5-клас

ТЕМА: "Головні цілі пізнання минулого"

Мета: ознайомити учнів  з поняттями історичні, події,  процеси.історичний образ, постать; формувати навички індивідуальної роботиз джерелами; виховуватилюбов до історії.

Тип урока: засвоєння нових знань;

Хід урока.

I. Пояснення нового матеріалу;

https://naurok.com.ua/konspekt-uroku-golovni-cili-piznannya-minulogo-fah-istorika-scho-take-istorichniy-fakt-istorichna-osoba-istorichne-doslidzhennya-103662.html

переглянути  конспект уроку.

Завдання 1:

Розгляньте портрет Михайла Грушевського. Знайдіть інформацію: хто це, його історичний шлях.

Завдання 2. Історична подія

Ради скликалися обов'язково тричі на рік - на Новий рік, Великдень і Покрову, а також у міру необхідності. Найважливішою вважалася рада, що збиралася на Новий рік. На неї покладалося завдання переобрання виконавчої структури Січі - коша (кошового уряду) та перерозподілу між членами січового товариства угідь, що перебували в підпорядкуванні коша. Кіш як центральний орган управління відав адміністративними, військовими, судовим й навіть духовними справами козацького товариства. Він складався з військової (командної) старшини, до якої входили отаман, суддя, писар і осавул. На чолі коша стояв виборний кошовий отаман.

Кошового отамана обирали на рік. Вибори, як правило проходили 1 січня кожного року разом із кошовим обилали і всю військову старшину. Це не означало, що обраний мав обов'язково керувати увесь свій термін. Його могли переобрати в будь-який момент. Але для того, щоб ініціювати переобрання кошового отамана, або будь-якої іншої посадової особи, треба було мати вагомі аргументи. Ними могли бути злочин, незадовільне керівництво громадою та зрада. Відомі випадки, коли кошові закінчували життя самогубством. Дехто з кошових обіймав цю посаду по 10-15 років, як, скажімо, І. Сірко або П. Калнишевський.

Проаналізуйте історичну подію за схемою вашого підручника с.108.

III. Закріплення знань за тестами (нище)

IV. Домашє завдання: опрацювати параграф підручника №19

ТЕМА: Історія, історики, письменники та поети.

Мета уроку: з'ясувати розвиток історичної науки в Україні та видатних українських істориків; якою є роль літератури у вивченні історії.

Хід урока:

1. Вивчення нового матеріалу

1. Розвиток української історичної науки. Шлях розвитку української історичної науки налічує вже майже тисячу років. Першими історичними творами були літописи. Батьком української історії сучасні історики вважають ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. У 1113 р. Нестор склав літопис «Повість минулих літ». Його можна вважати істориком, тому що він, по-перше, описує не лише сучасні йому події, а й ті, що відбувалися за сотні років до нього. По-друге, він чітко визначив мету своєї праці: звідки пішла Руська земля, хто в ній почав спершу княжити і як Руська земля виникла. По-третє, він не лише оповідає про події, а й дає їм оцінку.

Твір Нестора-літописця мав важливе значення у вивченні історії. Він став головним, а іноді єдиним джерелом інформації про далекі часи. Невипадково сьогодні «Повість минулих літ» належить до списку 100 найвідоміших і найдавніших книг світу. Своєю працею Нестор заклав традицію літописання, яка тривала майже до кінця XVII ст. Наступні автори намагалися доповнити твір Нестора сучасними їм подіями.

Наприкінці XVII ст. почали з’являтися вже не літописи, а перші справді історичні дослідження. У 1672 р. ректор Києво-Могилянського колегіуму Феодосій Сафонович склав «Хроніку із літописців стародавніх». Перша частина цього твору охоплює історію Русі до кінця XIII ст., друга переважно розповідає про події, що відбувалися на українських землях протягом кінця XIII — XVII ст.

У 1674 р. з’явився короткий історичний огляд подій Русі та Московської держави — «Синопсис». Цей твір протягом декількох століть був своєрідним підручником з історії та витримав близько 30 видань. Багато істориків вважають, що автором «Синопсису» був архімандрит Києво-Печерської лаври Іннокентій Гізель.

На початку XVIII ст. була створена низка творів, які отримали узагальнену назву козацькі літописи. їхніми авторами були такі діячі козацької доби, як Р. Ракушка-Романовський, С. Величко та Г. Грабянка. Вони не просто описали події часів Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького та наступні події козацької доби, а намагалися пояснити їх.

Нестор-літописець. Скульптура.

«Синопсис» — перший підручник з історії.

Дмитро Бантиш-Каменський.

Володимир Антонович.

Олександра Єфименко.

Пробудження зацікавленості до минулого України на початку XIX ст. створило передумови для остаточного переходу процесу накопичення історичних знань у наукову стадію. Першим істориком України називають Дмитра Бантиш-Каменського (1788—1850). У своїй «Історії Малої Росії» він уперше послідовно виклав історію українських земель від давніх часів до 1760-х рр. Розповідаючи про події минулого, автор не лише констатував факти, але й описував культуру, народні звичаї, будівництво соборів і монастирів, походження козацтва, давав оцінку діяльності гетьманів та інших осіб, що відіграли важливу роль в історії України.

Наприкінці XVII ст. почали з’являтися вже не літописи, а перші справді історичні дослідження. У 1672 р. ректор Києво-Могилянського колегіуму Феодосій Сафонович склав «Хроніку із літописців стародавніх». Перша частина цього твору охоплює історію Русі до кінця XIII ст., друга переважно розповідає про події, що відбувалися на українських землях протягом кінця XIII — XVII ст.

У 1674 р. з’явився короткий історичний огляд подій Русі та Московської держави — «Синопсис». Цей твір протягом декількох століть був своєрідним підручником з історії та витримав близько 30 видань. Багато істориків вважають, що автором «Синопсису» був архімандрит Києво-Печерської лаври Іннокентій Гізель.

На початку XVIII ст. була створена низка творів, які отримали узагальнену назву козацькі літописи. їхніми авторами були такі діячі козацької доби, як Р. Ракушка-Романовський, С. Величко та Г. Грабянка. Вони не просто описали події часів Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького та наступні події козацької доби, а намагалися пояснити їх.

Нестор-літописець. Скульптура.

«Синопсис» — перший підручник з історії.

Дмитро Бантиш-Каменський.

Володимир Антонович.

Олександра Єфименко.

Пробудження зацікавленості до минулого України на початку XIX ст. створило передумови для остаточного переходу процесу накопичення історичних знань у наукову стадію. Першим істориком України називають Дмитра Бантиш-Каменського (1788—1850). У своїй «Історії Малої Росії» він уперше послідовно виклав історію українських земель від давніх часів до 1760-х рр. Розповідаючи про події минулого, автор не лише констатував факти, але й описував культуру, народні звичаї, будівництво соборів і монастирів, походження козацтва, давав оцінку діяльності гетьманів та інших осіб, що відіграли важливу роль в історії України.

У другій половині XIX ст. завдяки науковій діяльності багатьох істориків остаточно сформувалося бачення історії України. У науковому доробку видатного українського історика Миколи Костомарова (1817—1885) налічується понад 300 праць, серед яких «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Павло Полуботок» та інші. М. Костомаров розглядав народ як головну рушійну силу історії. Він відстоював ідею самостійності української нації, окремішності українського історичного процесу, який є втіленням волелюбного духу українського народу.

Зі спогадів учня В. Антоновича

...Буваючи в хаті професора, ми, самі всі українці зроду, вперше тут довідалися й побачили, що є на світі книжки, написані нашою рідною мовою, що є українські книжки якраз для нас цікаві, і пам'ятаю, випросивши у професора через його сина галицький «Дзвінок» або «Лиса Микиту», ми один в одного їх виривали, щоб собі прочитати. Згодом за дитячими книжками пішли й поважніші, як, наприклад, «читанки», популярна українська історія з малюнками.

Коли ж почали ми заводити власну громадську бібліотеку, то добрий професор надарував нам дуже цінні книжки. Незабаром у нас була така переважно історична бібліотека, що й ціни їй не скласти.

...Пригадую собі, скільки разів за моєї пам'яті водив він нас в археологічний та нумізматичний музеї в університеті та докладно, години дві-три, водячи від вітрини до вітрини, читав нам українською мовою блискучі, змістовні, а разом із тим так, що й мала дитина все зрозуміє, лекції з української археології, якій він був батьком. Бувало, збереться близько десятка людей, і Володимир Антонович ніколи не відмовиться повести й усе розказати...

1) Чому в середині XIX ст. було сутужно з українськими книжками?

2) Які факти свідчать, що до В. Антоновича тогочасна молодь ставилася з надзвичайною пошаною?

3) Що хотів донести своїм слухачам, учням В. Антонович?

Меморіальний будинок-музей Д. Яворницького у Дніпрі.

Робочий стіл Д. Яворницького.

Ключові моменти історії українського народу вивчав Володимир Антонович (1834—1908). Йому належать твори «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Уманський сотник Іван Гонта» та інші праці з історії України. Він фактично першим серед українських істориків почав використовувати термін «Україна-Русь». В. Антонович зібрав і видав вісім томів «Архіву Південно-Західної Росії», куди увійшли цінні матеріали з історії Правобережної України XVI—XVIII ст.

Широта художньої уяви в поєднанні з дослідницьким талантом обумовили різнобічність творчих інтересів першої жінки-історика Олександри Єфименко (1848—1918). Найвідомішими серед її праць стали «Турбаївська катастрофа», «Нариси з історії Правобережної України», «Історія українського народу».

Дослідженню історії українського козацтва присвятив своє життя Дмитро Яворницький (1855—1940). Підсумком його багаторічної дослідницької роботи стала «Історія запорозьких козаків» у трьох томах.

Творчу спадщину історика Михайла Грушевського (1866—1934) складають понад 2 тисячі праць. Чільне місце серед них посідає найповніше узагальнююче дослідження історії України від найдавніших часів до другої половини XVII ст. «Історія України-Руси» в десяти томах. Завдяки М. Грушевському сформувалося нове бачення окремої від історії інших народів української національної історії.

Вивчення минулого нашої Батьківщини триває і сьогодні. Зараз наука історія України зібрала достатньо фактів, щоб відтворити історичне минуле нашої Батьківщини. Це заслуга багатьох поколінь українських вчених-істориків.

Сьогодні історичних праць накопичилося дуже багато, тож здійснити ґрунтовне дослідження без попереднього огляду спеціалістами просто неможливо. Історик має опрацювати літературу й дізнатися, якими були думки щодо цих подій його попередників. Наука, що вивчає розвиток історичної думки, називається історіографією. Розвиток історіографії є свідченням зрілості історичної науки.

М. Грушевський у робочому кабінеті.

2. Історія в літературних образах. Історія є об’єктом наукових досліджень, але водночас вона надихає письменників на написання художніх творів. Заплутаність перебігу історичних подій іноді перевершує будь-який вигаданий художній сюжет. Заслугою письменників і поетів є те, що вони створюють образ епохи, постатей, що допомагає краще зрозуміти минуле. Крім того, історичні твори мають просвітительський характер. Вони є своєрідними посібниками для вивчення історії України і згуртовують народний дух. Наприклад, пам’ятка давньої літератури «Слово о полку Ігоревім» зображує події, пов’язані з походом князя Ігоря проти половців.

«Великий кобзар» Т. Шевченко у багатьох своїх творах створив цілу низку історичних образів, зокрема Б. Хмельницького, І. Гонти, М. Кривоноса, Д. Байди (Вишневецького) та інших козацьких ватажків. У поемі «Гайдамаки» поет звернувся до доби козаччини, відтворивши події гайдамацького руху.

Першим історичним романом української літератури є «Чорна рада» П. Куліша. Історію рідного народу та його боротьбу за незалежність змальовано в художніх творах І. Франка («Захар Беркут»), М. Старицького («Останні орли», «Оборона Буші») та інших українських письменників.

Чимало творів присвячено козацькій добі. Серед них виділяються «Таємний посол» В. Малика, «На брата брат» Ю. Мушкетика, «Орда» Р. Іваничука, «Собор» О. Гончара та інші.

Не лише давні часи, а й драматичні героїчні події XX ст. стали джерелом для створення багатьох літературних образів. Через літературні твори відбулося осмислення подій Першої та Другої світових воєн, революції, Голодомору і репресій 1920—1930-х рр. тощо.

Світової слави зажив роман І. Багряного «Сад Гетсиманський», у якому передано трагедію українського народу, спричинену репресіями, нищенням української інтелігенції. У ньому змальовані жахіття більшовицького терору, безглуздість звинувачень, огидні методи катувань в’язнів. Цій самій темі присвячений і роман письменника «Тигролови» (перша назва «Звіролови»).

Історичну тематику впродовж усієї творчості розробляв П. Загребельний. Йому належить роман «Диво», тема якого пов’язана з будівництвом Софійського собору. «Роксолана» — твір про легендарну полонянку Настю Лісовську з Рогатина, яка, ставши дружиною султана, мала можливість впливати на події в Османській імперії. Роман «Я, Богдан» про гетьмана Б. Хмельницького належить до кращих історичних творів української літератури.

Пантелеймон Куліш.

Видатний український письменник О. Гончар біля козацького собору, якому він присвятив свій роман «Собор». Троїцький дерев'яний собор у Новомосковську Дніпропетровської області було зведено народним майстром Я. Погребняком у 1773—1778 рр.

Меморіальна дошка в Києві, присвячена письменнику П. Загребельному — одному з творців української історичної прози.

Богдан Хмельницький.

Запитання та завдання

1. Хто такі історики?

2. Кого з видатних українських істориків ви знаєте? Розкажіть про одного з них.

3. Кого вважають батьком української історії, а кого — першим істориком України?

4. Хто з українських істориків створив 10-томну «Історію України-Руси»?

5. Який український історик присвятив своє життя вивченню українського козацтва?

Домашнє завдання: прочитати параграф і дати одну вірну відповідь

Тема урока: Практичне заняття: "Пам'ятки історії"(пам'ятники рідного краю)

Мета: навчитися розрізняти пам'ятки історії за епохами; прочитати символіку пам'ятників історичним подіям і особам рідного краю; розповісти (усно або письмово) про пам'ятку історії або пам'ятник у рідному краї, із яким ви ознайомилися.

Скласти повідомлення про будь-яку пам'ятку Дніпра і Дніпропетровської області (використовуючи різні джерела інформації) .

Відповіді надсилати на 

 karantinzarechna@gmail.com

Паспорт ( зразок)

Зображення історичної пам’ятки	1. НАЙМЕНУВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТКИ
	2. Вид пам’ятки (категорія пам’ятки).
	3. Дата створення.
Фото	4. Місцезнаходження.
	4. Історичні дані про об’єкт: · З якими історичними подіями пов’язана пам’ятка; · З якими історичними постатями пов’язана пам’ятка.
	5.Автор

Тема:" Праця і господарство : колись і сьогодні."(5а-17.04; 5б-15.04)

Мета:

ü    охарактеризувати працю людей та стан сільського господарства у першій половині ХІХ ст. та сьогодні;

ü    пояснити поняття «натурального» та «ринкового» господарства;

ü    сприяти формуванню предметних компетентностей учнів;

ü    продовжити формування навичок самостійної та групової роботи, розвивати уміння чітко й логічно висловлювати свої думки, продовжити формування хронологічних навичок;

ü    виховувати інтерес до історії.

 Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

ü  розповідати про працю і господарство українців;

ü  виокремлювати в тексті головне й другорядне, складати простий план тексту, зокрема у формі запитань;

ü  визначати значення досягнень науки і техніки у виробництві та їх наслідки;

ü  пояснювати та застосовувати на прикладах поняття і терміни теми.

Формування понять

Натуральне господарство — тип господарства, за якого продукти праці виробляються для задоволення власних потреб, а не для продажу.

Ринкове господарство — господарство, за якого вироби призначалися для продажу на ринку та обмінювалися за посередництва грошей.

Відповіді надсилати на 

 karantinzarechna@gmail.com

Тема:  "Наука та освіта в українських школах"(5а-22.04; 5б- 24.04)                                                                                                                                                 Мета: сформувати в учнів уявлення про розвиток української освіти; створити умови для розуміння причин розвитку науки; визначити основні віхи розвитку української освіти; розглянути найвідоміші українські освітні заклади; розвивати увагу, пам'ять, мислення, вміння аналізувати та робити висновки, удосконалювати навички роботи з атласом та текстом підручника; виховувати інтерес до вивчення теми.

1. Зародження системи освіти на українських землях. Головною умовою для розвитку людства є передання знань і вмінь від попереднього покоління наступному. Цей процес називають освітою. За Первісної доби знання і вміння передавали переважно усно або власним прикладом. Після появи системи письма з’явилася можливість навчати значно більшу частину суспільства та надавати людям більш ґрунтовні знання.

Поштовхом для заснування шкіл у Київській державі стало хрещення князя Володимира Великого. Саме він у 989 р. заснував першу школу. За часів Ярослава Мудрого центром освіти і наукових знань став Софійський собор, де переписували книги та існувала велика бібліотека. Згодом освітніми й науковими центрами на українських землях стали монастирі, серед яких виділялася Києво-Печерська лавра.

Розгляньте малюнок і складіть розповідь за темою «Князь Ярослав Мудрий у бібліотеці Софії Київської».

Києво-Могилянська академія, заснована як Києво-Могилянська колегія в 1632 р. Сучасний вигляд.

Львівський університет, заснований у 1661 р. Сучасний вигляд.

Харківський університет за часів його заснування в 1805 р.

Київський університет, заснований у 1834 р. Сучасний вигляд.

Тривалий час освітою була охоплена незначна частина населення. Не існувало обов’язку й права навчатися. У XV—XVI ст. у Європі зростав інтерес до наукових знань й освіти. Цьому сприяло винайдення книгодрукування, що зробило здобуття знань більш доступним. Українці не залишилися осторонь цього процесу. За відсутності вищих навчальних закладів на українських землях вони активно шукали способи, щоб навчатися в університетах Європи. Серед вихідців з українських земель найбільшої слави набув Юрій Дрогобич (Котермак), який був ректором Болонського і професором Краківського університету.

2. Університети і наука. У XVI—XVIII ст. на українських землях почали виникати навчальні заклади, які запозичили систему середньої освіти, що існувала в європейських країнах. Єдиною їхньою суттєвою відмінністю було те, що навчання в них велося трьома мовами: руською (українською), грецькою і латиною. Перша така школа була заснована в 1576 р. в Острозі князем Костянтином-Василем Острозьким. У ті часи її називали академією. Одним із випускників цієї академії був П. Конашевич-Сагайдачний.

Василь Каразін (1773—1842) — вчений, засновник Харківського університету.

Розгляньте малюнки. Про які досягнення українських вчених і винахідників XIX—XX ст. вони розповідають? За допомогою додаткових джерел складіть розповідь про одне з них.

Першим вищим навчальним закладом, що виник на українських землях, вважають Києво-Могилянський колегіум (із 1701 р. — академія), заснований митрополитом Петром Могилою в 1632 р. Його випускники стали основою прошарку освічених людей у багатьох країнах Східної Європи. Зокрема, у XVII ст. майже всі вчителі в Московській державі були його випускниками. Колегіум також став потужним науковим центром, де розвивалися медицина, філософія, математика, природничі науки тощо.

За часів козацької доби рівень освіченості населення, порівняно з іншими державами, був дуже високим. Так, на території Гетьманщини на 1000 дітей припадала одна школа. Більшість шкіл населення утримувало на власні кошти.

У XIX ст. загальний рівень освіченості населення почав різко знижуватися. Це було зумовлено перебуванням більшості населення у кріпосній залежності від панів і злиднями. Лише із середини XIX ст. стали помітними деякі позитивні зрушення. Як у Російській, так і в Австро-Угорській імперії влада намагалася провести освітні реформи, які б створили умови для широкого охоплення людей освітою. Однак, незважаючи на це, більша частина населення не мала можливості здобути освіту, особливо рідною мовою.

Лікар Володимир Хавкін своїми щепленнями врятував в Індії від смерті понад 42 тисячі осіб.

У той самий час зростала потреба у високоосвічених спеціалістах. На українських землях почала розвиватися мережа вищих навчальних закладів. Так, на початку XX ст. на українських землях у складі Російської імперії функціонувало три університети: Харківський, Київський та Одеський, а також десятки інститутів. На західноукраїнських землях діяли Львівський і Чернівецький університети. Університети були не лише закладами освіти й розвитку науки, але й важливими центрами національного відродження українців.

У XX ст. всупереч усіляким негараздам і трагедіям система освіти на українських землях стрімко розвивалася. Зараз у нашій державі майже 100% людей грамотні, а за рівнем освіченості Україна перебуває серед провідних держав світу.

Охоплення значної частини населення освітою є важливою основою для розвитку науки. Зараз вплив науки на людину, суспільство, навколишній світ настільки разючий і грандіозний, що життя за сучасних умов без науки уявити неможливо. Усі речі, що нас оточують, з’явилися завдяки опануванню людством наукових знань.

У сучасному світі під наукою розуміють ту частину діяльності суспільства, яка спрямована на здобуття нових знань про навколишній світ завдяки розумінню процесів, що в ньому відбуваються. Як і освіта, наука на українських землях пройшла тривалий шлях розвитку і має вагомі здобутки. Завдяки українським вченим і винахідникам було здійснено чимало відкриттів, які стали надбанням людства.

Професії майбутнього

1. Персональний бренд-менеджер.

Він працюватиме над створенням іміджу своїх клієнтів, зокрема через соціальні мережі. Щоб стати фахівцем у такій справі, потрібні знання у сфері PR-менеджменту, реклами, журналістики.

2. Проектувальник роботів.

Потрібними будуть робототехніки, які працюватимуть у побутовому напрямку (наприклад, над створенням робота-прибиральника, робота-садівника та інших хатніх помічників тощо).

3. Дизайнер віртуальних світів.

Для створення віртуальних світів потрібно мати здібності художника та знання програміста.

4. Проектувальник розумних будинків.

Знання та вміння у сфері програмування та IT-технологій допоможуть стати фахівцем, який розроблятиме системи управління домогосподарством без участі людини.

5. IT-генетик.

ІТ-генетики складатимуть індивідуальні плани лікування та запобігатимуть хворобам на ранній стадії.

6. Шкільний дієтолог.

Він навчатиме дітей правильно споживати їжу та відповідатиме за те, щоб учні харчувалися відповідно до їхніх фізіологічних потреб.

7. Інженер 3D-друку.

Робота може бути як технічною, так і більш творчою. Наприклад, можна стати дизайнером одягу та прикрас, що друкують на 3D-принтері.

Домашнє завдання Пройдіть тести, будь-ласка спочатку по ссилці!
https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=144502

Опрацювати №23 параграф підручника і відповісти на тести 

ТЕМА: "Дозвілля, турбота про здоровя колись і сьогодні"

1. Дозвілля. Дозвілля — це сукупність занять у вільний час, які дають змогу людині отримати задоволення й відновити сили для подальшої праці.

До дозвілля належать такі види занять, як читання, перегляд телепередач, відвідування кінотеатрів, театрів, концертів, спілкування з друзями, заняття спортом, розваги, прогулянки, ігри тощо.

Дозвілля має глибоке історичне коріння, яке сягає часів Первісного суспільства. Так, повернення мисливців зі здобиччю одноплемінники сприймали як велике свято. У всі часи свято протиставляли будням. Свято — це вільний час, а обряд, який його супроводжував, — спосіб виконання урочистих дій.

Розгляньте малюнки. Які обряди супроводжують зображені свята?

Святкування Різдва.

Свято Івана Купала.

Великдень на Гуцульщині.

Святкування Дня незалежності України.

Перехід племен до осілого способу життя й заняття землеробством пов’язаний із появою цілої системи свят. Вони давали можливість людям відпочити, отримати моральне задоволення, а також виконували виховну функцію.

Із роками свята набували нового змісту. На думку вчених, свято є первинною формою дозвільної діяльності. Чергування буднів і свят — характерна ознака всіх народів. У наших давніх пращурів найбільша кількість свят припадала на пізню осінь, зиму й ранню весну, коли селянин мав перепочинок від напруженої праці.

Згодом до народних свят додалися релігійні, що зазвичай збігалися з народними, і державні. Останні були пов’язані з важливими подіями становлення та розвитку держави. Найбільшим державним святом України є день проголошення її незалежності — 24 серпня.

Свята обов’язково супроводжують музика, танці й спів, театральне дійство тощо. Ця традиція теж має давнє минуле. Так, під час розкопок на стоянці первісних людей у селі Мізин було знайдено набір музичних інструментів.

Ще одним способом проведення дозвілля є різноманітні ігри. Вони часто були складовими свята. У той самий час гра є способом набуття досвіду й формою навчання. Першими іграми були боротьба, кулачний бій, бігання наввипередки, метання списа тощо.

Із часом у святах й обрядах відбувалися зміни, але процес цей тривав надто повільно. Кожне свято проходило з року в рік за всім добре відомим порядком, кожному святу й обряду відповідали певні пісні, танці та ігри.

Крім спільних свят, у кожної групи населення є власні способи проведення дозвілля. Наприклад, за часів Русі в палаці князя влаштовували пишні бенкети на честь відзначення перемоги, прибуття почесних гостей, організовували поєдинки, полювання тощо.

Набір музичних інструментів, знайдений археологами на стоянці первісних людей поблизу села Мізин на Чернігівщині.

Експозиція Державного музею іграшки в Києві, де представлені іграшки з найдавніших часів до сьогодення.

Розгляньте малюнки. Які види дозвілля зображені на фотографіях? Якому з них ви віддаєте перевагу?

Аптека-музей у Львові.

У багатьох містах України існують музеї-аптеки (Львів, Київ, Чернівці, Харків, Луцьк тощо). Аптекарська справа в Україні має тривалу історію. Досвід збирання та зберігання лікарських трав, виготовлення лікарських засобів природного походження передавався з покоління в покоління ще з давніх часів. На ринках, ярмарках існували ряди з лікувальним зіллям. Першу аптеку було відкрито у Львові в 1270 р. при храмі Іоанна Хрестителя. Вона задовольняла переважно потреби служителів церкви й проіснувала до 1480 р. У 1490 р. у Львові відкрилася перша публічна аптека для всіх.

У 1735 р. в місті була заснована аптека, що зараз існує як аптека-музей. Тут зібрано аптечний посуд і таблеткові машини різних часів, старовинні ваги, траворізки, середньовічні гербарії.

Традиції відзначення свят стали передумовою для формування культурних традицій: читання книг, заняття різними видами мистецтва, відвідування театральних вистав, концертів, кінопоказів, музеїв, виставок тощо. З’являлися різноманітні установи, покликані задовольняти культурні потреби людей: бібліотеки, хати-читальні, клуби, гуртки за інтересами, театри, кінотеатри, музеї тощо. Згодом держава взяла на себе утримання цих закладів.

Також формувалася індустрія розваг: атракціони, ігрові автомати, всілякі шоу тощо. Із другої половини XX ст. найбільш впливовим стало телебачення.

Наприкінці XIX ст. виник такий вид дозвілля, як туризм. Це тимчасовий виїзд особи з місця постійного проживання з оздоровчою, пізнавальною, професійно-діловою або іншою метою.

2. Турбота про здоров’я. Дозвілля тісно пов’язане з турботою про здоров’я. Український народ із глибокої давнини цінує здоров’я як головний життєвий скарб. Відомі прислів’я і приказки: «Без здоров’я немає багатства», «Нема щастя без здоров’я» тощо. Здоров’я бажають під час зустрічі й прощання, у взаємних привітаннях.

Із давніх-давен людина розуміла, що її здоров’я значною мірою залежить від неї самої. Новітні наукові дослідження доводять, що стан здоров’я людей на 10% залежить від рівня розвитку медичного обслуговування, на 20% — від спадковості, ще на 20% — від довкілля і на 50% — від способу життя. Значна частина хвороб обумовлена шкідливими звичками самої людини, порушенням санітарно-гігієнічних норм, неправильним харчуванням, відсутністю режиму праці й відпочинку.

Наші пращури намагалися берегти здоров’я з дитинства. Важливе значення для виховання здорового способу життя мали купання, рухливі ігри, загартовування, посильна фізична праця тощо. Такий підхід забезпечував збереження й зміцнення фізичного, психічного, духовного й соціального здоров’я.

Проте повністю вберегтися від хвороб важко. Найбільш уразливими були й залишаються діти, що зумовлювало високу дитячу смертність аж до XX ст. Звичайно, люди не корилися хворобам і намагалися різними способами позбутися їх. Для лікування використовували всілякі обряди, цілющі властивості рослин і мінерали — все те, що тепер називають народною медициною. Доволі часто хвороби справді відступали. Ще із часів Київської держави були відомі рецепти із цілющих трав монаха Києво-Печерської лаври Агапіта.

Аптека-музей у Києві.

Першу аптеку в Києві відкрили в 1709 р. Міська влада надавала привілеї аптекам порівняно з торговельними підприємствами: ніхто не мав права відкривати інші аптеки в місті або районі без згоди власника, який це зробив першим. Фармацевтів звільняли від військової служби, іменували почесними громадянами міста.

Перші Олімпійські ігри відбулися в Давній Греції ще в 776 р. до н. е. Чемпіоном із бігу тоді став пекар на ім'я Кореб, який виграв забіг на 190 метрів. Протягом перших 13 Олімпіад біг залишався єдиним змаганням. Згодом до бігу додалося п'ятиборство — біг, стрибки в довжину, кидання диска й списа та боротьба. У 688 р. до н. е. до програми Олімпіади додали кулачний бій, а згодом — заїзди на колісницях. Під час Олімпійських ігор припинялися будь-які бойові дії. Спочатку жінкам було заборонено не лише брати участь в Олімпійських змаганнях, але й взагалі відвідувати їх. Проте згодом вирішили проводити спеціальні жіночі спортивні ігри.

У 394 р. н. е. імператор Римської імперії Феодосій І заборонив проведення Олімпійських ігор, бо вважав їх язичницьким святом. Олімпійські ігри відновилися завдяки французькому громадському діячу барону П'єру де Кубертену. На проведення перших Олімпіад він пожертвував усі свої статки.

У першій Олімпіаді, що відбулася після тривалої перерви в Афінах у 1896 р., брали участь лише чоловіки. Це було 245 спортсменів із 14 країн, що змагалися в греко-римській боротьбі, велосипедному спорті, гімнастиці, легкій атлетиці, плаванні, стрільбі, тенісі, важкій атлетиці та фехтуванні. Уже під час другої Олімпіади учасниками змагань були й жінки.

Уперше українські спортсмени виступили під прапором власної держави в 1994 р. на зимовій Олімпіаді в Ліллехаммері (Норвегія).

У XVII ст. медицина почала швидко розвиватися. Із XIX ст. людству вдалося подолати велику кількість раніше невиліковних хвороб. Це було досягнуто завдяки накопиченню знань про функціонування людського організму та розвитку наук (біології, фізики, хімії тощо). Почали активно розбудовувати заклади охорони здоров’я (лікарні, поліклініки), було розроблено санітарно-гігієнічні норми, розвивалася фармакологічна промисловість. Ще одним інструментом збереження здоров’я став розвиток спорту. На українських землях він активно розвивається від кінця XIX ст. і зараз має вагомі здобутки.

П'єр де Кубертен був автором олімпійського прапора, який вперше презентували громадськості в 1914 р. Уперше прапор було використано під час Олімпійських ігор 1920 р. в Антверпені (Бельгія).

Запитання та завдання

1. Що таке дозвілля?

2. Яке місце в дозвіллі посідають свята?

3. Які культурні традиції сформувалися завдяки дозвіллю?

Домашнє завдання: "Описати, які свята посідають головне місце в вашій родині і чому."(karantinzarechna@gmail.com)

Тема: Практичне заняття: " Ігри і дозвілля мої та моїх близьких"(5а-15.05; 5б-6.05, 13.05)

Мета: охарактеризувати відмінності між іграми й дозвіллям поколінь; визначити чинники, що впливають на ці зміни.

Завдання для підготовки до практичного заняття

1. Підготувати добірку фотографій із сімейного альбому, на яких зображені ігри або іграшки ваших близьких (можна у вигляді презентації).

2. Підготувати разом із близькими коротку розповідь про одну з їхніх ігор, яка вам не була відома.

3. Записати перелік ігор, якими захоплювалися ваші близькі в дитинстві та якими захоплюєтеся ви.

Хід заняття

I. Розгляньте малюнки і вкажіть назви ігор. Які ігри полюбляли ваші близькі, а які — ви?

1. Що впливає на зміну ігор, якими захоплювалися ваші близькі й ви?

2. Зараз ігри більше колективні чи індивідуальні? Поясніть, чому.

IV. Домашнє завдання:. Записати перелік ігор, якими захоплювалися ваші близькі в дитинстві та якими захоплюєтеся ви.

Історія рідного краю
Тема" Катеринослав- Дніпро!!!"

У 1976 році Дніпропетровськ гучно відсвяткував свій 200-річний ювілей. Тоді 1776 рік уперше був офіційно визначений як базова точка міської історії. Прихильники цієї версії походження міста посилалися на документ, що зберігається у Москві (РДАДА), а саме рапорт генерал-майора В.О. Черткова, азовського губернатора, князю Г.О. Потьомкіну про виготовлення проекту та складання кошторисів на будівництво губернського міста Катеринослава. Цей рапорт датований 23 квітня 1776 року. В ньому мова йшла не про будівництво міста, а тільки про розгляд Г.О. Потьомкіним проекту: "…с подлежащим планом, профилями, фасадами и со сметами…" [РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 690, арк. 3 зв.] . Однак цей факт не дуже засмутив місцевих дослідників, і з 1976 р. ця дата в якості відправної точки міської історії розглядалася багатьма, якщо не всіма істориками-краєзнавцями. В радянський період не проводилися серйозні дослідження історії міста як у цілому, так і з точки зору конкретних актуальних питань. Фактично сама проблема витоків та літочислення міста Дніпропетровська була залишена поза увагою.

В умовах боротьби з історичним волюнтаризмом з 1990 р. цілком слушно постало питання про перегляд офіційної версії літочислення міста. Пропонувалися різні дати: 1635 р. (будівництво фортеці Кодак); 1660 р. (перша звістка про селище Нові Кайдаки); середина XVIII ст. (заселення слободи Половиця) та ін. Ці дискусії значно активізувалися в останні роки (1992-1997 рр.), з'явилося чимало матеріалів у місцевій пресі. На сьогодні можна констатувати, що сформувалися дві цілком протилежні концепції виникнення сучасного Дніпропетровська: "кодацька" та "катерининська". "Кодацька" - виводить корені міста з фортеці Кодак та козацьких поселень, що поступово виникли біля неї в XVII-XVIII ст. "Катерининська", ж, навпаки, наголошує на утворенні міста лише в кінці XVIII ст. та пов'язує це утворення з адміністративними заходами уряду Катерини ІІ та князя Г.О.Потьомкіна.

Ця дискусія сама по собі не є темою даного дослідження, тим більше, що рішення, прийняті в 1970-х рр., офіційно не переглянуті й до сьогодні. У свою чергу, кожна з двох вищенаведених концепцій має сильні й слабкі сторони, виникає багато спірних питань, особливо це стосується "кодацької" версії походження міста та ін. Але й "катерининська", на жаль, позбавлена логічної довершеності. Зокрема, невирішеним залишається питання співвідношення Катеринослава Кільченського (офіційно заснованого 1776 року) та Катеринослава на Дніпрі (офіційно заснованого 1787 року). Тому звернемося до питання: чи можна вважати Катеринослав Перший (Кільченський) безпосереднім попередником Катеринослава Другого (на Дніпрі); чи існувала історична спадкоємність (історичний континуїтет) у розвитку цих двох міст, і яку роль відіграв Катеринослав Кільченський (існував офіційно з 1776 по 1794 рр.) у формуванні міста на Дніпрі в кінці XVIII - 1 пол. ХІХ ст.

Виникнення міст на території Південної (Степової) України (за виключенням Криму) слід, на нашу думку, пов'язувати саме з XVIII ст. До цього на протязі XVI-XVII ст. тут виник цілий ряд укріплених поселень (Січ, центри деяких паланок, генуезькі та турецькі фортеці біля гирла Дніпра), але був відсутній фактор економічного розвитку, який є базовим у визначенні будь-якого (укріпленого чи неукріпленого) поселення як міста. Постійна військова загроза зводила нанівець всі спроби планомірного заселення та освоєння цих територій. Виключення становить Стара Самара (теперішній Новомосковськ), де вже з XVII ст. починають збиратися ярмарки. Таким чином, про існування козацької міської традиції у нашому краї говорити можна, але з великими обмеженнями.

Лише у XVIII ст. з послабленням безпосередньої військової загрози стає можливим розвиток міст. Друга половина XVIII ст. особливо різко змінила долю Північного Причорномор'я та Степової України (цей край отримав тоді нову назву - Новоросія).

В середині XVIII ст. ця територія була поділена між двома ворогуючими державами - Російською Імперією та Оттоманською Портою. Кримське Ханство (займало Кримський півострів та прилеглі до нього землі), було васалом Туреччини та виступало на її боці. Головним завданням Росії в цьому регіоні було якнайшвидше отримати вільний вихід до Чорноморського узбережжя, який обіцяв значні економічні й геополітичні вигоди. Напередодні російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Росія була цілком відрізана від цього узбережжя. Натомість Порта та Кримське ханство володіли землями включно з гирлами Бугу, Дніпра та Дона. Будь-які спроби заснувати тут довгострокові населені пункти терпіли поразки, оскільки ці новобудови знищувалися в ході військових сутичок татар, ногайців, українських козаків та розміщених тут російських військ. Тому в цей період будувалися лише фортеці, ретраншементи, редути, які мали завдання запобігти подальшому просуванню татар і турків углиб території, а також наглядати за поведінкою запорізьких козаків. Спочатку, в 1731 -1742 рр. збудована Українська лінія фортець; потім в 1750 - х рр. - Нова Сербія та Слов'яносербія; в 1770-х рр. - Нова Дніпровська лінія укріплень.

Виникають перші міста (спочатку теж як фортеці) - Новомиргород, Єлизаветград, Новоархангельськ, Олександрівськ та ін. Головна риса цих поселень, як міських центрів, полягала в тому, що всі вони були військовими укріпленими пунктами та виконували спочатку тільки військово-адміністративні функції. Будь-які наміри сприяти економічному розвиткові цих міст-фортець, організувати промисловість та торгівлю зводилися нанівець, якщо вони безпосередньо не були пов'язані з потребами діючої армії. Тому, на першому етапі свого формування (1740 - поч. 1770 рр.) міста Південної (Степової) України являли собою військово-адміністративні одиниці, економічне життя в яких тільки зароджувалося.

Другий етап розвитку міст Південної України пов'язаний з підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору між Росією та Туреччиною 10 липня 1774 року. Цей договір завершив війну 1768-1774 рр., та свідчив про те, що напруженість у відносинах почала зменшуватись. Кримське ханство отримало право самостійно визначати свою внутрішню та зовнішню політику. Крім цього Росія отримала ряд стратегічно та економічно важливих територій: "угол земли" між Бугом та Дніпром, фортеці Кінбурн, Керч та Єнікале. Слідом за цим посилилися наміри Росії ствердити свою могутність на нових землях, особливо після зруйнування 1775 році Запорізької Січі. Саме в цей період відбувається заснування міських поселень, які в подальшому будуть адміністративними та господарськими центрами (Катеринослав І та ідея будівництва Катеринослава ІІ, Херсон, Маріуполь). Хоч деяке розширення зовнішньоекономічних зв'язків сприяло виникненню перших промислових підприємств (казенні верфі, соляна промисловість), міста в цих умовах зберігали своє значення все ще як військово-адміністративні пункти. Крім того, військова загроза зменшилася, але не зникла зовсім: Туреччина плекала реваншистські настрої. За цих умов такі важливі фактори будівництва міст, як, наприклад, вибір місця, залежали тільки від стратегічної необхідності. У 1783 році Кримське ханство було приєднано до Росії. Безпосередня військова загроза на теренах Степової України майже повністю зникла. Після Ясського миру (1791 р.) Росія повністю утвердила своє панування на північному чорноморському узбережжі. Досить швидкими темпами відбувалося заселення та господарське освоєння краю. Необхідність будівництва міст-фортець зникла, а старі міста, які були військово-адміністративними центрами, перебрали на себе нову роль - каталізаторів економічного розвитку краю. Приклад цього: заснування 1794 року поряд із турецькою фортецею Хаджибей міста Одеси, яке потім стало третім за кількістю населення містом Росії.

Доля Катеринослава на Кільчені (Катеринослава Першого), офіційно заснованого в 1776 р., дуже вдало репрезентує всю складність процесу становлення та розвитку нових міст в умовах постійних змін геополітичної ситуації у регіоні. Історію Катеринослава Першого прийнято розглядати як перший невдалий досвід будівництва центру Новоросійського краю. Причому слід зауважити, що ця проблема не є належно досліджена до цього часу. Щасливе виключення становить історико-архітектурний нарис дніпропетровського вченого С.Б. Ревського "Екатеринослав Кильченский" (побачив світ у 1974 році). Історія міста розглядається тут з архітектурно-планувальної точки зору. Аналіз проведений на базі архівних джерел: урядових розпоряджень, картографічного матеріалу, проектів міста та окремих споруд. Нас у даному випадку цікавить питання про з'ясування факторів, дії яких спричинилися до вельми незвичного характеру розвитку нового міста.

Найбільш відома відповідь на таке питання - твердження виключно про невигідні географічні умови розташування. Це твердження, на наш погляд, не є єдино вірним. Маємо підстави вважати, що уповільнений зріст, і, як наслідок, переведення Катеринослава на нове місце, були обумовлені цілим рядом факторів, що визначали весь розвиток краю в другій половині XVIII ст. В першу чергу, слід врахувати певну геополітичну ситуацію та її трансформацію у 1770-1780 рр. У 1774 р. територія Південної України, яка знаходилась під контролем Росії, була поділена на дві губернії: Новоросійську та Азовську. До Новоросійської губернії відійшли землі між Бугом та Дніпром, а до Азовської - між Дніпром та Доном. У 1775 році до цих губерній було приєднано землі колишньої Запорозької Січі. Одразу після створення Азовської губернії, губернатор "генерал-майор и кавалер" Василь Чертков розпочав діяльність по утворенню нового губернського міста. За дорученням Г.О.Потьомкіна Чертков вирушив у подорож територією губернії з метою пошуків місця для губернського центру. В.І.Тимофієнко висловлює точку зору, що це завдання він вирішив недостатньо кваліфіковано, про що свідчить обрана їм для губернського міста заболочена місцевість при впадінні річки Кільчень у річку Самару, в 8 верстах від лівого берега Дніпра [5, с 102]. Нове губернське місто передбачалося як місто-фортеця поблизу Дніпровської лінії укріплень (почала будуватися з 1770 року).

Будівництво міст-фортець передбачалося тоді по всій території Новоросії. Подібні наміри висловлює генерал-майор Андрій Медерер у рапорті 28 травня 1776 року на ім'я князя Потьомкіна: "…доношу о делах моих. Проекты Херсону, Славянску и Екатерининскому шанцу старался вскоре отделать и отправить обще с Господином Губернатором, немалые резоны заставляют их строить образом крепости…"[3, c. 14].

В середині квітня 1776 р. складені перші плани й кошториси на кам'яні будівлі м. Катеринослава. Губернський центр отримав ім'я на честь імператриці Катерини ІІ. Протягом 1776 року продовжується інтенсивна підготовка будівництва. В кінці 1776 р. виникло невеличке поселення будівників. Однак у 1776 р. Катеринослав Перший не був закладений, як це уявлялось тоді офіційно, тобто в момент закладки першого каменю будівлі за затвердженим проектом. Цей факт переконливо довів С.Б. Ревський на основі архівних джерел [3, c 15-16].

На початку 1777 року були затверджені проекти і тільки після цього почалася розбудова власне міста за проектами архітектора Н.Я. Алексєєва. Першими будівлями стали губернське правління, губернаторський будинок, казарми для солдатів, хати-мазанки. 1778 року освячена Святодухівська церква. До нового міста з Бєлєвської фортеці (сучасний Красноград) нарешті переїхали губернські органи. До 1781 р. населення зростає: "…явились сюда и купцы и ремесленники и разного звания люди…", частина вірмен та греків, що виїхали з Кримського півострова [1 c, 12-13]. В місті діяли чотири церкви: російська православна, грецька, католицька, вірменська апостольська. Катеринослав І робив спробу бути торговим центром, тут проводилися ярмарки, працювали шкіряна та свічна фабрики. У тому ж 1781 році тут налічувалося більш двохсот будинків та мешкало "…купцов 270, мещан и цеховых 874; разного звания людей 1050, всего 2194 душ"[1, c. 12-13].

Збереглися проектні плани забудови Катеринослава на Кільчені (РДВІА у Москві). Місто повинно було розташуватися біля р. Самари та її малих притоків. У північно-східній частині, у гирлі Кільчені, передбачалося збудувати фортецю (територія була найбільш захищена й домінувала над іншими районами міста). На південь від фортеці планувався центр. На захід від центру показаний "форштадт", проектувалося поділити його перпендикулярно системою вулиць. Плани 1779, 1781, 1782 рр. та статистичні дані показують, що хоч територія та населення Катеринослава збільшувалися, але повільними темпами, після 1781 р. суттєвих змін не відбулося [РДВІА, ф. ВУА, спр. 21927; 21928; 21929; 21930]. Катеринославу на р. Кільчені не прийшлося довго існувати на місці, яке було обране губернатором Чертковим. Місто збудували на заболоченій території, яка за умови весінніх паводків повністю ізолювалася та частково затоплювалася. Усе це створювало тяжкий клімат та викликало масові захворювання у населення, про що свідчив навіть головний лікар Шенгофель, який прибув сюди зі столиці в 1782 році. Він знайшов цю місцевість "…вредной для здоровья людей, неудобной и гибельной для благосостояния жителей…"[1, c. 14]. Крім цього судноплавство по р. Самарі було майже неможливим, а водний шлях був тоді найбільш вигідним для постачання різних товарів та продовольства. В 1784 р. в Катеринославі налічувалося 3575 чоловік "мужеска пола". Але питання про перенесення губернського центру на правий бік Дніпра було вже остаточно вирішено в указах 1783 та 1784 рр. Спробуємо проаналізувати причини такої ситуації. В 1783 р., після приєднання Криму, необхідність у новостворених містах, які виконували функції фортець, відпала. Було прийнято рішення ці поселення "…крепостями… более не почитать, обращая во внутренние города или посады."[4, c. 153]. Місто-фортеця поступається своїм історичним місцем задля нового типу міста - адміністративно-економічного центру. Відпала оборонна функція й у міста-фортеці, яким був Катеринослав на Кільчені. Якщо б Катеринослав І залишився на старому місці, то він, без сумніву, не міг відповідати більше вимогам губернського міста. Таке місто, особливо після 1783 р., повинно було розташовуватись на перехресті торгівельних шляхів, розширювати свою територію, розбудовувати промисловість. Катеринослав Перший в нових умовах неодмінно, раніше чи пізніше, прийшов би до занепаду. Засновані у 2 пол. XVIII ст. міста (і не тільки Катеринослав), яким відводили роль лише військових чи адміністративних центрів без подальшого розвитку економіко-виробничого сектора, в умовах значних геополітичних змін або занепали або поступово ліквідувалися.

30 березня 1783 року був виданий указ про з'єднання Азовської та Новоросійської губерній та утворення на їх базі Катеринославського намісництва. Згідно цього указу передбачалося визначити "…по выгодности местной" нове місто - центр намісництва. 22 січня наступного, 1784 року, видається указ, який визначив місцезнаходження нового міста з назвою Катеринослав - на правому боці р. Дніпро, біля Нового Кайдаку.

Згідно "Начертания города Екатеринослава", поданого губернатором Потьомкіним на розгляд Катерині ІІ, новий Катеринослав в перспективі мав стати "Третьою столицею" Російської Імперії - політичним, економічним, культурним центром усього південного регіону. Тут повинні були бути збудовані університет, академія мистецтв, консерваторія, найбільший у Росії "Храм Преображения Господня", величезний масив ткацьких фабрик. Найбільш важливою рисою, що виділяла нове місто на Дніпрі від старого губернського центру з тією ж назвою - Катеринослав, була відсутність будь-яких укріплень та регулярне планування центру в дусі класицизму. В проектах, що їх розробили видатні архітектори К. Геруа та І. Старов (1780 - початок 1790 рр.) місто оточене не земляними валами та бастіонами, а зеленими бульварами та системою парків уздовж ріки Дніпро.

Катеринослав Кільченський після цього "низведен" до статусу повітового міста та перейменований у Новомосковськ. Почався невідворотний занепад колишнього першого губернського центру. Адміністрація та частина населення швидко переїхали до форштадта майбутнього Катеринослава - козацького селища Нові Кайдаки. Туди ж перенесли деякі дерев'яні споруди. "По приглашению правительства" мешканці колишнього Катеринослава, а тепер Новомосковська почали виїжджати в різних напрямках, греки майже повністю виїхали у Таврію [6, c. 314-318]. 10 жовтня 1791 р. священик Святодухівської церкви Василь Власовський доповідав єпархіальному начальнику преосв. Амвросію Катеринославському: "В городе Новомосковске жителей, кроме городничего с штатною командою с ротой солдат и некоторого числа канцелярских служителей ныне уже никого не имеется; усе разошлись по разным местам ". За церковною відомістю 1792 р. тут показано 15 дворів та 327 "душ обоего пола". [1, c.18].

Незабаром була поставлена остання крапка в історії Катеринослава на р. Кільчені (Першого). Указом 26 вересня 1794 р. Новомосковськ "переведений" вище за течією р. Самари до козацького селища Новоселиця. Вірніше буде сказати, що Катеринослав Кільченський назавжди припинив своє існування, а слобода Новоселиця отримала нову назву - Новомосковськ. Будівлі колишнього губернського міста поступово зруйновані; більшою частиною розібрані. Ще в 1887 р. тут зберігалися фундаменти, рви та земляні насипи. Сьогодні, у зв'язку з будівництвом озера ім. Леніна на Самарі ця місцевість частково затоплена (крім о. Самарський та ще кількох островів), частина - біля селища Самарівка, використовується як присадибні ділянки.

Доля цих двох різних міст Південної України - Катеринослава на р. Кільчені (Першого ) та Катеринослава на р. Дніпро (Другого) відобразила як у дзеркалі процес економічного та політичного розвитку регіону. Ці населені пункти були названі однаково "у честь и славу" імператриці Катерини ІІ. На їх прикладі можна прослідкувати, як виникали міста в період заселення краю, які фактори безпосередньо до цього спричинялися, як проходив архітектурно-планувальний розвиток міст, становлення промисловості та ін.

В історіографії історії міста Катеринослава (Дніпропетровська) існує і наступна думка. Катеринослав заснований два рази, із річки Кільчень він "перебрався" на високий правий бік р. Дніпро. Та все ж більш переконливою слід визнати точку зору українського вченого М.П.Ковальського: "…якщо йдеться про місто, то треба вивчати не територію, яка хоч і мала ту саму назву, але не мала відношення до його нинішньої території (наприклад, цілком штучно, кон'юнктурно історія міста Дніпропетровська - Катеринослава розпочиналась з Катеринослава, який розміщувався далеко за межами міста і крім назви нічого спільного з ним не мав)" [2, c.13]. Тобто доводиться визнати, що два Катеринослава, не зважаючи на спільну назву - це є два різних міста, як за обставинами свого виникнення, так і за основними тенденціями подальшого розвитку.

Ось головні характерні риси, що відрізняють два міста одне від одного, та, зрештою, підкреслюють відсутність історичної спадкоємності (континуїтету) у їх розвитку.

1. Фактори, що сприяли утворенню міста:
у випадку Катеринослава І - це адміністративний фактор, та фактор безпосередньої військової загрози;
у випадку Катеринослава ІІ - відсутній фактор військової загрози, натомість велику роль, крім адміністративного, грають фактори економічного та культурного розвитку.

2. Віддаленість місць розташування:
Історичне ядро Катеринослава на Дніпрі (т. зв. Соборна гора) віддалене від ядра Катеринослава Кільченського (острів Самарський у Самарському водосховищі), щонайменше на 11 кілометрів.

3. Типологія цих двох міст та завдання, які мали на увазі вирішити за допомогою їх побудування:
Катеринослав І будувався як місто-фортеця, та мав слугувати містом розташування адміністративних органів.
Катеринослав ІІ будувався як місто з численними функціями: оборонна - відсутня зовсім; натомість присутня функція каталізації економічних та соціальних процесів; функція культурного центру Південної України.

4. Різні шляхи архітектурно-планувального розвитку міст: Катеринослав І - типове укріплене місто з фортецею та "форштадтами";

Катеринослав ІІ повинен був мати регулярне планування в стилі класицизму з повною відсутністю оборонних споруд, натомість передбачалося відвести цілий район під промислові, торгівельні споруди, пристані та ін.

5. Різні шляхи формування історичного центру міст: Історичний центр Катеринослава І формувався на основі адміністративних розпоряджень, без прийняття до уваги життєвих реалій;

Навпаки, історичний центр Катеринослава ІІ формувався кілька десятиліть з урахуванням географічних та економічних факторів (у низинній придніпровській частині міста).

Тобто, ці два Катеринослава зовсім не є схожі між собою за цілим рядом визначальних ознак, а якраз навпаки.

Розвиток міст Південної України в останні три десятиліття XVIII ст. виявився більш складним процесом, ніж відповідність розробленим "прожектам" та виданим "зверху" указам. Незалежно від них, міста саморозвивалися в природних та соціальних умовах їх існування, та залежно від об'єктивних історичних передумов.

Катеринослав Перший, заснований на Кільчені як місто-фортеця, на межі переходу від військових дій до мирного освоєння краю не мав майбутнього і тому він проіснував фактично близько десятиліття (юридично дещо більше). Катеринослав Другий, заснований на р. Дніпро з урахуванням історичних реалій, незважаючи на складну долю, зростав територіально, розвивався, і зараз є одним з економічних, промислових та культурних центрів України.

Історія Дніпра

Завдання: "Внесок Дніпропетровської області в розвиток України", відповіді надсилати на електронну адресу до 27 травня!!!!


історія України.

Тематичний контроль. Узагальнення по темі: "Дослідники історії".

Виконати тести до 27 травня!!!

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=1967179