рано  став  сиротою — на четвертому році лишився батька, а на восьмому втратив  і матір. Він з дитинства  бачив  себе  серед  чужих  людей.  У душі  його  рано  й  глибоко врізалося  і все життя зберігалося відчуття сиротіння, занедбаності, самотності, про що він щоразу твердив: «Родичі мої не піклувалися про мене». Звідси його боязкість, що стала основною рисою його вдачі. Як всі  люди, що  виросли  серед  чужих,  без  батьківського  погляду  і материнської ласки, Іван рано засвоїв звичку ходити озираючись і прислухаючись. Це розвинуло у ньому підозрілість, яка з роками перетворилася на глибоку недовіру до людей. У дитинстві йому часто доводилося стикатися  із байдужістю або  зневагою  з боку оточуючих. Потворні сцени боярського свавілля й насилля, серед яких ріс Іван, були першими політичними його враженнями. Вони перетворили його боязкість на нервову лякливість, з якої з роками розвинулася схильність перебільшувати небезпеку,  утворилося  те, що називається  страхом  з  великими  очима. Постійно тривожний і підозрілий, Іван рано звик думати, що оточений лише ворогами, і виховав у собі сумну схильність виглядати, як плететься навкруги нього нескінченна сітка підступів, якою, здавалося йому, прагнуть обплутати його  з  усіх боків . Текст 3 Іван Грозний (1530–1584) — великий князь з 1533 р., перший московський (російський) цар з 1547 р. За характером недовірливий, навіть боягузливий, звик думати, що його оточують тільки вороги. Проводив політику посилення царської  влади  та  розширення  території  держави найжорстокішими методами, убив свого сина. Мав літературний талант, за його  ініціативою побудовано храм Василя Блаженного на честь  захоплення Казанського ханства. 1547 р. він офіційно взяв титул царя та великого князя «всея Русі». Саме у період його правління Московська держава стала однією з наймогутніших країн Європи і водно  час однією з найжорстокіших щодо народів, які опинилися під  її владою  (Дрібниця В.  О.,  Крижанівська  В.  В.  Всесвітня  історія.  Нова  історія  XVI —  к. XVIII ст. — К., 1989. — С. 76). Реформи Івана Грозного Учні знайомляться з історичними текстами і заповнюють таблицю. Текст 4 У 50-х роках XVI ст. з метою зміцнення своєї влади ним (Іваном ІV) були проведені реформи: утворено Земський собор (дорадчий орган при царі), затверджено новий збірник законів — Судебник, який фактично прикріпив селян до землі, селяни могли перейти від одного феодала до іншого тільки в Юр’їв день — один раз на рік, сплативши по  передньому власникові всі борги. Було сформовано органи центрального управління —  прикази, створено  постійне  піхотне  військо,  створено  особисту гвардію царя — Обрану тисячу; видано Уложення про службу, яке регулювало порядок військової служби дворян. Згідно з Уложенням, служити  у  війську повинен був кожний,  хто  володів  землею. Наслідком реформ стала централізація управління державою, зміцнення влади царя.   Заключним актом встановлення особистої влади царя була опричнина (1564—1572).У 1564 р. Іван IV зажадав виділення йому в особисте володіння частини державних земель — опричнину (від російського опричь — все, що крім того), решта земель — земщина — належала дворянам (Дрібниця В. О., Крижанівська В. В. Всесвітня  історія. Нова  історія XVI — к. XVIII ст. — К., 1989. — С. 76). Текст 5 Пряма  зрада,  опір  реформам  стародавніх  родів  бояр  і  князівської знаті, що претендувала на вирішальну роль у керуванні державою й не бажала підкорятися урядовцям апарату влади, що складався з незнатних людей, спонукали  Івана Грозного на надзвичайні  заходи. У 1564 р. він залишив Москву  і, загрожуючи зректися від престолу, зажадав розділу держави на земщину (вотчина князів і бояр), що керується Боярською думою, й опричнину (від слова «опричъ» — «окрім»), де цар може правити на власний розсуд. В опричнину забиралися кращі землі, у тому числі ті, що належали князям і боярам. «Обрана тисяча» дворян склала основу опричних військ, емблемою яких були мітла  і голова собаки, які символізували відданість цареві, готовність вимести зраду з країни й знищити ворогів держави. Терор певною мірою сприяв зміцненню центральної влади. У той же час розправи далеко не повністю підірвали політичний вплив боярської знаті. Центральна влада набувала відверто деспотичного характеру, піддані не виявляли жодної  ініціативи, яку могли неправильно розтлумачити.  Терор  зовсім  не  сприяв  розвитку  економіки  країни,  підривав  її обороноздатність. У 1572 р. опричнина була  скасована. Пізніше вона була відновлена, але терор вже не набував колишніх масштабів  Текст 6 У 1549 р. при дворі Івана IV утворився урядовий гурток («Обрана рада»), до складу якого входили княжата, бояри та улюбленець царя, талановитий  політичний  діяч Олексій Адашев.  Він  походив  з  багатої,  але незнатної  дворянської  родини. Більшість же  в Обраній  раді  складали бояри. Обрана рада обговорювала плани державних реформ, зовнішньої політики, керувала  їх здійсненням, ухвалювала рішення судових  і місницьких справ, впливала на формування центрального й місцевого апаратів управління. У 1546 р.  був  скликаний  Земський  собор —  збір представників  від бояр вищого духівництва, землевласників, московських купців та ін. Уряд удавав, що питає поради, а насправді він отримував від Собору потрібні для себе відомості й висував йому свої накази. Виборна основа Соборів не доведена, жодна з нарад не залишила після себе слідів законодавчої роботи і навіть будь-якого самостійного рішення. З 1550 по  1653 рік було  скликано  16 Соборів. Собори були  відновлені рішенням урядової влади  і так само довільно тією ж владою були знищені. У середині 50-х років ХVI ст. були реорганізовані центральні органи управління, що отримали пізніше назву «приказів». Кожний «приказ» відав якоюсь однією галуззю управління країною: Розбійний — «розбійними справами», Посольський — зовнішньополітичними, Помісний — помісним  землеволодінням,  Розрядний —  комплектуванням  дворянської армії та ін. У 50-х рр. ХVI ст. було реорганізовано й місцеве управління. Суд перейшов по повітах від намісників до рук губних старост, які обиралися з місцевого  дворянства. Влада феодальної  аристократії на місцях була значно підірвана. Губна реформа завдала сильного удару системі кормлінь. Ті намісники, які раніше довільно брали «корм» з населення, переводилися на грошову платню. Остаточна  ліквідація  кормлінь  пов’язана  з  іншою  реформою  місцевого управління — земською, здійсненою в середині 50-х років ХVI ст. Земські власті  збирали в  установленому розмірі податі, які надходили до царської казни та йшли, перш за все, на забезпечення дворянської армії. Земська реформа переважно поширилася на чорносошній півночі. Губні та земські установи були станово-представницькими органами дворянства, а також заможного селянства. Була проведена й військова реформа, суть якої полягала у тому, що вотчинники (бояри) і поміщики (дворяни) зрівнювалися у правах щодо служби. Військова реформа середини 50-х рр. ХVI ст. зміцнила боєздатність армії.  Реформи Івана Грозного Назва реформи Зміст Значення ІV. Закріплення знань учнів Уч и т е л ь. Зовнішні й внутрішні умови розвитку Російської держави вимагали встановлення сильної центральної влади, здатної утримувати  боєздатну  армію. Проте,  порівняно  з  країнами  Західної Європи, об’єктивні передумови затвердження абсолютизму в Росії ще не сформувалися  належним  чином.  Нові  виробництва  мануфактурного  типу (друкарня першодрукаря Івана Федорова, створена у Москві у 1563 р., ливарне  виробництво,  де  виготовлялася  артилерія,  стрілецька  зброя) були  збудовані  за  державний  кошт.  Самостійні  соціальні  прошарки, здатні виступати опорою абсолютизму, ще не сформувалися. Центральна ж влада, навпаки, прагнула створити собі нову опору у вигляді служивого дворянства, опричників. Найважливішим фундаментом влади була віра широких верств населення у «доброго царя», здатного захистити  їхні  інтереси. Проте витрати  держави  на  Лівонську  війну  вимагали  збільшення  податків, збирання яких було непростою справою. Кліматичні умови Росії обмежували врожайність, через збільшення поборів зросли борги селянства. Користуючись давньою традицією — правом переходу на нові землі, достаток яких був особливістю Росії, селяни-боржники нерідко йшли від землевласників. Єдиним  виходом  було  прикріплення  селян  до  землі, обмеження (а потім і заборона) права зміни місцепроживання.  У 1581 р. Іван IV скасував право переходу селян до інших феодалів у Юр’їв день (після  завершення  орних  робіт). Це  стало  причиною  масових  селянських повстань у подальші десятиріччя. Спільне та відмінне у процесі створення централізованих держав  у Західній Європі й у Московському царстві Загальні ознаки Розвиток продуктивних сил (сільське господарство і ремесло). Зростання, розвиток і посилення ролі міст як центрів ремесла і торгівлі. Встановлення економічних зв’язків між різними районами країни, розвиток товарно-грошових відносин. Розвиток феодальних відносин, загострення класових суперечностей. Потреба в обороні сприяла централізації держав. Зацікавленість більшості населення (дрібних, середніх феодалів, церкви, городян, селян) у сильній центральній владі Особливості Західна Європа Московське царство (XIV–XV ст.) Швидкий розвиток капіталістичних відносин — поява мануфактури Розвиток економіки відбувався повільно через посилення кріпацтва Розвиток товарно-грошових відносин і встановлення економічних зв’язків між районами країни Збереження натурального господарства та слабкий розвиток товарно-грошових відносин, обміну між містом і селом, нерівномірний розвиток районів Розвиток зовнішньої торгівлі. Вплив Великих географічних відкриттів Розвитку зовнішньої торгівлі заважала відсутність виходів на моря У боротьбі з феодалами міста в Європі відвоювали самоврядування Міста стали центрами політико-адміністративної влади Формувалися як національні держави Формувалися як багатонаціональна держава V. Домашнє завдання 1.  Прочитати відповідний параграф підручника. 2.  Скласти історичний портрет Івана Грозного і присилати відповіді на адресу : karantinzarechna@gmail.com Історія України Тема:" Гетьманщина під гетьмануванням Кирила Розумовського"(7.04) Мета: охарактеризувати політичне й соціально-економічне становище України в сер. ХVІІІ ст., висвітлити діяльність останнього гетьмана — Кирила Розумовського; визначити наслідки ліквідації Гетьманщини та її місце в історії України; розвивати в учнів уміння працювати з джерелами інформації, аналізувати їх, давати відповіді на запитання, робити висновки, узагальнення, визначати причинно-наслідкові зв’язки, висловлювати свою точку зору. Основні поняття: «ІІ Малоросійська колегія», «Генеральний опис Малоросії», «Малоросійське генерал-губернаторство». Хід уроку І. Актуалізація опорних знань учнів Бесіда за запитаннями 1. До складу якої держави входила Лівобережна Україна в середині ХVІІІ ст.? 2. Яким було політичне та соціальне становище українських земель у складі Росії? 3. Що вам відомо про діяльність І Малоросійської колегії? 4. Які факти свідчать про те, що в першій половині ХVІІІ ст. відбувався наступ російського уряду на автономію України? ІІ . Мотивація навчальної діяльності У ч и т е л ь. Йшов 1741 рік. На російський престол заступила Єлизавета Петрівна, дочка Петра І. Українці покладали на неї величезні надії й сподівання у справі відновлення гетьманського правління. Українська старшина подала клопотання імператриці, аби вона дозволила відновити гетьманське правління. 22 лютого 1750 р. у Глухові було проголошено гетьманом 22-річного Кирила, брата Олексія Розумовського. ІІІ . Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу Учитель пропонує учням дати відповідь на питання: «Чому Єлизавета відновила гетьманство в Україні?» Відповіді учнів записуються на дошці. Причини відновлення гетьманства в Україні 1. Царському уряду необхідний був політичний спокій в Україні, тому що Росії загрожувала війна з Туреччиною й Пруссією. 2. Бажання Єлизавети наділити впливовою посадою Кирила Розумовського — молодшого брата Олексія Розумовського, з яким цариця була таємно одружена. 3. Це давало можливість тримати українські землі під контролем і зміцнювало владу Єлизавети в Україні  Ознайомитися зі змістом документів, в яких міститься характеристика діяльності гетьмана К. Розумовського. Документ 1. М. Грушевський про проголошення Кирила Розумовського гетьманом України «Напереді йшла військова українська музика, потім секретар міністерства заграничних справ віз царську грамоту, котрій зібрані полки віддавали честь. За ним бунчукові товариші... несли гетьманську корогву, а за нею йшов генеральний хорунжий Ханенко з двадцяттю бунчуковими товаришами. Потім... несли на червоній подушці гетьманську булаву, і за нею йшли генеральні старшини... Бунчукові товариші... несли на оксамитовій подушці гетьманський бунчук... і несли на оксамитовій подушці гетьманську печать, а за нею йшов писар генерального суду Пиковець з канцеляристами генеральної канцелярії і військового суду. Нарешті, бунчуковий товариш Мокрієвич ніс військовий прапор, і з ним ішли військові товариші, а в кінці їхав каретою царський представник Гендриков. Ся процесія пройшла в церкву, і тут по прочитанні царської грамоти предложено присутньому «війську і народові» вибрати собі гетьмана. ...Всі заявили, що гетьманом хочуть Кирила Розумовського. Повторивши тричі своє запитання і діставши все ту ж відповідь, царський представник проголосив вибір Розумовського, і потім вся процесія з клейнодами пішла в іншу церкву св. Миколая на святочну службу Божу, відправлену з нагоди сеї радісної події». (Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К.: Наукова думка, 1992. — С. 380–381) Завдання 1. За яких обставин було відновлено в Україні гетьманство? 2. Кого було обрано українським гетьманом? 3. Охарактеризуйте церемонію обрання гетьмана. Чи відповідала вона козацьким традиціям? Чому ви так вважаєте? Повідомлення учня про життя К. Розумовського до обрання його гетьманом. Історична довідка Кирило Розумовський • Граф, генерал-фельдмаршал, останній гетьман України, народився в селі Лемеші на Чернігівщині в сім’ї козака Григорія Розума. • У 14 років потрапив до царського палацу завдяки своєму братові Олексію, який подбав про його навчання. • Навчався за кордоном у Німеччині, Франції, Італії. У 18-річному віці призначений президентом Імператорської Академії наук. • У лютому 1750 р. проголошений гетьманом України. За столицю обрав місто Батурин. • Провів ряд реформ, спрямованих на відновлення самостійних дій державно-адміністративних органів Гетьманщини. • У 1762 р. брав активну участь у перевороті на користь Катерини ІІ. • Після ліквідації гетьманства (1764) був членом Державної ради, а потім одійшов від справ. Останні 9 років життя провів у Батурині, де й помер у 1803 р. Документ 2. Із гетьманського універсалу 1760 р. «...Мати присутність у суді Генеральному 12 персонам, по-перше, суддям двом генеральним, а з ними десять персон вибирати в полках, чиновників та власників загалом із бунчукових товаришів, старшин полкових і дійсних сотників, достойних, добросовісних, які знають пра- ва і які житла й володіння свої в тих полках мають, і тим вибраним персонам бути у тій присутності безвідлучно». (Власов В. Історія України. 8 клас: Навчальний посібник. — К.: А.С.К., 2000. — С. 223) Завдання 1. До яких заходів удався Кирило Розумовський щодо відновлення самостійних дій державно-адміністративних органів Гетьманщини? 2. Яку політику проводив він в Україні? У відповіді використайте аналіз джерел інформації. 3. Які реформи були ним проведені й у чому полягає їхнє значення? 3-я група Документ 3. М. Грушевський про діяльність К. Розумовського «Сам новий гетьман був чоловік зовсім чужий Україні та її життю. Він виріс у Петербурзі, був усім зв’язаний з петербурзьким панством. Його довіреним дорадником був Григорій Теплов, бувший його учитель, чоловік хитрий і недобрий, українським порядкам неприхильний. ...На Україні Розумовський нудився, проживав частіше в Петербурзі; держав себе не як товариш української старшини, а немов якийсь володар з божої ласки, і завів у своїй глухівській резиденції двір на взірець двору петербурзького. В справи українські не дуже мішався, і Україною правила старшина по своїй волі, зносячись безпосередньо з сенатом і російським правительством...» (Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К.: Наукова думка, 1992. — С. 382) Документ 4. І. Крип’якевич про діяльність К. Розумовського «Він був з козачого роду, але молодим хлопцем дістався на царський двір до Петербурга, вчився там у вищих школах і їздив багато по чужих краях, Розумовський дуже зовні відрізнявся від давніх гетьманів. Закинув стародавнє українське вбрання, носив одежу на французький лад. Але в його грудях билося ще українське серце. Гетьман щиро займався справами України, завів нові порядки в судах і в війську, пильнував добробут краю, прикрашував Україну новими будовами. В Батурині збудував величаву гетьманську палату, останки якої лишилися до наших днів. Думав він і про те, щоб зробити гетьманство спадщинним у своєму роді і тим способом укріпити самостійність Української держави». (Крип’якевич І. Історія України. — К.: Просвіта, 1992. — С. 72) Завдання 1. Чи збігаються характеристики істориків діяльності останнього гетьмана України Кирила Розумовського? 2. Яку з цих точок зору поділяєте ви? Чому? Можливо, ви маєте власну точку зору, аргументуйте її. 3. Відомий український історик О. Субтельний вказує, що «за Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії». Як ви розумієте дане висловлювання? Чи згодні ви з цією думкою? Узагальнення за методом «Дерево рішень» Завдання Охарактеризуйте наслідки діяльності К. Розумовського, визначивши всі «плюси» та «мінуси» в його діяльності. Клас поділяється на дві групи, одна досліджує позитивні моменти в діяльності Розумовського, друга — негативні. «Дерево рішень» може мати такий вигляд. Наслідки діяльності К. Розумовського Позитивні Негативні • Зумів розширити автономію України • Зміцнив привілейований стан старшини, надав їй можливість закріпити за собою землеволодіння і право на селянську працю. • Козацька старшина стала привілейованою верствою населення. • Сприяв розвиткові української культури • Обмежив перехід селян від одного поміщика до іншого, що стало суттєвим кроком до закріпачення селян • Відбувалося обмеження економічних і політичних прав України: 1754 р. — указ про контроль над фінансами Гетьманщини; 1754 р. — ліквідація митного кордону між Росією та Україною; скарбниця України мала подавати відомості до столиці імперії про доходи й витрати Гетьманщини У ч и т е л ь. У 1762 р. до влади в Росії прийшла Катерина ІІ, яка повела політику, що була спрямована на повну ліквідацію Української держави і залишків автономії України у складі Російської імперії. Робота з документами Питання про ліквідацію гетьманства в Україні вивчається шляхом опрацювання учнями документів. Документ 5. Із постанови Катерини ІІ (1764) «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі дарованих їм привілеїв; порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно, але й називати їх чужоземними і поводитися з ними на такій самій основі було б більше ніж помилкою, можна сказати певно — безглуздям. Ці провінції, а також Смоленську, треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись, неначе вовки на ліс. Домогтися цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» (Власов В. Історія України. 8 клас: Навчальний посіб- ник. — К.: А.С.К., — С. 224) Документ 6. З указу Катерини II про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії (10 листопада 1764 р.) «Після всемилостивішого від нас звільнення графа Розумовського, на його прохання, з чину гетьманського наказуємо нашому Сенатові для належного управління в Малій Росії створити там Малоросійську колегію, в якій бути головним нашому генералу графу Румянцеву і з ним чотирьом великоросійським членам. Великоросійських членів наймилостивіше ми тепер призначаємо: генерал-майора Брандта і полковника князя Платона Мещерського; на останні ж дві вакансії, вибравши негайно кандидатів, Сенат повинен представити нам, малоросійських — генерального обозного Кочубея, генерального писаря Туманського, генерального осавула Журавку та хорунжого Данила Апостола... Нижчих канцелярських службовців вибрати йому, графу Румянцеву, на свій розсуд. Ми, бажаючи, щоб між визначеними в цю колегію чинами ніякої різниці не було і щоб кожний своє місце міг зайняти за чином старшинства, наймилостивіше наділяємо цих малоросійських чинів зрівнюванням у класах з великоросійськими нижченаведеними чинами, а саме: генерального обозного Кочубея — генерал-майорським, генерального писаря Туманського — чином статського радника, генерального осавула Журавку і хорунжого Апостола — полковницькими. За відсутністі тепер гетьмана, призначеного від нас головному малоросійському командирові, мати такі права як генерал-губернатору і президенту Малоросійської колегії, де він у справах суду і розправи має голос голови за генеральним регіментом, а врешті справ, як-от: підтримування в народі доброго порядку, загальної безпеки і виконання за- конів — повинен він поступати як губернатор, тобто як особливий нам довірений в нашу відсутність. Запорозькій Січі, яка була під управлінням гетьмана, бути тепер підвладною цьому малоросійському урядові». (CD «Історія України») Завдання 1. Які зміни сталися в управлінні Лівобережної України у 1864 році? 2. Як у документі Катерина ІІ пояснює відставку Кирила Розумовського? Чи можна повністю довіряти цьому поясненню? 3. А як, на вашу думку, можна пояснити ліквідацію гетьманського правління? 4. Яка назва вживається в документі щодо українських земель? 5. Який орган влади утворювався для управління українськими землями? 6. Яким визначався склад Малоросійської колегії? 7. Хто мав очолити Малоросійську колегію і якими повноваженнями він наділявся? 8. Як ви вважаєте, чому Катерина ІІ зрівняла в правах російських та українських чиновників? У ч и т е л ь. Після ліквідації гетьманського правління Катерина II позбавила автономії й Слобідську Україну. Влітку 1765 р. вийшов її маніфест про скасування п’яти слобідських козацьких полків і створення замість них регулярних гусарських полків. Слобідські старшини втратили свою владу. Тим із них, які переходили на службу в гусарські полки, надавали російські армійські чини. Територія Слобожанщини ввійшла до новоствореної Слобідсько-Української губернії з центром у Харкові. Водночас запроваджувалася нова форма правління Гетьманщиною. Влада переходила до рук малоросійського генерал-губернатора, а також ІІ Малоросійської колегії, що проіснувала з Влада переходила до рук малоросійського генерал-губернатора, а також ІІ Малоросійської колегії, що проіснувала з1764-1786рр Робота зі схемою  Завдання 1. Проаналізуйте кожен із напрямків політики П. Румянцева. 2. Чи можна стверджувати, що діяльність П. Румянцева була спрямована на ліквідацію залишків автономії України?  Опрацювати документ «З указу Катерини ІІ про остаточне закріпачення селян на Лівобережній та Слобідській Україні» і дає відповідь на запитання. Документ 7. З указу Катерини ІІ про остаточне закріпачення селян на Лівобережній та Слобідській Україні «8. Для повного і правильного одержання казенних прибутків у намісництвах Київському, Чернігівському і Новгород-Сіверському, щоб запобігти всяким втечам й обтяженню поміщиків та інших сільських жителів, кожному з поселян залишитися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією, за винятком тих, які відлучилися до оголошення цього нашого указу. На випадок же втеч після оголошення цього указу діяти за загальними державними постановами. ...Ми визнали за необхідне вчинити однакове розпорядження і щодо тих повітів, із яких складалися колишня Слобідська Українська губернія і які тепер увійшли до складу Харківського і частково Курського і Воронезького намісництва». Завдання 1. Як у документі Катерина ІІ пояснює необхідність закріпачення селян? 2. Чи згодні ви з її твердженням? 3. Висловіть своє ставлення до кріпацтва. Робота з таблицями Наприкінці уроку учні опрацьовують таблицю «Соціальна структура Лівобережної України (1795). Соціальний стан Чисельність (тис. чол.) Відсоток Шляхта Духовенство Міщани Козаки Селяни 36 15 92 920 1240 1,6 0,7 4,0 40,0 53,7 Разом 2300 100 Завдання 1. Як змінилася соціальна структура українського суспільства у ІІ половині ХVІІІ ст. порівняно із періодом Гетьманщини? Чому? 2. Визначте наслідки політики Катерини ІІ для України. Наслідки ліквідації Гетьманщини • Скасовано полково-сотенний устрій, а Лівобережжя й Слобожанщина були перетворені на російські провінції; • Україна втратила свої національні збройні сили; • козацтво як соціальна верства України було знищене; • на всій території України примусово запроваджувалися органи управління Російської імперії, загальноросійське законодавство, норми і звичаї; • більша частина козацької старшини одержала значні права і привілеї, а згодом її зрівняли в правах з російським дворянством; • російський царат посилив експлуатацію людських і матеріальних ресурсів українських земель Місце Гетьманщини в історії України 1. Понад століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Це була автономна Українська держава. Хоча Росія постійно втручалася у її внутрішні справи, все ж таки управління й соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції в управлінні, судах, фінансах, армії. 2. За цей час постала українська шляхетська еліта, нащадки якої згодом сприятимуть формуванню національної свідомості українців. 3. Приклад Гетьманщини надихав українців кілька століть по тому створити власну національну державу  Домашнє завдання 1. Опрацювати відповідний параграф підручника.. дивитися відео і відповісти на тести

Тема: Південна Україна. Ліквідація Запорізької Січі.

Мета: скласти уявлення про розвиток Січі і Півдня України у другій половині XVIII ст.; пояснювати причини ліквідації царською владою Запорозької Січі і Кримського ханства; визначати місце Запорозької Січі в історії України; розкривати долю запорожців після ліквідації Січі; розвивати в учнів уміння аналізувати історичний факт, працювати з картою та документами, визначати місце особистості в історичному процесі; виховувати в учнів національно- патріотичні почуття.

Тип уроку: комбінований.

Основні поняття й терміни: паланка, колонізація, Задунайська Січ, Банатська Січ, Кубанське козацьке військо.

Основні дати: 1768—1774 р. — російсько-турецька війна; 1775 р. — ліквідація Запорозької Січі; 1783 р. — захоплення Росією Криму; 1787—1791 pp. — російсько-турецька війна.

ХІД УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II . ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Актуалізація знань учнів учнів

1) Унаслідок яких подій виникла Нова (Підпільненська) Січ?

2) Яку роль відігравала Запорозька Січ у подіях української історії?

1. Адміністративно-територіальний поділ земель Нової (Підпільненської) Січі.

Розповідь учителя (супроводжується роботою з картою)

Нова (Підпільненська) Січ проіснувала сорок один рік (1734— 1775). Навколо Січі розташовувалися Землі (Вольності) Війська Запорозького. У цей час Запорожжя поділялося на адміністративно-територіальні округи — паланки. У 30—40-х pp. XVIII ст. їх налічувалося не більше п’яти, пізніше їхня кількість зросла до восьми — Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська, Орільська, Самарська, Кальміуська, Прогноївська.

Адміністративним центром паланки була укріплена слобода, де стояв гарнізон, розташовувалися полковник і старшина. Паланкова старшина зосереджувала у своїх руках не лише військову, але й фінансову, судову й адміністративну владу.

Адміністративним центром Запорожжя була Січ. На Січі військовими й одночасно господарськими одиницями були 38 куренів, до яких приписували всіх козаків. Запорозька адміністрація, як і раніше, обиралася козаками на радах, перед якими вона й мала звітувати. Вища військова або кошова старшина обиралась раз на рік на Загальній військовій або січовій раді, яку за звичаєм скликали 1 січня. У другій половині XVIII ст. роль січових рад зменшилась, натомість посилилось значення старшини. Збираючись на вузькі ради, вони часто самостійно вирішували поточні справи.

У 60-х pp. XVIII ст. населення Запорожжя налічувало 100 тис. осіб.

Земля вважалася загальновійськовою власністю. Кожний козак, який мав певне майно і був спроможний вести власне господарство, міг отримати її від коша у власність і заснувати власний зимівник (хутір). Свій зимівник козак міг продавати, віддавати в заставу, дарувати тощо. Однак козацька старшина самочинно привласнювала пасовища, рибальські та мисливські угіддя. Вона встановлювала звичай збирати з шинкарів і ремісників двічі на рік «подарунок» на свою користь.

Адміністративно-територіальний устрій Запорожжя

2. Освоєння нових земель.

Розповідь учителя

Нова Січ значно відрізнялася від Запорозького війська часів І. Сірка чи К. Гордієнка. Дедалі більше відходили в минуле романтика і лицарство, безоглядність задумів і дій.

Козацька старшина перетворилася на заможних землевласників. Основою їхньої діяльності ставав розвиток господарства, а не військові походи. Козацька старшина перетворила Запорожжя часів Нової Січі на край квітучої ринкової економіки, що базувалася на передових господарських засадах. Однак разом із тим виникли й нові проблеми.

На Запорожжя тікали, щоб не працювати на панів і жити «по-людський. Але у XVIII ст. війни бували досить рідко і не переносили такого збагачення, як раніше. Для того щоб прожити, козакам доводилось ставати до роботи. Господарем його був представник козацької старшини, який мало чим відрізнявся від пана, якого він залишив, тікаючи на Запорожжя.

Відтепер на Запорожжі давньої єдності й братерства вже не було.

Загрозливим свідченням соціальних проблем на Запорожжі ставали як повстання незаможних козаків, так і відворотна хвиля втікачів. Вони переселялися із земель Січі на засновані російським урядом «слободи» новоросійської губернії. Це зсередини руйнувало увесь соціальний устрій Нової Січі.

Одночасно із цим козацька старшина була фактично неспроможна власними силами швидко колонізувати всі землі Запорожжя. Небезпеку цього добре розумів останній кошовий отаман Війська Запорозького Низового Петро Калнишевський (1690—1803).

Постать в історії

Калнишевський походив із давнього козацько-старшинського роду Луб’янського полку. Кошовим отаманом обирався десять років поспіль. П. Калнишевський докладав чимало зусиль, аби уникнути залежності Січі від російської корони. Він тричі їздив до Петербурга, де відстоював військові та адміністративно-територіальні права Запорожжя. Опікувався культурним піднесенням краю. Його коштом було збудовано п’ять церков і соборів, придбано значну кількість церковних книг та начиння, як в Україні, так і в Єрусалимі. П. Калнишевський брав участь у багатьох походах козаків на Крим і Туреччину. Особливо відзначився в російсько-турецькій війні 1768— 1774 pp. За це російський уряд нагородив Калнишевського золотою медаллю на андріївській стрічці. Після зруйнування Січі Калнишевський був заарештований і за наказом Катерини II засланий до монастирської тюрми Соловецького монастиря. Понад 25 років останній кошовий провів у жахливих умовах одиночної камери. За указом імператора Олександра І він був звільнений із тюрми, але за власним бажанням залишився в тому ж монастирі, де й помер у віці 113 років.

Робота з термінами і поняттями

Колонізація — у даному випадку освоєння вільних земель.

Розповідь учителя

За розпорядженням кошового усіх селян-утікачів, що прибували на Січ, перестали записувати до козацького реєстру. їх розселяли «слободами» на вільних землях, «щоб сторонні не мали можливості влазити до тих місць». За час свого гетьманування Калнишевський заснував кілька сотень нових сіл на землях Запорожжя. Однак, для того щоб перешкодити намірам російського царизму, цього було недостатньо.

3. Обмеження російським урядом «вольностей» Запорожжя. Ліквідація Запорозької Січі.

Розповідь учителя

Від початку заснування Нової Січі російський царизм поступово обмежував її права. У складі монархічної держави, якою була

Російська імперія, козацька республіка не мала перспективи тривалого існування.

У 1753 р. царизм спробував заборонити запорожцям обирати кошового. Однак примусити січовиків відмовитися від цієї давньої традиції він не зміг.

У 40—60-ті pp. XVIII ст. російський уряд розпочав заселення північних і північно-східних околиць Запорожжя військовими поселенцями. Це спричиняло ізоляцію «вольностей» від Правобережжя і Гетьманщини й перешкоджало втечам сюди селян. 1752 р. в північно-східній частині Запорожжя було створено Нову Сербію, а наступного року на північно-східному кордоні володінь Січі засновано Слов’яносербію. Заселялися ці землі втікачами від османського іга — сербами, угорцями, молдаванами, греками, болгарами.

У 60-х pp. XVIII ст. смугу запорозьких земель вилучили для Новоросійської губернії, а ще через десять років — для будівництва Дніпровської лінії укріплень. На протести запорожців уряд імперії не реагував. Козаки із сумом казали: «Вічная пам’ять нашим степам. Проспали».

Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:

— Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками.

— Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.

— Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.

— Недоцільність існування в межах імперії державного утворення, що перешкоджає вільному доступу до Чорного моря зі своєю митною системою.

— Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.

— Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.

— Перетворення Запорожжя з його гаслом «утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.

Відповідний момент для розв’язання запорозької проблеми виник після успішного завершення російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Після проголошення незалежності Кримського ханства від Османської імперії над ним було встановлено російський протекторат. Відтепер зникла загроза татарських нападів, для захисту від яких імперії й були потрібні запорозькі козаки.

На початку 1775 р. запорозька старшина, прагнучи зберегти козацтво, відрядила до Петербурга делегацію з проектом реорганізації Січі на зразок Донського козацтва. Однак ці пропозиції відкинули не розглядаючи. Фаворит імператриці Г. Потьомкін із відвертим глузуванням відповів старшині А. Головатому: «Не можна вам залишатися. Ви дуже розігралися і ні в якому вигляді не можете приносити користь».

Одразу після завершення російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текеля несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. У козаків це не викликало підозри. Ніхто не міг уявити, що після спільної боротьби проти турок і татар російські війська збираються знищити Січ.

4 червня вони непомітно зняли вартових і оточили січову фортецю. Звістка про намір Текелі козацтво зустріло з обуренням. Воно хотіло дати бій російським військам, але сили були надто нерівні. З огляду на це старшина відмовила козаків від бою. Після оголошення указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Інші війська також без бою захопили паланкові центри.

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам.

4. Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі.

Самостійна робота за підручником

Додатковий матеріал

Нову Січ зруйнували, та січове товариство залишилося. Згідно з указом Катерини II запорожцям дозволялося вступати до кінних пікінерських полків або повертатися туди, звідки вони прийшли на Січ, або залишатися жити на Запорожжі й отримати землю для заняття землеробством. Повертатися додому ніхто не захотів. Чимало колишніх запорожців залишилося господарювати у своїх рідних степах. Але не минуло й двох років, як вони пожалкували про це рішення. Царський уряд роздавав запорозькі землі своїм вельможам, не звертаючи увагу на козацькі зимівники. Нові господарі відбирали землю в козаків, а інколи перетворювали їх на кріпаків.

Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тисяч) після ліквідації Січі подалися в турецькі володіння. Колишні запорожці просили турецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ (1776—1828).

Чимало козаків переселилися також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиса. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тисяч) після ліквідації Січі подалися в турецькі володіння. Колишні запорожці просили турецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Банатська Січ

Така ситуація стурбувала російський уряд. Замість знищення запорозького козацтва і перетворення його на регулярне військо сталося інакше.

Задунайська Січ, яка продовжувала традиції запорожців, перетворилася на ворога для Росії.

В умовах наближення чергової російсько-турецької війни, що вибухнула в 1787 p., царський уряд намагався схилити козацтво на свій бік. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам-запорожцям створити «Військо вірних козаків», перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо. У війську дозволялося відновити запорозькі порядки: повернуто козацькі військові клейноди, виборність старшини, ради, курені. Однак це, звичайно, не відновило запорозької вольниці. Служити імперіії погодилися 12 тис. колишніх запорожців.

Доля запорожців

5. Участь українських козаків у російсько-турецьких війнах другої половини XVIII ст.

Розповідь учителя

Упродовж другої половини XVIII ст. імперський уряд залучав українське козацтво до участі у війнах, які він вів із Туреччиною. Напередодні російсько-турецькі війни 1768—1774 рр., коли питання про ліквідацію Січі в імперських верхах було вирішено, Катерина II, закликаючи запорожців на війну, запевняла: «Ми вважаємо [запорожців] найзичливішими нашими підданими і при першій нагоді Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому Низовому вчинемо».

У війні 1768—1774 pp. запорожці взяли найактивнішу участь. До Запорозького Війська у складі російської армії входило 7,5 тис. кінних і 5,8 тис. піших козаків. У 1769 р. запорожці перешкодили прориву 100-тисячної турецької армії вглиб України. Зокрема, на початку червня човнова команда запорожців раптово атакувала очаківську флотілію турків у складі 20 кораблів, які намагалися піднятися вгору Дніпром. Козаки захопили три кораблі й примусили ворога відступити.

У серпні тритисячний загін запорожців розгромив значні сили противника під Очаковим. Важливим був успіх козацькою флотилії з 19 чайок, яка розгромила в дельті Дунаю турецьку флотилію, захопивши сім великих і значну кількість дрібних суден. Запорожці уславились при штурмі Бендер, рейдах на Тульчу, Ісанчу та ін. Лише в 1771 р. тисячу запорожців було представлено до нагороди срібними медалями. «Вдячна» Катерина II запевняла, що ніколи не забуде заслуг запорожців: «Між тим монарша милість і увага до сього нашого підданого війська не лише продовжені, а... й поглиблені будуть». Уже скоро козаки переконалися у щирості цих слів.

У результаті війни 1768—1774 pp. був підписаний Кючук-Кайнарджийський договір, за яким до Росії відходили землі між Дніпром і Південним Бугом, місто Керч. Кримське ханство проголошувалося незалежним.

Знову про військовий талант запорожців згадали під час війни з Туреччиною 1787—1791 pp. У бойових діях брало участь Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тисяч) після ліквідації Січі подалися в турецькі володіння. Колишні запорожці просили турецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Чорноморське козацьке військо. Особливо вдало козацькі полки діяли в обороні Кінбурна, облозі та взятті Очакова в 1788 р. У вересні 1789 р. два полки козаків-чорномоців оволоділи Хаджибеєм (сучасна Одеса).

Вагомим був внесок козаків-чорноморців у взятті головної фортеці турків на Дунаї — Ізмаїлі, яка вважалась неприступною. Козаки знищили турецький флот на Дунаї, що дало змогу здійснювати штурм міста з усіх боків.

Під час вирішального штурму Ізмаїла, який розпочався 11 грудня 1790 p., чорноморці брали приступом фортецю з боку Дунаю. Незважаючи на шалений вогонь, вони кидалися з човнів на берег, рубали сокирами засіки і дерлися на бастіони до турецьких батарей. Подолавши опір, чорноморці вдерлися у середину фортеці. Турки спробували відтіснити козаків за мури, але не змогли. Допомога російських гренадерів дала змогу втримати позиції і завершити розгром турецького гарнізону. Понад 400 козаків загинуло при штурмі фортеці.

Активно діяли козаки-чорноморці в останній рік війни. Зокрема, у битві біля озера Бабадат козаки розгромили чималий загін турецько-татарської кінноти. Під час цього бою козаки-задунайці, що були в складі турецької армії, допомогли своїм товаришам у розгромі турків.

Згідно з договором, підписаному в Яссах, кордоном між Туреччиною і Росією ставала річка Дністер.

Сподіваючись на подяку, козаки-чорноморці прагнули відродити колишні козацькі вольності у межиріччі Дністра і Південного Бугу. Але це занепокоїло царський уряд, козаків було вирішено відправити подалі з України. У 1792 р. козакам-чорноморцям було дозволено оселитися на Таманському півострові в межиріччі Кубані та Дону. У серпні 1792 р. перші 3877 козаків прибули на Тамань, де постало Кубанське козацьке військо.

Завдання

1) Наведіть факти, які дають підставу стверджувати про те, що українські козаки відіграли вагому роль у російсько-турецьких війнах другої половини XVIII ст.

2) Покажіть на карті територіальні зміни, що відбулися в результаті російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст.

6. Історичне значення Запорозької Січі.

Розповідь учителя

Ліквідація Запорозької Січі стала однією з найважливіших подій української історії другої половини XVIII ст. Із нею відходила в минуле козацька доба. У тривалій боротьбі з козацькою християнською республікою перемогу здобула імперія. Проте в історичній перспективі майбутнє було саме за тим світом, який являло запорозьке козацтво. Хоча Запорозька Січ загинула, вона залишила помітний слід у пам’яті українського народу. Запорозькі козаки уславилися героїчною боротьбою, яку впродовж трьох століть вели проти іноземних загарбників, і обороною південних рубежів України. Вони були на чолі національно-визвольної боротьби українського народу упродовж століть. Завдяки цьому створювалися умови для розвитку економічного і культурного життя українців. Разом із тим наявність Січі було тим чинником, який стримував закріпачення українських селян, оскільки саме в запорозьких степах збиралися втікачі з усієї України.

З’явившись як воєнна організація, козаки цим не обмежились. Ними були створені нові форми соціального, політичного та економічного життя, які виявилися більш вдалими, ніж ті, що пропонували імперії українському народу.

Для українського народу запорожці були і залишаться уособленням кращих людських якостей і виразником незламного національного духу, прикладом для наступних борців за незалежність України.

7. Кримське ханство у XVIII ст. Ліквідація Кримського ханства.

Самостійна робота за підручником

1) Складіть основні тези до відповідного пункту параграфа.

2) Складіть план «Доля кримських татар у другій половині XVIII ст.». Підготуйте за ним розповідь.

Додатковий матеріал

Остаточно долю Кримсько-татарської держави вирішила російсько-турецька війна 1768—1774 рр. За Кючук-Кайнарджийським миром 1774 р. була проголошена незалежність Кримського ханства від Османської імперії, але фактично воно опинилося під контролем Росії. Це спричинило звернення у 1776 р. татарського уряду до Росії, у якому він відмовлявся від її підтримки. Відповіддю на це стало введення на територію ханства 25-тисячного корпусу російської армії. Новим ханом було проголошено Шагін-Гірея, який утримував владу завдяки росіянам.

Ліквідації Кримського ханства передували заходи, спрямовані на визрівання соціально-економічної кризи в ньому. За наказом імператриці О. Суворов насильно виселив із Криму все християнське населення (31 тис. вірмен і греків) до Азовської губернії під приводом його захисту від засилля мусульман. Греки і вірмени становили майже все торговельно-ремісниче населення півострова і були основними платниками податків до ханської скарбниці.

У 1783 р. уряд Російської імперії вважав, що склалися всі умови для остаточного загарбання півострова. Увага провідних держав Європи саме в цей час була прикута до подій війни за незалежність англійських колоній у Північній Америці.

Робота з документом

З указу Катерини II про приєднання Кримського півострова до Росії (1783 р.)

Перетворення Криму на вільну і незалежну область не спричинило спокою для Росії, а спричинило для неї нові турботи зі значними витратами. Досвід часу з 1774 р. показав, що незалежність мало притаманна татарським народам. І для того, щоб зберегти її, нам потрібно... виснажувати свої війська важким рухом, здійснюючи такі витрати, як за часів війни. Така морока з кримською незалежністю спричинила понад 7 млн надзвичайних витрат. Приймаючи до відома всі ці обставини, Ми прийшли до рішення... зробити у майбутньому кримський півострів не кублом розбійників і бунтівників, а територією Російської держави...

Запитання до документа

Яким був офіційний привід для ліквідації ханства?

Розповідь учителя

Останній хан Шагін-Гірей був змушений зректися влади і виїхати за кордон (до Туреччини). Оволодівши Кримом, Катерина II стала відбирати кращі землі й дарувати їх своїм дворянам і чиновникам. Кримських татар стали витісняти на безплідні землі. Це призвело до катастрофічних наслідків у демографічному стані півострова. За наступні сто років населення Криму скоротилося від 500 тис. до 200 тис. осіб, причому основна маса населення — це були нові переселенці.

8. Освоєння Півдня України. Заснування нових міст.

Розповідь учителя (супроводжується демонстрацією карти)

У результаті перемоги Росії у війнах із Туреччиною (1768—1774, 1787—1791 pp.) і ліквідації Запорозької Січі (1775р.) та Кримського ханства (1783 р.) утворився масив відносно вільних земель, які Російська імперія стала активно колонізувати. Російський уряд використовував стосовно цих земель назву «Новоросія». Для позначення цього регіону виникла також назва «Південна Україна». Адже більшість поселенців у цьому краї були українцями.

Південні землі, що були приєднані до Російської імперії впродовж XVIII ст., були найпривабливішими. Надзвичайна родючість причорноморських степів обіцяла великі прибутки в майбутньому; цьому сприяла загальна економічна ситуація в Європі. В освоєнні цих земель на початковому етапі вагому роль відіграв Григорій Потьомкін (1739—1791).

Постать в історії

Г. Потьомкін, князь Таврійський, генерал-фельдмаршал, російський діяч зі Смоленщини. Брав участь у палацовому перевороті 1762 p., у результаті якого до влади в Російській імперії прийшла Катерина II. Г. Потьомкін був її фаворитом і, як стверджували сучасники, єдиною людиною, яка мала вплив на імператрицю. Із 1774 р. — правитель Півня України, із 1777 р. — імператорський намісник. Був одним з ініціаторів ліквідації Запорозької Січі, але війни з Туреччиною переконали його в необхідності відновити козацтво.

Він сприяв переселенню на нові землі людей. Під його керівництвом будувалися фортеці, порти, російський торговельний Чорноморський флот. У 1787 р. за указом Катерини II «на згадку подвигу його в приєднанні області Таврійської до Російської імперії і зусиль у заселенні та відбудові цієї області» до його прізвища додавалося слово «Таврійський».

Розповідь учителя

Нові землі роздавалися російським дворянам, сюди на пільгових умовах активно залучалися переселенці. У XVIII ст. на Півдні України з’явилося чимало нових міст. їх виникнення зумовлювалося потребами оборони, заселення та господарського освоєння південних степових просторів. Нові міста засновувалися переважно на місці фортець. Зокрема, такі міста, як Єлисаветград (нині Кіровоград), Новомиргород і Новоархангельск виросли з фортець, що були закладені в 40—50-х pp. XVIII ст. У 1770 р. розпочалося будівництво Дніпровської оборонної лінії. На основі її укріплень виникло кілька міст, у тому числі Олександрівськ (нині Запорожжя). У другій половині 70-х pp. XVIII ст. на місці козацької слободи Половиці розгорнулося будівництво Катеринослава (сучас. Дніпропетровськ).

На узбережжі Чорного й Азовського морів постали значні міста- порти. У 1778 р. біля гирла Дніпра було засновано Херсон, у гирлі річки Інгул — Миколаїв. У 1798 р. на місці турецької фортеці Єні- Дунай у місцевості Хаджибей розпочалося будівництво Одеси. На Азовському морі було засновано великий порт — Маріуполь.

До кінця XVIII ст. на Півдні України налічувалося близько 30 міст. Ці нові міста з часом стали провідними економічними центрами України і всієї Російської імперії.

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Бесіда за запитаннями

1) Яку назву мала остання Запорозька Січ?

2) Скільки років вона проіснувала?

3) Наведіть факти, які свідчать про поступове обмеження російським урядом «вольностей» Запорожжя.

4) Хто був останнім кошовим отаманом Січі? Чим він уславився?

5) Як виявили себе козаки під час російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст.?

6) За умовами якого договору Північне Причорномор’я увійшло до складу Російської імперії?

7) У якому році було ліквідовано Запорозьку Січ?

8) Як було ліквідовано Запорозьку Січ? Які були причини цього?

9) Куди подалися запорожці після ліквідації Січі?

10) Коли було ліквідовано Кримське ханство?

11) Які адміністративно-територіальні одиниці були створені на землях Запорожжя і Кримського ханства?

12) У чому полягає значення Запорозької Січі для історії України?

Творче запитання

1) І в попередні роки Запорозька Січ зазнавала руйнації. Чому після подій 1775 р. вона вже не змогла відновитися у попередньому вигляді?

2) Чим була зумовлена активна містобудівна політика Російської імперії на Півдні України?

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

Друга половина XVIII ст. стала вирішальною для долі Півдня України і Криму. Після чергових російсько-турецьких війн ці території остаточно опинилися під владою Російської імперії, і ті утворення, що існували на цих землях, стали на заваді імперським планам. У 1775 р. було ліквідовано Запорозьку Січ, а в 1783 р. — Кримське ханство.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ Відповісти на тести https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=597951

Тема: Правобережна Україна та західно-українські землі."(28.04)

Мета: визначити причини могутнього народного руху на Правобережній Україні у другій половині XVIII ст.; з’ясувати наслідки для подальшої долі українських земель поділів Речі Посполитої; скласти уявлення про розвиток західноукраїнських земель у другій половині XVIII ст.; сприяти формуванню аналітичного мислення на основі особистого усвідомлення минулого; виховувати почуття гідності та поваги до минулого своєї Батьківщини.

Тип уроку: комбінований.

Основні поняття й терміни: гайдамаки, Коліївщина, Барська конфедерація, опришки, поділи Речі Посполитої.

ХІД УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Актуалізація знань учнів

1) Як складалася доля Правобережної Гетьманщини в другій половині XVII — першій половині XVIII ст.?

2) Що таке національно-визвольна боротьба?

3) Які країни у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. прагнули включити Правобережжя і західноукраїнські землі до свого складу?

1. Соціально-політичне та економічне становище Правобережної України. Причини розгортання національно-визвольної боротьби.

Розповідь учителя

У 30—60-х pp. XVIII ст. Правобережжя і Прикарпаття, що входили на той час до складу Речі Посполитої, стали ареною виступів українського населення проти всіляких утисків.

Доля Правобережжя у другій половині XVII ст. складалась нещасливо. Війни вщент зруйнували і знелюднили ці землі, що колись були колискою козацтва й основним осередком Української держави.

Повернувши собі Правобережжя наприкінці XVII ст., поляки змогли відновити колишню владу лише на початку XVIII ст. (1714 р.). Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами, яких налічувалося близько 40. Вони володіли 80 % земель Правобережжя. Серед них виділялися роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Броницьких, Сангушків та Ревуцьких.

Щоб відродити життя на цих землях, магнати приваблювали селян земельними наділами і звільненням від усіляких повинностей терміном на 15—20 років. Завдяки цим заходам Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів та відроджувалося до життя. Із закінченням терміну слобід вимоги панів до селян зростали. Почалося відродження кріпацтва. Панщина сягала 5—6 днів на тиждень.

Крім соціального гноблення, поляки, забувши уроки 1648 p., знову почали утиски щодо православ’я. На 60-ті pp. XVIII ст. православ’я на Правобережжі ледь жевріло, лише поодинокі парафії чинили опір наступу католицької та греко-католицької церков.

Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до виникнення широкого народного опору. Відсутність козацтва позбавляло народний опір організованості. Учасників народного руху називали гайдамаками.

Робота з термінами і поняттями

Слово «гайдамак» тюрського походження (гайде — гнати, переслідувати) і означає «волоцюга», «грабіжник». Поляки називали так селян-утікачів, що об’єднувалися у ватаги і ховались по лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Гайдамаки не мали у своїй діяльності чіткої мети і далекосяжних планів, вони керувалися прагненням помститися магнатам та шляхті за гноблення своїх співвітчизників, відібравши в них власність. Перші писемні згадки про дії гайдамаків датуються 1715 р.

Робота з документом Із листа шляхтича з Летичева до коронного гетьмана Юзефа Потоцького про організацію гайдамаками своїх нападів (1746 р.)

Ми маємо тут достовірні дані про ці дії гультяїв. Коли нападають на село або містечко, то насамперед забезпечують собі дзвіницю, щоб ніхто не вдарив на сполох. Пізніше кілька стає в брамі або на воротах, двох або трьох гарно кличуть до вікна, щоб їм відчинити. Коли хтось добровільно відчинить, лише заберуть те, що він має. Коли буде сперечатися або боронитися, то поб’ють, поріжуть і все заберуть. Коли нападають на полі або в лісі, то мають такий звичай. Розміщуються в якомусь ярі, де їм з близьких сіл доставляють харчі.

Один із гайдамаків сидить на дереві і дивиться на всі дороги, коли хтось переходить або переїздить, вискакують і проводять до себе до яру.

Запитання до документа

1) Яку тактику використовували гайдамаки?

2) Чим можна пояснити появу такого явища, як гайдамацтво?

Розповідь учителя

Гайдамаки, які спочатку викликали в магнатів та шляхти лише легке роздратування, поступово перетворилися на постійну загрозу для них. Зростання кількості невдоволених посиленням кріпацтва, малочисельність польської армії на Правобережжі (4 тис. осіб), сусідство із Запорозькою Січчю, яка давала ватажків для ватаг, перетворило гайдамацький рух на могутню силу, яка могла знищити польське панування на Правобережжі.

2. Гайдамацькі повстання.

Розповідь учителя

Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 р., коли в Польщі розгорілась боротьба навколо обрання нового польського короля.

Сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім’я Верлан утік із війська й оголосив повстання проти панів. Зібравши загін із майже тисячі гайдамаків та селян, він рушив у похід Брацлавщиною та Галичиною, знищуючи маєтки шляхти та магнатів, суди та канцелярії. Найбільшим успіхом Верлана було здобуття Вінниці. Під тиском російських та польських військ Верлан був змушений утекти до Молдавії.

Успіхи Верлана підняли на боротьбу проти поляків ще більші сили. Нові загони гайдамаків перетворили життя шляхти у справжнє пекло. Щоб їх приборкати, шляхта вдалась до жорстокостей. Правобережжя знову перетворилося на арену кривавих подій. Проте гайдамацький рух не вщухав. Зрештою, поляки вдалися до тактики: «Поділяй і володарюй». Вони залучити на свій бік одного з ватажків гайдамаків Саву Чалого, який завзято став нищити колишніх своїх побратимів.

Гайдамацький рух

Дата	Керівники	Територія	Результат
1734—1738 pp.	Наказний козацький полковник Верлан	Брацлавщина, Поділля, частина Волині та Галичини	Виступ було придушено польськими і російськими військами. Верлан із невеликим загоном відступив у Молдавію
1741—1748 pp.	Г. Голий	Брацлавщина, Уманщина	Виступ було придушено регулярними польськими військами і надвірними командами місцевих магнатів
1750 р.	О. Лях, К. Ус, М. Мамай, М. Сухий та ін.	Північне Поділля, Уманщина, Київщина	Гайдамаки, зазнавши поразок у відкритих сутичках із польськими та російськими військами, відступили на Запорожжя, Лівобережжя та до Молдавії
1768—1769 pp.	М. Залізняк, І. Гонта	Правобережжя	Виступ було придушено спільними зусиллями польських і російських військ

Новий спалах гайдамацького руху відбувся навесні 1750 р. За своїм розмахом він був більшим за попередній. Брацлавщина, Київщина, Волинь, Поділля були звільнені від шляхетського панування. Але звільнення від шляхти, орендарів, уніатів не супроводжувалося встановленням порядку, відновленням Української держави. Кривава різанина, зруйновані міста, сотні захмелілих від крові повстанців, що чинили суд і розправу на власний розсуд, — таким був інший бік повстання.

Російські можновладці, які весь час спостерігали за розвитком подій, зрозуміли, що події починають набирати негативних для них наслідків, вводять свої війська і жорстоко приборкують повстання. Але остаточно гайдамацький рух придушити не вдалось. Прагнення народу до помсти було занадто сильним.

Цікаво знати

Самі поляки теж інколи видавали себе за «народних месників».Так, у 1752 р. поміщики Юхновські, переодягнувшись у гайдамаків, разом зі своїми слугами, намастивши обличчя сажою, напали на своїх сусідів Рудницьких. Побили їх селян і пограбували маєток.

У 1750 р. католицький священик, приор (настоятель) Бишевського монастиря Клюковський під видом гайдамаків разом зі своїми надвірними козаками пограбував маєток і шинок шляхтича Ленкевича.

3. Коліївщина.

Розповідь учителя

У другій половині 60-х pp. XVIII ст. Правобережна Україна опинилась у складному становищі. Продовжували діяти загони гайдамаків. Польська шляхта була розколота на прихильників і противників короля С. Потоцького, який був ставлеником росіян. Загострилися стосунки між православними та католиками й уніатами. Уніати на чолі з митрополитом Ф. Володкевичем розгорнули активний наступ на православну церкву. У відповідь православні на чолі з ігуменом Матронівського монастиря Матвієм (Мелхиседеком) Значком-Яворським звернулися по допомогу до Росії.

На початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Росією було укладено трактат про зрівняння православних і протестантів у політичних правах із католиками. Але реалізувати цей договір не вдалося. Проти короля в місті Барі утворилась конфедерація шляхти (воєнно-політичне об’єднання шляхти для досягнення певних цілей).

Барська конфедерація виступила проти короля. Члени конфедерації насаджували в Україні католицьку й уніацьку церкви і прагнули відновити владу шляхти. 10-тисячний загін конфедератів пройшовся «вогнем і мечем» Правобережжям. Король, не маючи достатньо сил, звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя ступили російські війська.

Ці події стали поштовхом до народного повстання, що увійшло в історію під назвою «Коліївщина» (назва походить від слова «колоти»).

Підготовку до повстання, що розпочалось у лютому 1768 p., очолив запорожець Йосип Шелест. Сили повсталих збиралися в урочищі Холодний Яр, що неподалік Матронівського монастиря. Після загибелі Шелестаповсталих очолив запорозький козак Максим Залізняк (народився близько 1740 p.).

Виступивши 6 червня 1768 р. з урочища Холодний Яр, повстанці визволили від шляхти десятки сіл і містечок. їх шлях проліг через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку. Кінцевою метою походу була Умань — важливий торговельний і культурний центр, добре укріплена фортеця, форпост польського панування на Правобережжі.

По мірі просування повстанців їх кількість швидко зростала. Вони нищили шляхту, католицьке й уніатське духівництво, євреїв; ділили загарбане майно. Повстання швидко охопило Київське, Брацлавське, південь Волинського і схід Подільського воєводств. Його рушійними силами стали селяни і міщани. Активну участь у повстанні брали загони гайдамаків.

Коліївщина мала відмінності від попередніх повстань гайдамаків. Вона носила національно-визвольний характер. Вістря боротьби було спрямовано проти польського панування, засилля католицизму й уніатства, утисків орендарів євреїв та соціального визиску з боку шляхти. Метою боротьби було відновлення Гетьманщини, де не було б «панів і підданих, а всі користувалися б козацькими вольностями».

20 червня повсталі з’явилися в околицях Умані. Із допомогою сотника Івана Гонти, який з надвірними козаки перейшов на бік повсталих, наступного дня М. Залізняк оволодів містом. Розправа повсталих в Умані над поляками, євреями, католиками була вкрай жорстокою. У місті було вбито щонайменше 2 тис. осіб, зруйновано костьоли, єзуїтські школи, шляхетські палаци.

Робота з документом

Із розповіді М. Залізняка на суді

Поляків, жидів, а при них і тих, хто в конфедератів прислужував віри грецької, поколоти чимале число, а скільки, точно знати не можу, але думаю, що не менше, як всіх чоловіків, жінок, малих дітей, тисяч дві людей... і при тому пограбовано тисяч сто рублів... Між показаних побитих нами народом, губернатор із жінкою вбитий, а про інших: як про ксьонзів, попів та інших польських шляхтичів не знаю, тому що не з цих міст родом.

Запитання до документа

1) Як поводилися повстанці в Умані?

2) Які результати уманської трагедії?

3) Чи можна виправдати таку жорстокість повстанців?

Розповідь учителя

Повстання перекинулося на інші райони краю, де діяли загони гайдамацьких ватажків Семена Неживого, Микити Швачки, Андрія Журби та ін. Вони знищували королівські органи влади та встановлювали народне самоврядування. М. Залізняка було обрано гетьманом, а І. Гонту — уманським полковником. Поміщицька земля розподілялась між селянами, ліквідовувалися важкі повинності.

Перетворивши Умань на свій центр, М. Залізняк відправляв у всі регіони України невеликі загони, що мали піднімати народ на боротьбу і поширювати звернення до народу — універсали.

Робота з документом

«Універсал» до селян Західної України (1768 р.)

Уже ваш час настає, коронні громадяни, що живете здебільшого в шляхетських, королівських та духовних маєтках, [час] визволення з неволі і звільнення від ярма і тягарів, які досі ви терпіли від своїх безпосередніх панів. Глянув Бог із високого неба на вашу недолю, вислухав ваші сльози та стогін

із цієї земної долі, послав вам захисників, які помстяться за ваші кривди. Отже, прибувайте на допомогу тим, які хочуть вас зробити вільними, зберегти і залишити ваші права і свободи. Зараз настав час жадати від ваших наставників розплати за всі ваші кривди, побої, вбивства, тортури, а також за нечуване здирство, які ви досі зазнавали від ваших панів. Посилаємо вам провідників, яким треба довіряти і за якими треба йти зі зброєю, яку хто має. Залишайте хати, дружин своїх, коханих дітей, не пошкодуєте, бо незабаром побачите, що Бог послав нам із вами, правовірним, перемогу і будете вільними панами, коли знищете це гадюче кодло, тобто ваших панів, які досі п’ють вашу кров. Ми раніше застерігали вас, але ви не вірили, тепер можете вірити, коли ваші побратими почали щасливо визволятися з неволі і від цього ярма на Україні та Поділлі.

Запитання до документа

1) До чого закликав «Універсал» населення?

2) Чим аргументували свої дії повсталі?

Розповідь учителя

Окремі ватажки поширювали чутки, що діють із дозволу російської цариці. Було навіть підроблено «золоту грамоту», нібито видану нею кошовому, у якій повідомлялося про те, що надсилає військові підрозділи, щоб знищити «всіх поляків і жидів».

У той час як розгорталось повстання, російські війська розгромили війська Барської конфедерації і підійшли до Умані. Налякані могутнім повстанням, панівні класи царської Росії та шляхетської Польщі об’єднали свої зусилля для придушення народного руху.

Командувач російськими підрозділами під Уманню полковник Гур’єв лукаво заявив про свою прихильність до повстанців і запросив М. Залізняка і І. Гонту та іншу старшину на бенкет, на якому ватажків було заарештовано. Загони повсталих, залишившись без провідників, були розгромлені російськими військами. Після розгрому основного вогнища повстання розпочались каральні акції проти повсталих в інших районах. Жертвами карателів були тисячі учасників повстання. І. Гонта, як підданий польського короля, був переданий полякам, які стратили ватажка. М. Залізняк, як підданий Російської імперії, був засуджений на каторжні роботи в Сибір. Незважаючи на репресії, повстання тривало і наступного року.

Цікаво знати

Страта Гонти мала тривати два тижні. Упродовж перших десяти днів, за рішенням польського суду, йому мали вирізати по пасу шкіри. На 11 день відрубати ноги, на 12 — руки, на 13 — вирвати серце, на 14 — відрубати голову. Але витримати самі поляки таку процедуру не змогли. Польський гетьман Браницький наказав відрубати голову вже на третій день, а все решту зробили вже на трупі. Череп Гонти був виставлений на воротах міста Могилів на Поділлі. Під час страти Гонта вів себе достойніше за будь-якого дворянина. Навіть заповів пас своєї шкіри одному польському шляхтичу, який намагався присвоїти його коштовний пояс.

Розповідь учителя

Образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам’яті, їхні дії надихали наступні покоління борців за кращу долю. Т. Шевченко присвятив цим подіям поему «Гайдамаки».

Коліївщина була останнім повстанням українців проти Речі Посполитої. Воно зазнало поразки. Причини цього були різні: підступність і спільні каральні акції російських і польських військ, які до того ж переважали повсталих в озброєнні, дії повсталих не були скоординованими. До того ж повсталі після захоплення Умані не продовжили наступальні дії. У скороченні соціальної бази повстання немалу роль відіграла невиправдана жорстокість повсталих.

Після придушення Коліївщини окремі гайдамацькі загони вели боротьбу майже до кінця століття.

4. Опришківський рух. О. Довбуш.

Розповідь учителя

Рух народних месників мав поширення й на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їхні загони називалися «чорними хлопцями», або опришками. Перші такі загони, згідно з історичними джерелами, з’явились у XVI ст. Виступаючи проти всіляких утисків селянства, діючи невеликими загонами (20—50 осіб), вони нападали на шляхту, лихварів, євреїв-орендаторів, купців. Маючи гарні схованки в горах і користуючись підтримкою населення, вони були невловимими.

Робота з термінами і поняттями

Слово опришок походить від латинського opressor — знищувач, порушник.

Розповідь учителя

Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш (1700—1745). Очолюваний Олексою загін громив панські маєтки, розправлявся із сільськими багаттями. Прикметно: жорстоко розправляючись із ворогами, він водночас не переносив помсту на членів їхніх сімей, виявляв рицарську великодушність. На відміну від багатьох опришків, прагнення до здобичі все ж не відігравало визначної ролі в його вчинках. Значну частину захоплених багатств він роздавав бідним.

Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідти народні месники здійснили стрімкі рейди на Дрогобич, Солотвин, Рогатин, Надвірну та інші міста. Про виняткову хоробрість народного героя, його винахідливість складалися легенди. Йому вдавалося виходити зі скрутних становищ, коли на нього і його товаришів полювало по кілька тисяч солдатів.

Олекса Довбуш загинув у 1745 р. від кулі найманця, який спокусився обіцянками шляхти (звільнення від повинностей і володіння землею на правах власника). Незважаючи на смерть народного ватажка, рух опришків продовжувався. Загін вірного побратима О. Довбуша — Василя Баюрака кілька років громив шляхту в Галичині, Північній Буковині й Закарпатті. Після смерті В. Баюрака опришків очолив Іван Бойчук. Згодом — інший герой. І так тривало аж до середини XX ст.

Олекса Довбуш став символом волелюбності й нескореності духу українців Прикарпаття, Карпат і Закарпаття. Його ім’я назавжди лишилося в пам’яті народу, живе в піснях, переказах, оповіданнях і легендах цього регіону.

Значні виступи селян відбулися після захоплення краю Австрійською імперією. Це був протест проти запровадження нових податків і сплати оброку. Опір селян набув таких загрозливих масштабів, що місцева австрійська адміністрація змушена була направити в села й містечка військові загони, а зрештою, провести низку реформ.

5. Поділи Речі Посполитої та українські землі.

Розповідь учителя

У другій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала період занепаду. Фільваркова система господарювання і шляхетська анархія гальмували господарський розвиток, послаблювали її перед зовнішньою агресією.

Ослабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Пруссія та Австрія. Вони планували розділили Польщу, прагнули розширити за рахунок її території свої володіння. їх лякало також поширення ідей Просвітництва, а згодом ідей Французької революції в Польщі. Перший поділ Польщі відбувся у 1772 p., у результаті якого до Австрійських володінь Габсбурґів відійшли землі Руського (за винятком Холмської землі), Белзького й південно-західної частини Кременецького повітів Волинського воєводств, а також, усупереч угоді, заволоділи західною частиною Подільського воєводства, установивши кордон по р. Збруч. Ці землі разом із Малою Польщею були проголошені «Королівством Галичини і Лодомерії» з центром у Львові, що підпорядковувалось безпосередньо імператору. У 1785 р. край було поділено на 18 округів, очолюваних старостами. Вища влада в краї належала наміснику (губернатору), що призначався імператором. Вищим представницьким органом був становий сейм.

Після чергової війни з Османською імперією до володінь Габсбурґів у 1775 р. за Константинопольським протоколом додалась Буковина, яка згодом як окремий округ увійшла до складу «Королівства Галичини і Лодомерії».

Під впливом Великої французької революції у Польщі розгорнувся масовий визвольний рух, який очолив Т. Костюшко. Була прийнята конституція. Щоб знищити революційний осередок у себе на кордонах, Катерина II рушила до Польщі війська, які згодом очолив відомий російський полководець О. Суворов.

Військові дії російської армії проти шляхетських військ на Правобережжі розпочалися на початку травня 1792 p.; польська армія майже не чинила опору. Незначні сутички відбулися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. 27 березня 1793 р. з’явився маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна мала увійти до складу Росії.

Незабаром розпочалося складання присяги населенням краю на відданість Росії (крім селян, за яких її складали поміщики). Воно відбувалося досить швидко і без особливих ускладнень. Унаслідок поділу Польщі в 1793 р. до Росії увійшла територія Правобережної

України (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства). Через два роки (1795) відбувся новий поділ Речі Посполитої, і до Росії відійшли західні землі Волині. Протягом 90-х pp. XVIII ст. на Правобережжі була поширена дія загальноімперських адміністративних органів та установ. У 1797 р. тут було утворено три губернії: Київська, Подільська, Волинська.

Становище українського населення майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину в маєтках шляхти та сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати одержали від царської влади нові чини, звання, права російського дворянства.

Поділи Польщі мали негативний вплив. Польський народ на багато десятиліть утратив свою державну незалежність. У результаті ліквідації державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя у межах Російської імперії опинилось 80 % українців, що, усупереч політиці російського царизму, сприяло консолідації і розвитку українського народу.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, які в наступне століття продовжували здійснювати національне гноблення українського народу.

6. Соціально-політичне та  становище в Галичині, на Буковині та Закарпатті.

Розповідь учителя

У другій половині XVIII ст. Галичина та Буковина опинилися під владою австрійських Габсбурґів. Закарпаття потрапило під їх владу ще 1711 р. Вирішальний вплив на соціально-економічне становище цих земель мала реформаторська діяльність Марії-Терезії та Йосифа II.

 Перші реформи торкнулися населення Закарпаття. У 1766 р. селяни отримали від панів садиби й земельні наділи (від 10,2 до 17,1 га землі в залежності від якості ґрунтів), за які мали відробляти визначені повинності й певну кількість днів панщини. За законом 1783 р. селяни дістали право займатися ремеслом і розпоряджатися майном, а панам заборонялося відбирати садиби і втручатися у сімейне життя. Закон 1785 р. звільнив селян від кріпацької залежності, вони могли вільно пересуватися країною, передавати майно у спадок, вибирати професію, навчатися у школах.

Подібним чином змінювалося і становище галицьких селян. Закон 1775 р. заборонив панам змушувати їх відбувати повинності, які не були визначені в інвентарі. У 1782 р. селян звільнили від особистої залежності, їм дозволили одружуватися на власний розсуд, навчатися ремеслам, пересуватися по країні. У 1786 р. були визначені категорії селян і розміри панщини залежно від кількості землі (від 12 до 156 днів панщини на рік для повнонадільних). Скасовувалися дворові повинності й роботи за звичаєм. Наступного року землі, що перебували в користуванні селян, були проголошені їхніми володіннями. Виданий у 1789 р. закон установлював повинності пропорційно до кількості землі, яка була в користуванні селян. Розміри всіх повинностей на користь держави й пана не повинні були перевищувати 30 % доходу від землі. Повинності мали сплачуватися грошима, що, фактично, скасовувало панщину. Але цей закон у 1790 р. було скасовано.

Меншою мірою ці перетворення торкнулися буковинських селян. Тут продовжувала діяти «Золота грамота», запроваджена молдавським господарем Григорієм Гікою у 1766 р., яка скорочувала панщину до 12 днів на рік, а для прикордонних сіл до шести днів. Згодом і тут було поширено дію законів 1782 і 1786 р.

Також суттєві зміни відбулися і в господарстві. З’являються нові культури. Із 50-х pp. XVIII ст. на Закарпатті починають вирощувати картоплю. В останній чверті століття вона поширюється в Галичині. Також наприкінці століття населення краю починає вирощувати кукурудзу. Активно освоюються гірські райони. Розвивається вівчарство й свинарство.

Дуже повільно розвивається міське життя. Єдиним великим містом був Львів (30 тис. жителів). Більшість жителів міст займається сільським господарством, а не ремеслом і торгівлею. Проте відбувається швидка зміна національного складу міст: вони втрачають український характер. Більшість населення міст складають євреї, поляки, німці, вірмени тощо. Українці поступово перетворюються на селянську націю, у той час як в Європі починається промисловий переворот і формування модерних націй.

У другій половині XVIII ст. на західноукраїнських землях з’являються і перші мануфактури з виробництва сукна і полотна. Але переважаючим залишається ремісниче виробництво. Габсбурґи мало опікувалися економічним розвитком периферії своєї імперії, у якій уже існували давні промислові центри (Австрія, Чехія).

Складною лишалася релігійна ситуація на західноукраїнських землях. Пануюче становище тут посідали католицька й уніатська церкви, які продовжували свою боротьбу з православною і протестантськими церквами. На середину століття в Закарпатті всі парафії стали греко-католицькими. Проте в 70—80-ті pp. XVIII ст. ситуація істотно змінилась. Австрійський уряд ліквідував становість духівництва, обмежив вплив Римської курії, закрив монастирі й конфіскував їх землі, якщо вони не утримують школи чи притулки для старих. Важливим стало запровадження віротерпимості та зрівняйлівки в правах представників усіх конфесій. Імператор Иосиф II розпорядився, щоб духівництво здійснювало літургію мовою місцевого населення і при кожній церкві була створена школа. Останнє мало далекосяжні наслідки. Так, греко-католицька (уніатська) церква зі знаряддя полонізації й окатоличення перетворилася на захисника українського населення, його мови і традицій; стала моральним авторитетом українців на західноукраїнських землях.

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Експрес-опитування

1) Назвіть причини посилення національно-визвольної боротьби на Правобережжі в другій половині XVIII ст.

2) Яких форм набув національно-визвольних рух в Україні в другій половині XVIII ст.?

3) Хто такі гайдамаки? Які причини виникнення гайдамацького Руху?

4) У якому році спалахнула Коліївщина? Хто був її учасниками і керівниками?

5) Війська яких країн придушували Коліївщину?

6) У якому регіоні діяли опришки? Назвіть ім’я найвідомішого керівника опришків.

7) Скільки було поділів Польщі? Які країни брали участь у поділах?

Творчі завдання

1) Чи можна гайдамацький і опришківський рухи охарактеризувати як соціальний бандитизм?

2) На вашу думку, чи міг національно-визвольний рух другої половини XVIII ст. призвести до відродження Української держави?

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

Посилення соціального, національного і релігійного гніту на Правобережжі в умовах послаблення Речі Посполитої призвело до розгортання на Правобережній Україні могутнього гайдамацького руху, кульмінацією якого стала Коліївщина. Це повстання часто виливалося у загальну соціальну помсту.

Історичне значення Коліївщини полягає в тому, що це повстання укріпило у свідомості народу ідеї соціальної свободи, національного визволення і встановлення козацьких порядків.

Ослаблення Речі Посполитої призвело до її поділу між Австрією, Пруссією та Росією. Польща перестала існувати як самостійна держава.

У результаті поділів Правобережжя опинилося у складі Росії і як наслідок — 80 % українців опинилися під владою Російської імперії, а решта — під владою монархії австрійський Габсбурґів.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ виконати тести

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=398294

Тема. Культура українських земель у другій половині XVIII ст.(5.05)

Мета: охарактеризувати особливості розвитку культури у другій половині XVIII ст.; визначити основні здобутки і видатних представників української культури тієї доби; удосконалювати набуті знання й уміння; формувати естетичні уявлення учнів і почуття гордості культурними досягненнями у складних умовах.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта, атлас, зображення історичних пам’яток.

Основні поняття й терміни: барбарерум, філософія, рококо, класицизм.

Основні дати: 1722—1794 pp. — життя і діяльність Григорія Сковороди.

ХІД УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Дидактична гра «Снігова куля»

Правила гри див. на с. 35.

III . ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Урок доцільно побудувати на порівнянні культури попередньої доби, зазначаючи особливості культури останнього. Опрацювання нового матеріалу супроводжується демонстрацією відповідного ілюстративного матеріалу.

Актуалізація знань учнів

1) Якими були особливості розвитку культури У країни другої половини XVII — першої половини XVIII ст.?

2) Як розвивалися освіта і наука на українських землях другої половини XVII — першої половини XVIII ст.?

3) Якими були здобутки української музичної культури кінця XVII — першої половини XVIII ст.?

4) Якими були досягнення українського образотворчого мистецтва другої половини XVII — першої половини XVIII ст.?

1. Особливості розвитку культури.

Розповідь учителя

В історії культури Української козацької держави XVIII ст. було складною і багатогранною добою. Це був період, коли продовжувався започаткований у попередні часи розквіт українського мистецтва і літератури. Однак у той самий час створювалися умови, за яких українська культура поступово втрачала свою самобутність.

Підґрунтям, на якому квітло дерево української культури, була козацька державність. Курс російського царизму на ліквідацію Гетьманщини і Запорозької Січі й перетворення Лівобережної України на російську провінцію позбавляли українську культуру основи її розвитку, вели до занепаду і вимушеного підлаштування до російських імперських взірців.

Особливістю культурних процесів на українських землях було також те, що до кінця XVIII ст. у Гетьманщині, з одного боку, і Правобережжі й західноукраїнських землях, з іншого, вони розвивалися у різних умовах. Але це не вплинуло на єдність національної культури українців.

Прикметною рисою української культури Гетьманщини XVIII ст. був вищий за сусідів рівень розвитку. Імперські кордони значно обмежили звичні раніше культурні контакти із Західною Європою. Одночасно з цим Російська імперія отримала можливість використовувати інтелектуальний потенціал Гетьманщини. Процес «вимивання» високоосвічених українців із національного середовища став характерним явищем тогочасної української культури. Українці обіймали високі посади в Російській імперії: від вищих державних адміністраторів і церковних ієрархів до ректорів вищих навчальних закладів і вихователів царської родини. Вагомий внесок у розвиток російського мистецтва XVIII ст. зробили українські митці.

Завдання

Заповніть таблицю «Особливості розвитку культури українських земель у другій половині XVIII ст.».

Чинники, що сприяли розвитку культури	Чинники, що негативно впливали на розвиток культури

2. Освіта і книгодрукування.

Розповідь учителя

На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Своїм корінням вони сягали у глибину століть і були невід’ємною частиною парафіяльного церковно-братського комплексу, який складали церква, школа, шпиталь, а інколи й друкарня. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. Школи цього типу були у переважній більшості населених пунктів семи полків Гетьманщини. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Існували подібні школи й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося рідною українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення.

Наступ російського царизму на українську державність зруйнував одночасно й народну школу. Закріпачене українське селянство було не в змозі утримувати власним коштом школи, а імперський уряд підтримувати їх не збирався — це не відповідало його інтересам. На початок XIX ст. цих шкіл не залишилося.

В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжя і Слобожанщину було поширено дію загальноросійської освітньої реформи. Для дітей дворян створювалися головні чотирирічні народні училища, для дітей купців, міщан і урядовців — малі дворічні училища. Освіта набувала станового характеру і перетворювалася на привілей вищих верств населення. Відтепер те, що було звичайною потребою вільної людини, стало надмірністю і розкішшю для кріпака.

Упродовж другої половини XVIII ст. початкові народні школи існували й на Правобережжі та західноукраїнських землях. Більшість початкових шкіл Правобережжя контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була фактично недоступною.

Середню освіту давали засновані в першій половині XVIII ст. Чернігівський, Харківський, Переяславський колегіуми. Це були все- станові навчальні заклади, створені за зразком Києво-Могилянської академії. Наприкінці XVIII ст. Чернігівський і Переяславський колегіуми були перетворені на духовні навчальні заклади — семінарії, а Харківський — у казенне училище.

На Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне панування також уповільнювало розвиток середньої освіти. На Правобережжі існували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких велось польською або німецькою мовами. Надзвичайно обмеженим був доступ українців у католицькі й протестанські навчальні заклади на Закарпатті.

Величезне значення для розвитку освіти мала Києво-Могилянська академія. Вона була найавторитетнішим навчальним, науковим і культурним центром, із яким у XVII—XVIII ст. пов’язана більшість здобутків українського народу в освіті, філософії, богослов’ї, мовознавстві, літературі, публіцистиці, історії. У стінах академії формувалася українська літературна мова, розвивалися літературні жанри, закладалися основи національного театру.

Однак у 60-х pp. XVIII ст. період розквіту академії, що тривав від кінця XVII ст., змінюється занепадом. Матеріальне становище академії поступово погіршується.

Падінню престижу академії сприяло й те, що українська шляхта, прагнучи урівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання до російської столиці. В академії здійснювалися русифікаторські заходи — від студентів і викладачів під загрозою виключення і звільнення з посад вимагали дотримуватися «російського правопису і московської вимови».

У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях продовжував залишатися 

Із приєднанням Галичини до Австрійської імперії у ньому відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування певних кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіям Рутеніум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак викладання інших предметів здійснювалося лише польською і німецькою мовами. Інститут проіснував до 1805 р.

В освітньому житті галичан ситуація суттєво змінилася із заснуванням імператрицею Марією-Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (Барбарерум). Щорічно тут могли навчатися 29 юнаків із Галичини. Згодом частина випускників Барбареруму ставали церковними ієрархами, ученими, письменниками, громадськими діячами.

Відкриття у Львові у 1783 р. Греко-католицької семінарії знаменувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Дещо раніше, у 1744 р., подібний заклад був заснований на Закарпатті в Мукачеві. Пізніше він був перенесений до Ужгорода, де на його основі утворили навчальний заклад для підготовки вчителів.

У безпосередньому зв’язку з розвитком освіти перебувало книгодрукування. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися як богословська, так і світська література. Посилення утисків російського царизму на українську культуру спричинило появу численних указів і циркулярів імперського уряду з вимогами недопущення «особливого наріччя» і відповідності українських книгодруків московським зразкам. Значна кількість цих вказівок свідчить, що українські друкарні зберігали свою національну свідомість і не були слухняними виконавцями імперських розпоряджень.

Незважаючи на постійні обмеження й заборони, українські друкарі в другій половині XVIII ст. істотно збагатили національне духовне життя. Серед тогочасних книгодруків найпомітнішими були Біблія (1759 p.), «Києво-Печерський патерик» (1760,1762 pp.), «Синопсис» (1755 р.), «Часослов навчальний» (1753, 1758, 1766 р.), «Буквар» (шість видань) та багато інших.

Кілька друкарень існувало і на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А. Пілєра, де видавали книги різними мовами. До 1800 р. було видано 250 книжок.

3. Література.

Розповідь учителя

Українська література другої половини XVIII ст. розвивалися на традиціях попереднього періоду. Упродовж усього XVIII ст. домінуючим залишався стиль бароко.

Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники Миколи Ханенка (1691—1760) і Якова Марковича (1696—1770). Обидва автори належали до козацької старшини і займали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події і факти тогочасного державного, політичного і економічного життя, детально змалювали побут української шляхти.

Важливе місце в літературі другої половини XVIII ст. займають поетичні твори різних жанрів. Тогочасна поезія відображувала проблеми, які були в центрі уваги українського суспільства.

До жанру історичних віршів належав написаний Семеном Довговичем віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор твору обстоював ідею автономії України і протестував проти централізаторської політики російського царизму в Гетьманщині. У цьому творі також обґрунтовувалися давні права і привілеї, якими користувалася українська шляхта, підкреслювалося право козацької старшини на всі права і привілеї, отримані російським дворянством.

У багатьох історичних віршах знайшла відображення національно-визвольна боротьба українського населення Правобережжя, події Коліївщини. Це вірші «Захотіла Смілянщина віру утвердити», «Во шестьдесятвосьмому году собиралось народу».

Відгуком на царський указ від 10 квітня 1786 р. про вилучення в українських монастирях земельних маєтків став анонімний сатиричний вірш «Плач київських монахів».

Представником сатирично-гумористичної поезії був Іван Некрашевич. Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані у творах «Ярмарок» та «Сповідь». Він також є автором кількох віршованих листів, духовного вірша «Суперечка між душею і тілом».

4. Розвиток філософських ідей. 

Розповідь учителя

Друга половина XVIII ст. збагатила новими ідеями українську філософську думку. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник Михайло Козачинський (1699—1755). У своєму курсі він знайомив слухачів з ідеями про невід’ємні природні права людини, які були поширені в тогочасній Західній Європі. Свої філософські погляди Козачинський виклав у книзі «Громадянська політика». Він уперше в українській філософії спробував викласти правове вчення і заклав основи громадянського природного права.

Додатковий матеріал

Друга половина XVIII ст. стала періодом певних успіхів у розвитку природничих наук. Рослинний світ України розпочали досліджувати М. Тереховський і М. Амбодик-Максимович. Останній у 1795 р. опублікував перший вітчизняний підручник ботаніки, приділивши в ньому значну увагу вивченню рослин України.

Продовжували розвиватися медичні знання. У другій половині XVIII ст. чимало лікарів-українців отримали вчений ступінь докторів медицини. М. Амбодик-Максимович став автором книги «Врачебное веществословие,или Описание целительных растений». М. Тереховський довів, що мікроорганізми не самозароджуються в організмі, а заносяться іззовні.

Чимало уваги українські лікарі приділяли боротьбі з епідемічними захворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував віспощеплення, шукав засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович, який служив військовим лікарем на Півдні, запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула тут у 1784 р. Вони отримали схвалення багатьох закордонних академій наук.

Розвивалася медична освіта. У 1773 р. для підготовки лікарів і аптекарів у Львові було сторено медичну колегію. У Наддніпрянській Україні перша спеціальна медична школа виникли в 1787 р. в Єлисаветграді.

6. Музика.

Розповідь учителя

Друга половина XVIII ст. позначена вагомими здобутками вітчизняної музичної культури. Улюбленцями українського народу, як і раніше, залишалися козаки-бандуристи.

Суттєві зміни відбулися в українській інструментальній музиці. На Запорозькій Січі музиканти грали під час походів та святкування перемог, скликали на козацькій раді. Після ліквідації Січі запорозьких музик перевели до спеціальних підрозділів при міських магістратах. їхнім завданням було грати під час різноманітних урочистостей. На Правобережжі музиканти, як правило, розважали польських магнатів.

Новим явищем стали також оркестри та інструментальні ансамблі, створювані царськими вельможами з обдарованих українських селян-кріпаків.

Прикметною рисою розвитку тогочасної української музики було посилення її зв’язків із західноєвропейською музичною культурою. Останній гетьман К. Розумовський утримував у Глухові власний оркестр і театр, де ставили італійські опери. Зібрана ним нотна бібліотека є однією з найдавніших у Східній Європі.

Музичне мистецтво другої половини XVIII ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів української хорової музики Максима Березовського (1745—1777), Дмитра Бортнянського (1751—1825) та АртемаВеделя (1767—1808).

Доля цих трьох музикантів була різною. М. Березовський і Д. Бортнянський виявили неабиякі музичні здібності в дитячі роки. Із Глухівської співацької школи, де відбирали найкращих співаків для імператорського двору, їх відправили до придворної хорової капели в Петербурзі.

Через деякий час обдарованих юнаків за державний кошт відіслали навчатися до Італії. Березовський навчався в Болонській філармонічній академії, Бортнянський — у Венеції. Навчання обох було дуже успішним. Написані ними опери з великим успіхом поставили на італійській сцені. Березовський є автором опери «Демофонт», Бортнянський написав опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій».

Цікаво, що Березовський навчався у того ж учителя, що і славнозвісний Моцарт. За традиціями академії ім’я найздібнішого серед учнів заносили на почесну «золоту дошку». Березовський, на думку більшості, був визнаний талановитішим за Моцарта, і його ім’я було викарбоване на «золотій дошці» Болонської академії. Йому пророкували блискуче майбутнє. Однак після повернення до Петербурга Березовський не витримав придворних інтриг і наклав на себе руки.

Бортнянський, повернувшись до Петербурга, отримав посаду керівника придворної хорової капели, у якій співали майже виключно українці. Він прожив довге життя в імперській столиці, пристосувавшись до її звичаїв.

Зовсім іншою є доля Артема Веделя. Цей талановитий киянин навчався в Києво-Могилянській академії, де був співаком-солістом, пізніше — диригентом хору. Звідси його силою примусили їхати до Москви. Однак через три роки музикант повернувся в Україну. Заняття музикою Ведель поєднував з участю в антиросійському опозиційному русі, за що і був заарештований. Його оголосили божевільним й утримували у божевільні Кирилівського монастиря.

М. Березовський є автором 20 хорових церковних концертів. Його музика відзначається ліричністю, проникненням у внутрішній світ людини. Д. Бортнянський після повернення з Італії написав оперу «Сокіл», «Син-суперник», комедію «Свято сеньора». Він також створив понад сто творів хорової церковної музики. Світла лірика, радісні та енергійні теми, глибокий драматизм — риси, притаманні багатогранному світу образів хорових концертів Бортнянського. Артем Ведель створив 29 хорових церковних концертів, які позначені високою фаховою майстерністю і глибоким драматизмом образів.

Спільною рисою творчої спадщини цих видатних українських композиторів є відчутні впливи української народної пісенності.

7. Архітектура і скульптура.

Розповідь учителя

В українській архітектурі другої половини XVIII ст. співіснували різні стилі.

В оригінальних формах «українського бароко» зводив будівлі Степан Ковнір (1695—1786). За його участю споруджено ковнірський (житловий) корпус, будинок друкарні й дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Кловський палац у Києві, церкву Антонія і Феодосія у Василькові. Кращі риси українського бароко розвинув Іван Григорович-Барський (1713—1785). Першою роботою будівничого стало спорудження міського водогону у Києві. Його центральною спорудою був павільйон-фонтан «Феліціан» на майдані перед будинком магістрату (нині «Самсон» на Контрактовій площі). За проектами Григоровича-Барського у Києві споруджено Надбрамну церкву з дзвіницею у Кирилівському монастирі, Покровську церкву, церкву Миколи Набережного на Подолі, бурсу Києво-Могилянської академії, дзвіницю Успенського собору. У творчості майстра простежуються перші паростки класицизму.

У середині XVIII ст. в українську архітектуру прийшов новий західноєвропейський стиль рококо. Він є подальшим розвитком бароко і відрізняється від нього деталями декоративного оздоблення. На зміну досить важким і громіздким барочним формам приходять делікатні ажурні прикраси рококо. Будівлі в цьому стилі на українських землях споруджувалися переважно за проектами іноземних будівничих. У стилі рококо збудовані Андріївська церква у Києві (за проектом В. Растреллі), Собор Св. Юра у Львові (архітектори М. Урбанік та Я. де Вітт), міська ратуша в Бучачі (архітектор Б. Меретіні) та ін.

У цей час починає також поширюватися стиль класицизму, що був своєрідною реакцією на бурхливий і напружений стиль бароко. Вищим зразком у своїй творчості його послідовники визнавали античне мистецтво. У спокійних і навіть суворих класичних формах зведено палаци гетьмана К. Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та найкращий у Батурині 

 (архітектор Ч. Камерон), палац П. Заводовського в Ляличах (архітектор Д. Кваренгі).

Українські народні майстри не забули в цей час секретів дерев’яної архітектури. Найбільшою дерев’яною спорудою XVIII ст. — заввишки близько 65 метрів — був Троїцький собор у Самарі (нині Новомосковську). Спорудив його в 1773—1779 рр. народний майстер Яким Погребняк. Це єдиний в українському дерев’яному будівництві приклад дев’ятикамерної церкви з дев’ятьма банями.

Протягом цього часу на українських землях успішно розвивалася скульптурна творчість. На Лівобережжі її досягнення пов’язують із діяльністю російського різьбяра по дереву Сисоя Шалматова. Він виконував скульптурне оформлення іконостасів Мгарського монастиря, церкви св. Покрови в Ромнах, Хрестовоздвиженського собору в Полтаві. Майстер інколи відступав від релігійних канонів. Відчувалося, що він добре знав анатомію людини і прагнув до психологічної характеристики образу.

Серед скульпторів, які працювали в цей час на західноукраїнських землях, виділяють Пінзеля. Будь-які біографічні відомості й навіть ім’я майстра невідомі. Він виконав статую Св. Юра, Св. Афанасія і Лева на фасаді собору Св. Юра у Львові. Різцю Пінзеля приписують також серію кам’яних фігур, які доповнюють архітектуру ратуші в місті Бучачі, скульптурне оздоблення костьолу в Городці, «Розп’яття» у львівському костьолі Св. Мартіна.

Наприкінці 60-х pp. XVIII ст. провідна роль у галицькій скульптурі перейшла до місцевих майстрів. Це були Семен Сташевський, Михайло Філевич, Петро Полейовський та Іван Оброцький. Усі майстри працювали в стилі рококо. Вони виконували роботи для собору Св. Юра і Латинського кафедрального собору у Львові. Для їх творів характерним є поєднання реалістичних елементів із високою емоційністю.

8. Живопис і графіка.

Розповідь учителя

Для українського живопису ця доба стала часом поширення стилю рококо. Цікавим є те, що в Україні легший і елегантний стиль рококо поширився досить швидко. Українські митці знайомилися з ним не через інші руки, а безпосередньо з Франції. У Лаврській школі малювання було знайдено малюнки, які приписують «батькам» французького рококо Ватто і Буше. На їх основі українські майстри розробляли власний стиль. У новий спосіб, наприклад, вони малювали козака з оселедцем на голові й бандурою в руках — у характері галантного кавалера доби рококо.

У Гетьманщині доба рококо — це останні часи козацької України, коли вона втрачала свою державність. Імовірно, саме тому життєрадісне європейське рококо мало в Україні відчутні сумні настрої, властиві добі, що минає. Тому українські портрети доби рококо значною мірою зберігають пишність і урочистість форм, вироблену в попередні часи бароко. До наймайстерніших робіт належать портрети полковника О. Ковпака, київського міщанина Балабухи, А. Полетики, знатного військового товариша Г. Гамалії, переяславського полковника С. Сулими, Якова Шияна тощо.

Успішно розвивалося в цей час мистецтво гравюри. У творчості Григорія Левицького-Носа (1697—1769) — батька відомого портретиста Дмитра Левицького — старе українське граверство досягло своєї вершини, увібравши в себе найкращі досягнення української гравюри за попередні півстоліття. Після навчання у Києво-Могилянській академії він працював у друкарні Києво-Печерської лаври, займаючись гравюрою і живописом.

Левицький досконало володів технікою гравіювання. Нерідко він намагався переосмислити традиційні сюжети і створював власні оригінальні глибокозмістовні композиції. Своїми творами Левицький виражав інтелектуальну силу людини. Це зближує його з видатним філософом-просвітителем Г. Сковородою.

Великих успіхів досягли гравери друкарні в Почаєві Адам та Йосип Гочемські. Адам ілюстрував не лише церковні видання, але й перший в Україні лікарський підручник А. Крилинського, виданий 1774 р. у Львові. Про його стиль говорили, що в анатомічних ілюстраціях він об’єктивно точний, а в барочних релігійних зображеннях стає багатомовним.

Найоригінальнішим жанром малярства другої половини XVIII ст. стали картини, які створені невідомими народними майстрами. Вони є своєрідним відображенням головних тем тогочасного українського життя. Серед картин цих часів чимало зображень опришків, гайдамаків, ватажків Коліївщини Максима Залізняка та Івана Гонти. Оригінальністю визначається картина «Богдан із полками», присвячена Національно-визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої середини XVIII ст.

Не оминали народні картини і жіночих образів. За свідченням Миколи Костомарова, в середині XIX ст. в багатьох заможних будинках на Волині можна було бачити зображення української дівчини, яке вважалося портретом Бондарівни — героїні народної пісні, яку пан Потоцький зажадав мати своєю коханкою. Бондарівна відкинула це домагання, за що й була ним застрелена.

Символом минаючої епохи стала народна картина «Козак Мамай». Козак-бандурист сидить сам-самісінький серед широкого степу, у глибокому роздумі згадуючи славне минуле козацтва, журиться із його сумної долі. У часи знищення російським урядом Гетьманщини і Запорозької Січі безупинного соціального і духовного поневолення ця картина була найпопулярнішою серед українців.

9. Повсякденне життя.

Розповідь учителя

У результаті соціально-політичних змін, що мали місце в другій половині XVIII ст. українство втратило свою еліту і перетворилося на «селянську націю». У повсякденному житті селянина мало що змінилося, порівняно з попередньою епохою.

Найбільш поширеною й відомою ще за часів Київської України-Русі була трипільна система землеробства. Господарі ділили поле на три частини: одну з них навесні засівали яровими культурами (овес, ячмінь, гречка), другу восени — озимими (жито, пшениця), третя відпочивала під пасовищем (парувала). На наступний цикл пар засівали озиминою.

Поділ праці в селянській родині визначався тогочасним способом життя. Чоловік доглядав худобу, займався оранкою та посівом зернових культур, заготовленням сіна під час косовиці, транспортними засобами, перевезенням снопів, обмолотом, будівництвом житла й господарських споруд, ремісництвом.

На жінку був покладений насамперед хатній побут усієї родини. Вищий ступінь господарювання — «добра господиня» — передбачав: приготування їжі, випікання хліба, переробку молочних продуктів (готувати сир, масло), приготування круп (товкти в ступі); прання білизни, рушників, одягу; виховання дітей (співати колискові пісні, розповідати казки, навчати ремеслу: прядіння, вишивання, оздоблення хати тощо); заготівлі на зиму продуктів харчування (солити, заквашувати); дотримання норм гігієни (купати дітей, щосуботи мити голову), а також чистоти в приміщенні (щотижня змазувати долівку хати, підбілювати піч, мити мисник, лави, підводити призьбу), виготовлення одягу (пошиття та оздоблення вишивкою сорочок для всієї родини) й багато іншої повсякденної роботи. Допомагали жінці старші діти та старі батьки.

Крім цього, селянська родина відбувала ще і повинності на пана або на державу, залежно від того статусу, який вона мала.

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Завдання

Складіть таблицю «Українська культура другої половини XVIII ст.».

Галузі культури	Видатні діячі	Основні здобутки

Експрес-опитування

1) Якими були особливості розвитку української культури другої половини XVIII ст.?

2) Охарактеризуйте розвиток освіти на українських землях.

3) Які зміни відбулися в цей час у розвитку Києво-Могилянської академії?

4) Як розвивалося книгодрукування?

5) Назвіть видатних представників української культури другої половини XVIII ст.

6) Якими були здобутки тогочасних природничих наук?

7) Якими були здобутки української музичної культури другої половини XVIII ст.?

8) Якою була доля трьох видатних майстрів української музики — М. Березовського, Д. Бортнянського та А. Веделя?

9) Які архітектурні стилі були домінуючими на українських землях у другій половині XVIII ст.?

Творчі завдання

1) Як мистецтво рококо відображало зміни, які відбувалися в Гетьманщині другої половини XVIII ст.?

2) Чому народні картини вважаються своєрідним відображенням тогочасного українського життя?

3) Чим можна пояснити високий рівень розвитку музичного мистецтва в Україні?

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

У другій половині XVIII ст. українська культура ще по інерції продовжувала бурхливо розвиватися.

В українській культурі з’явилася постать світового значення — Григорій Сковорода.

На кінець століття українська культура швидко стала втрачати свій самобутній характер, її видатних представників було інтегровано до російської культури, а вона сама стала набувати рис провінційної.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Практичне заняття: Діяльність Григорія Сковороди.
(12.05)

Найвизначніший серед учнів Козачинського був Григорій Сковорода (1722—1794) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант.

Постать в історїі

Народився Г. Сковорода в сім’ї бідного козака на Полтавщині. У 12-річному віці вступив до Києво-Могилянської академії. Студент Сковорода володів небиякими музичними здібностями. Із класу філософії його взяли до придворної хорової капели в Петербурзі. Дворічне перебування у столиці спричинило перерву в навчанні. Згодом побачене при царському дворі вилилося у гнівне засудження тамтешнього деспотизму.

Завершивши навчання, Сковорода вирушає до православної церкви в угорському місті Токай і, користуючись цією нагодою, відвідує Буду і Пешт, Пресбург (нині Братислава), Відень, Венецію, Флоренцію і, можливо, Рим. Опанувавши латинську, грецьку, польську, німецьку й церковнослов’янську мови, він мав можливість читати філософські твори стародавніх і сучасних йому авторів.

Після повернення в Україну Сковорода протягом 15 років приватно вчителює, викладає з перервами у Переяславському та Харківському колегіумах. Постійний тиск представників церкви змушував його залишати викладання. У ці роки Григорій у пошуках істини і правди побував у Москві, обійшов усю Слобожанщину.

Звільнений з посади викладача у 1769 p., Сковорода втратив можливість займатися педагогічною діяльністю. Наступні 25 років він вів мандрівне життя, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Численні пропозиції духівництва і світських правителів зайняти ту чи іншу посаду філософ відхиляв стверджуючи: «Мій жребій із голяками». Під час цих мандрівок виникли твори, які він сам переписував і дарував друзям і знайомим.

Помираючи у селі Пан-Іванівці (нині с. Сковородинівка) на Харківщині, філософ заповів викарбувати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Звернути увагу!

У філософських роздумах велику увагу Г. Сковорода приділяв тому, як людина може стати щасливою. На його думку, для цього потрібно пізнати самого себе і займатися у житті тим, що людині природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Г. Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Імовірно, саме тому філософ твердив, що найвищим досягненням людини є свобода і треба за будь-яку ціну забезпечувати особисту незалежність. Це переконання спричинило різке засудження тих, хто гнобив українських селян. Вихід з існуючого становища філософ вбачав не в активній боротьбі, а в уникненні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення до непотрібного збагачення і пригноблення інших.

Велику роль в усуненні існуючого зла, на думку Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок, — твердив він, — а книжки від розуму».

Робота з документом

Григорій Сковорода про головну мету філософії

Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, думки, сердця. Кожен має свою мету в житті; але не кожен головну мету... Один піклується про черево життя, себто усі діла свої скеровує, щоб дати життя череву;... інший — одягам й подібним бездушним речам; філософія, або любов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю. Світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серця мирне, — то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія.

Запитання до документа: виконати і надіслати на електронну пошту!!!

1) Як Сковорода визначає головну мету людського життя і філософії?

2) Як філософія може допомогти людині стати щасливою?

Домашнє завдання: Повторити Українські землі в др.пол. 18 ст" і підготуватися до тематичного контролю.


Тематичний контроль. Урок узагальнення.(19.05; 26.05)
Виконати тести до 27 травня!!!
https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=5085465