9 клас історія України. Правознавство.

Урок 1  Всесвітня історія .Тема: Європа та Америка в останній третині 19 на початку 20 століття Тематичний контроль Тести
usp=sf_linkhttps://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSfA2nf1q_qf0MP1n6VQyRgk_n-nvW6jUbMy1lPPJsytiVxAOA/viewform?usp=sf_link

Правознавство. Тема: Неповнолітні як суб'єкт цивільних, сімейних, трудових, адміністративних і кримінальних правовідносин.
Тематичний контроль. Виконати завдання і тести.https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSdgO5ddXRk5m8KvvJ8Z5YvSU4JK5kah6X3rN5kiJ_-Fmes5Sg/viewform?usp=sf_link

Історія України

Тема: Особливості соціально-економічного розвитку . Монополізація. Кооперативний рух.

Передивитися відео і опрацювати параграф №23 

Відповісти на тести і завдання

Всесвітня історія

Тема: Японія (др. половина 19 століття)

Мета: сформувати в учнів уявлення про Японію в другій половині ХІХ ст.; проаналізувати причини й наслідки реформ у Японії в другій половині ХІХ ст.; розглянути причини доби Мейдзі; охарактеризувати особливості розвитку японської економіки; порівняти процеси модернізації Японії та Росії; розвивати в учнів уміння оцінювати діяльність імператора Муцухіто; висловлювати власну думку щодо мілітаризації держави.
Обладнання: підручник «Всесвітня історія. 9 клас»О. Гісем, 
Тип уроку: урок засвоєння нових знань.
Поняття: «політика самоізоляції», «сьогунат», «самурай», «ліберальна партія», «партія реформ», «революція мейдзі».Основні дати:

 1867–1868 рр. — революція Мейдзі та громадянська війна;
 1889 р. — прийняття Конституції Японії;
 1894–1895 рр. — японо-китайська війна.
Історичні особистості: Токуґава, Муцухіто
Після цього уроку учні зможуть:
 встановлювати хронологічну послідовність подій;
 висвітлювати основні напрямки соціально-економічного й політичного розвитку Японії;
 аналізувати особливості розвитку Японії епохи Мейдзі;
 характеризувати Конституцію 1889 р.;
 застосовувати та пояснювати терміни та поняття: «сьогунат», «самурай», «ліберальна партія», «партія реформ», «революція Мейдзі».

Хід уроку

І.  Організаційний момент

Повідомлення теми та мети уроку.

ІІІ.  Мотивація навчальної діяльності учнів

До середини XIX ст. Японія була закритою для іноземців,  жила  і розвивалася  за  своїми  традиціями.  Наприкінці XIX ст.  завершився  розподіл  світу  між  провідними  державами, склалася світова колоніальна система. Величезні території Азії та Африки були перетворені на колонії та напівколонії. Тільки Японія зберегла свою незалежність, причому не тільки зберегла незалежність, але й сама незабаром перетворилася на велику колоніальну державу. Яким чином це стало можливим? (Колонія- повністю залежна країна! Метрополія - країна, яка володіє колоніями. Домініон - це напівзалежна країна)

IІІ. Вивчення нового матеріалу 

Становище Японії в середині ХІХ століття. Насильницьке відкриття. 

У той час, коли Європа йшла шляхом капіталістичного розвитку, в Японії, здавалося, зупинився час. Влада, як і раніше, була у сьогуна, який усунув імператора від реальної влади. Імператор був затворником у своєму палаці і володів лише релігійною владою. Самураї існували за рахунок панщини та оброку з селян, панувала цехова система.

Робота з документом

Учитель  пропонує  учням  прочитати  документ  і  відповісти  на питання.

Текст 1.

«Іноземцям здається, що в разі, якщо вдасться досягти поступок з боку уряду Японії, з японським народом не буде великих клопотів. Він відчуває сильну потребу у розвитку. Порядні люди, особливо  серед  перекладачів,  що  спілкувалися  з  європейцями, нудьгують через відсутність розумового та етичного життя. Нижчий клас теж із заздрістю і здивуванням розглядає наші судна, людей, просить у нас вина, п’є жадібно горілку, хапає кинутий шматок хліба, з дитячою цікавістю вдивляється у дрібниці, ловить на льоту  у  своїх  човнах  якусь  ганчірку,  ховає...  Та  й  вищий  клас, здається, обтяжений відчуженням від світу і своїм сонним, безплідним  життям...  Варто  лише  кинути  заклик —  і  японці  натовпом вирвуться з воріт своєї в’язниці...»

Запитання

1.  Визначте характерні ознаки життя Японії.

2.  Що вважає автор в’язницею для японців?

Після  «відкриття»  Японії  іноземними  державами до країни почали масово ввозити американські та європейські фабричні товари, які підірвали японське мануфактурне і ремісниче виробництво,  а  також  селянську  домашню  промисловість.  В  Японії почав  зростати  рух,  учасники  якого  вимагали  вигнати  іноземців з країни. Цим скористалися прихильники відновлення влади імператора. У результаті сьогун з роду Токугава був усунений від влади. У 1868 р. імператора Муцухіто коронують імператором Мейдзі - імператором «освіченого правління».

Самостійна робота з підручником

Учитель пропонує учням самостійно ознайомитися з відповідним  текстом  підручника  й  заповнити  таблицю  «Реформи  1870 -1880 рр. в Японії».

Назва реформи	Зміни	Наслідки
Аграрна	Земля передана селянам на умовах оренди. Селяни отримали право передавати землю за спадком	Обмежено крупне землеволодіння. Створені умови для товарного виробництва
Військова	Запровадження загальної військової повинності. Відкриття військових навчальних закладів	Збільшена військова потужність країни
Адміністративна	Ліквідація князівств	Створена централізована держава
Освітня	Запровадження обов’язкової початкової освіти. Відкриття університету в Токіо	Можливість здобуття освіти за кордоном
Фінансова	Введення єдиної грошової одиниці	Зміцнення фінансової системи. Створення банків. Зміцнення централізації держави
Судова	Введення єдиної судової системи	Зміцнення централізації держави

Конституція Японії 1889 р.

Робота з документом

Учитель  пропонує  учням  прочитати  документ  і  відповісти  на питання.

Текст 2. Конституція Японії 1889 р.

«Розділ I. Про імператора

1.  Японська  імперія  управляється  єдиною  на  всі  часи  імператорською династією...

3. Персона імператора священна і недоторканна.

4.  Імператор —  глава  держави,  він  володіє  верховною  владою і здійснює її відповідно до ухвал чинної конституції.

5. Імператор здійснює законодавчу владу у згоді з імперським парламентом...

Розділ II. Про права та обов’язки підданих.

19.  Будь-який  японський  підданий  має  однаковий  доступ  до цивільних і військових посад і до будь-якої іншої публічної служби...

22. Японським підданим надається в установлених законом межах свобода вибору і зміни місце проживання.

23. Ніхто з японських підданих не підлягає арешту, ув’язненню, виклику на допит або покарання інакше як згідно із законами...

27. Власність кожного японського підданого недоторканна. Вилучення,  необхідні  на  користь  суспільної  користі,  визначаються законом...

29. Японські піддані користуються в установлених законом межах свободою слова, друку, зборів і союзів...

Розділ III. Про імперський парламент

33. Імперський парламент складається з двох палат: палати перів і палати депутатів.

34.  Палата  перів  відповідно  до  указу  про  палату  перів  складається  з  членів  імператорської  родини,  з  носіїв  дворянських  титулів та осіб, призначених до неї імператором...

37. Жоден закон не може бути виданий без схвалення імперського парламенту.

38. Обидві палати голосують за пропоновані урядом законопроекти.  Кожній  з  них  належить  також  право  законодавчої  ініціативи...

Розділ VI. Про фінанси

64.  Державні  доходи  і  витрати  повинні  затверджуватися  імперським парламентом у формі річного бюджету».

Запитання

1.  Назвіть органи законодавчої влади.

2.  Хто володів виконавчою владою?

3.  Назвіть демократичні права жителів Японії.

Зовнішня політика Японії наприкінці XIX ст.

Робота з історичною картою

1.  Знайти і показати райони дій японської армії під час китайсько-японської війни.

2.  Показати території, захоплені Японією.

3.  Використовуючи карту й текстовий матеріал електронного атласа  (на  екрані  або  у вигляді  роздавального  матеріалу),  скласти міні-конспект «Пріоритети зовнішньої політики Японії».

Зразок конспекту

Створивши  міцний  економічний  та  політичний  фундамент,  наприкінці  XIX  ст. Японія  розгорнула  активну  політику  у  східно-азіатському  регіоні,  що  зробило  неминучим  її  зіткнення  з іншими країнами, а особливо з Росією.

ü  1872 р. — захоплення островів Рюкю і Тайвань;

ü  1876 р. — введення військ на територію Кореї;

ü  1894 р. — встановлення прояпонського уряду у Сеулі;

ü  25  липня  1894  р.  —  початок  японо-китайської  війни  (1894 - 1895). (Офіційно війну оголошено 1 серпня 1894 р.)

Поразки  китайських  військово-морських  сил  під  Асаном,  Пхеньяном,  Ізюляні  засвідчили  бездарність  і боягузливість  китайських головнокомандувачів.

17  квітня  1895  р.—  підписання  Сімоносекського  мирного  договору, за яким до Японії відійшли Тайвань і Пескадорські острови, вона отримала право на будівництво підприємств у Китаї, який сплачував велику контрибуцію золотом.

Таким чином, війна з Китаєм поклала початок поділу і фінансовому поневоленню цієї країни, прискорила капіталістичний розвиток Японії  й  створення  японської  колоніальної  імперії  у  Тихоокеанському регіоні.

ІV.  Закріплення знань учнів

Бесіда

1.  Чому Японія з середини ХІХ ст. не могла продовжувати курс на

самоізоляцію?

2. які особливості розвитку Японії допомогли їй наприкінці XIX ст.

позбутися феодальних пережитків й увійти до числа провідних

держав світу?

3.  Назвіть причини японської експансії. Куди вона була спрямована?                                            Метод«Прес». 

-          Яким  чином  Японія  перетворилася  на  велику  колоніальну державу.

•  Я вважаю, що...

•  Тому що...

•  Наприклад...

•  Таким чином...

V. Домашнє завдання

1. Відповісти на тести обовязково. 

Тема:" Політизація та радикалізація українського політичного руху"(2.04)

Мета уроку

Після цього уроку учень/учениця

• має знати: дати створення основних українських політичних партій, національно-культурних і військово-спортивних організацій;

• має розуміти: тенденції та протиріччя модернізації суспільно-політичного життя в Наддніпрянщині; значення австрійського конституційно-парламентського устрою для розвитку українського руху; поняття «народне віче», «політизація національного руху»;

• має вміти: показати на карті місця діяльності суспільно-політичних, національно-культурних організацій; охарактеризувати та проаналізувати діяльність українських політичних партій та інших національних організацій; обґрунтувати судження про історичне значення діяльності Євгена Чикаленка, Михайла Грушевського, Миколи Міхновського, Костя Левицького.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ УРОКУ

Повідомлення теми та мети уроку.

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Бесіда

1. Що таке політична партія?

2. Коли з’явилися перші політичні партії в Західній Україні?

3. Як ці партії пропонували вирішити українське національне питання?

4. Яким вони бачили майбутнє України?

III. СПРИЙНЯТТЯ ТА УСВІДОМЛЕННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Учитель. Процес становлення української нації та розвиток національного руху продовжився на початку XX ст.

Робота зі схемою

♦ Опрацюйте зміст схеми і скажіть, у якому напряму розвивався національно-визвольний рух у Західній Україні.

Суспільно-політичні течії в Західній Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Робота з таблицею

♦ Опрацюйте зміст таблиці «Виникнення українських політичних партій у Наддніпрянщині на початку XX століття». Визначте спільні і відмінні ознаки політичних партій.

Партія	Дата	Лідери	Програма
Революційна українська партія (РУП)	1900 р.	Д. Антонович, Б. Камінський, М. Русов, С. Петлюра	• Спочатку стояла на позиції незалежності, програма «Самостійна Україна» М. Міхновського, але з часом переходить на позиції автономії України в складі Російської імперії. • Автономна Україна в складі федеративної Російської республіки. • Ліквідація поміщицького землеволодіння
Українська народна партія (УНП)	1902 р.	М. Міхновський, Брати Шемети, О. Степаненко	• «10 заповідей»: єдина, нероздільна, самостійна демократична республіка Україна; • Україна для українців
Українська соціал-демократична «Спілка»	1904 р.	М. Меленевський	• Захист інтересів робітників, незалежно від національності. • 1905 р. приєдналися до російських меншовиків
Українська демократична партія (УДП)	1904 р.	Б. Грінченко, В. Чехівський, М. Левицький, Є. Чикаленко	• Проголошення конституції; • скликання парламенту в Росії; • надання Україні автономії. • 1904 р. Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький утворюють Українську радикальну партію
Українська радикальна партія (УРП)	1904 р.	Б. Грінченко, С. Єфремов	• Автономна Україна в складі федеративної Росії. • 1906 р. об’єднуються з УДП
Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)	1905 р.	Д. Антонович, М. Порш, В. Винниченко	• Автономія України; • поєднання марксизму з націоналізмом
Українська радикально-демократична партія (УРДП)	1906 р.	С. Єфремов, Є. Чикаленко, І. Шраг, Д. Дорошенко	• Установлення в Росії конституційної монархії; • надання автономії Україні. • 1908 р. УРДП увійшла до складу Товариства українських поступовців (ТУП)

Робота за поняттями

Політизація національного руху — зростання інтересу до участі в політиці окремих соціальних груп та індивідів. Зміни в свідомості і поведінці, що відбуваються в результаті панівного впливу політики на всі сфери їхньої життєдіяльності.

Учитель. Переломною віхою в переорієнтації українського визвольного руху на політичну діяльність став вихід з друку у 1900 р. брошури Миколи Міхновського «СамостійнаУкраїна».

Робота з історичним джерелом

♦ Опрацювати джерело і відповісти на запитання.

1. У який спосіб партії прагнули досягти своїх цілей?

2. Яку течію національно-визвольного руху започаткував цей документ?

3. Чому цей документ призвів до розколу РУП?

Із праці М. Міхновського «Самостійна Україна»

«...Нині увесь цвіт української нації, що по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна, від Карпатів аж по Кавказ” ...Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що, прокинувшись до життя, ламає свої кайдани».

Учитель. За словами польського ліберала Вільгельма Фельдмана, «У XX ст. багато народів постало з попелу, але відродження небагатьох відбулося так швидко й енергійно, як відродження українців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток.

Східна Галичина стала загальноукраїнським центром визвольного руху, оскільки тут склалися кращі умови для національного життя, ніж на українських землях під владою Російської імперії.

Ситуація на Східній Галичині характеризувалася тим, що:

• не було заборони друкувати книжки українською мовою;

• існувало українське шкільництво;

• діяли культурно-освітні та наукові заклади;

• поряд із культурно-просвітними та господарськими організаціями виникли молодіжні організації, які фізично й духовно загартовували молодь: «Січ» (1900), «Сокіл» (1902), «Пласт» (1911).

Робота з історичною інформацією

• Опрацюйте інформацію і скажіть, у який спосіб забезпечувався на західноукраїнських землях поступ національного руху. Чому ці засоби не дали результатів у Наддніпрянщині?

Іван Лисяк-Рудницький про національний руху Галичині

«...Поява сильної та динамічної спільноти в Галичині наклала відбиток, особливо після 1905 р., на українські землі в Росії. Так сформувалася концепція Галичини, як «українського П’ємонту»: маленького краю з великою місією, покликаного стати географічною базою і плацдармом визвольної боротьби усього українського народу.

Для українського національного руху вГаличині двадцять п’ять років перед вибухом Першої світової війни були періодом неухильного просування на всіх фронтах. Один із тогочасних польських публіцистів влучно охарактеризував такий розвиток подій, як «українське завоювання». Завоювання було, перш за все, внутрішнім і полягало у проникненні в широкі маси українців модерної національної свідомості. Це досягалося через постійно розширювану мережу народних товариств: освітніх, професійних, господарських, напіввійськових та ін. Участь у таких товариствах, місцеві філії яких сягали кожного містечка й села, давала селянам нове почуття людської гідності...

У політичній сфері тепер стало можливим розпочати систематичний, наполегливий наступ на польську гегемонію в Галичині...»

Робота з історичним джерелом

• Прокоментуйте уривок.

Із виступу на студентському віче у Львові

«Залишається одне — створити свій власний державний організм, свою власну незалежну самостійну Українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом... Тільки в такій державі, тільки в самостійній Україні зможе відповідно зажити наша нація... Через кордон подають собі руки українці з обох боків Збруча. Понад багнети, що стережуть границі, підноситься велика ідея, залучаючи всі щирі серця України».

Учитель. Наприкінці 90-х рр. XIX виникає молодіжна спортивно-фізкультурна організація «Сокіл», яку очолив І. Боберський. Займалися вихованням молоді, а 1900 р. — спортивно-фізкультурна організація «Січ». Поступово всі організації об’єдналися в Головний Січовий комітет, який з 1912 р. перетворився на Український Січовий Союз. 1911 року виникає таємний гурток «Пласт», що займався військовим вихованням молоді.

Робота з біографічними довідками

♦ Дайте оцінку діяльності Євгена Чикаленка, Михайла Грушевського, Миколи Міхновського, Кирила Трильовського, Івана Боберського.

Запитання

♦ Чому національні діячі Галичини звертали особливу увагу на роботу з молоддю?

Орієнтовні завдання для практичних і творчих робіт (на уроці)

♦ Проаналізувати програмові документи товариства «Просвіта» / «Сокіл» / «Січ» (на вибір учителя) та скласти уявний план діяльності його міського (сільського, гімназійного) осередку в Галичині на початку XX ст.

Орієнтовні джерела

1. http://shron.chtyvo.org.ua/Hurhula_Ihor/Sokil-Batko_Almanakh_1895-1995.pdf

2. https://archive.org/stream/00tryl_0/00tryl_0djvu.txt

3. http://www.pseudology.org/eneida/Levycky_IstPolitDumkyGal_1848_1914a.pdf

IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Ознайомитися з параграфом. Написати , як відрізнялися політичне життя в Західній Україні від Наддніпрянської України і присилати відповідь на електронну пошту:

karantinzarechna@gmail.com

Тема: "Юристи в нашому житті"(3.04; 10.04)

Мета: дати уявлення про окремі юридичні професії, основні повноваження слідчого, прокурора та представників інших юридичних професій, ознайомити з вимогами, яким мають відповідати особи, що збираються працювати в галузі права, навчальними закладами, які здійснюють підготовку юристів; формувати навички аналізу життєвих ситуацій  з точки зору доцільності звернення по допомогу до представників юридичних професій.

 Юрист — це спеціаліст, який має юридичні знання, фундаментальні (глибокі) і спеціалізовані. Спеціалізовані знання потрібні для певного виду юридичної діяльності (діяльність адвоката, слідчого). Юрист — це спеціаліст, який використовує свої правові знання на практиці, тобто він уміє вчиняти певні юридичні дії, складати юридичні документи. Види юридичної діяльності різняться за змістом, функціями, професійними якостями.

Основними юридичними професіями (спеціальностями ) є:

      суддя;

      слідчий;

      прокурор;

      адвокат;

      нотаріус;

      юрисконсульт

Людина, яка здобула юридичну освіту, може працювати в:

      суді;

      прокуратурі;

      поліція;

      нотаріаті;

      податковій службі;

      органах державної влади та місцевого самовря¬дування;

      юстиції;

      органах реєстрації актів цивільного стану (РАЦС);

      юрисконсультом у підприємствах та організаціях;

      адвокатурі і т.ін.

 Домашнє завдання: Опрацювавши параграф підручника і Конституцію України виявити, які, на думку учнів, особисті риси необхідні для осіб, які обирають юридичні професії.

     

Надсилати відповіді karantinzarechna@gmail.com

Тема: Практичне заняття: " Українська політична думка"(9.04)

Складіть таблицю «Українські партії Наддніпрянської України на початку XX ст.».

(опрацювати параграф 24 підручника)

Назва партії                                                                           Дата

створення

Течія

  

Лідери

Програмова мета

Домашнє завдання: виконати таблицю в робочому зошиті і надіслати на пошту   

                                        karantinzarechna@gmail.com

Тема: "Китай"(9а 7.04; 9-б-6.04)                              Мета: пояснювати причини самоізоляції Китаю; висвітлювати наслідки європейського проникнення у Китай; розкривати причини піднесення національно-визвольного руху Китаю, з’ясовувати його особливості; аналізувати причини, перебіг та наслідки опіумних війн і тайпінського повстання.

Поняття: «іхетуані», «імперія Цін», «конфуціанство», «мандарин», «політика ізоляції», «опіумні війни», «тайпінське повстання», «Китайсько-Східна залізниця», «сто днів реформ», «боксерське повстання».
Основні дати:

• 1644–1911 рр. — правління династії Цинь;
• 1840–1842, 1856–1860 рр. — «опіумні» війни;
• 1850–1864 рр. — рух тайпінів;
• 1898–1900 рр. — повстання іхетуанів.

Історичні особистості: Цисі, Хун Сюцюань.

І.  Організаційний момент
Повідомлення теми та мети уроку.

ІІ. Актуалізація опорних знань
Бесіда за запитаннями

1. Опишіть державний устрій Китаю в XVII — І пол. XIX ст.
2. Охарактеризуйте духовне життя китайського суспільства. У чому полягали його особливості?
3. Як ви вважаєте, чим була викликана політика самоізоляції Китаю?

ІІІ.  Мотивація навчальної діяльності учнів
Понад 100 років Китай дотримувався політики «самоізоляції». Що принесло Китаю «відкриття» його європейцями?

IV. Вивчення нового матеріалу

«Відкриття» Китаю. «Опіумні війни»
«Відмичкою» до відкритих дверей Китаю стала для європейців та американців торгівля опіумом. Англійці налагодили контрабандне ввезення опіуму до Китаю з Індії. Спроба заборонити ввезення опіуму китайським урядом стала причиною опіумних воєн.

Робота з таблицею
Учитель пропонує учням самостійно прочитати учням відповідний текст параграфа й скласти таблицю «Опіумні війни у Китаї».

Опіумні війни	Дати	Учасники	Результати	Причини поразки
І опіумна війна	1840– 1842 рр.	Китай, Англія	Підписання Нанкінського договору: передача Англії острова Ґонконґ, відкриття 4 портів для іноземних купців	Економічна та військово-технічна відсталість Китаю
ІІ–ІІІ опіумні війни	1856– 1860 рр.	Китай, Англія, Франція	Пекінський договір: іноземцям дозволена торгівля в усіх найважливіших портах і надані виняткові привілеї. Англійці і французи були непідсудні китайським законам. Китай перетворювався на напівколонію

Тайпінський рух
У Китаї після поразки опіумних воєн почався рух протесту.

Інформаційна картка № 1

Понад 2/3 землі перебували у володінні крупних поміщиків, і майже 90 % населення становили безземельні батраки та орендарі. Разом з тим населення Китаю швидко збільшувалося. З початку до середини XIX ст. кількість жителів у країні збільшилась зі 180 до 400 млн чоловік. Земельні наділи селян постійно скорочувалися. Прогодувати сім’ю на кошти, які залишалися після виплати податків поміщику (за оренду віддавали 50 % урожаю) і державі, було неможливо.

Інформаційна картка № 2
Багато століть визначну роль у духовному житті китайців відігравало конфуціанство. Конфуцій розглядав державу як велику сім’ю, де «государ — батько і мати народу». Суспільство, згідно з Конфуцієм, має складатися з людей «які уникають крайнощів».

Китайці вважали, що сенс існування людей — досягнення повної гармонії між різними верствами населення в рамках мудро керованої держави. Імперія Цинь не відповідала цьому ідеалу.

Причини руху тайпінів

1. Послаблення влади імператора.
2. Погіршення становища селян.
3. Невідповідність між ідеальними уявленнями про державу і реальним життям.

Політика самопосилення

Наприкінці XIX ст. в уряді та при імператорському дворі склалася впливова група найвпливовіших сановників, які виступали за оновлення різних сторін життя за європейським зразком. Їхня мета — досягти самопосилення Китаю, якому загрожувала остаточна втрата самостійності. Для цього потрібно було подолати економічну та військово-технічну відсталість Китаю. Тому китайські сановники виступали за реорганізацію армії, оснащення її сучасними видами зброї, розвиток крупної індустрії і сучасних засобів транспорту.

З’явилися перші навчальні заклади західного зразка, де вивчалися іноземні мови, закуповувалося промислове устаткування, з’явилися механізовані підприємства. У містах будувалися багатоповерхові будинки в європейському стилі, розвивалася банківська справа. Але курс на самопосилення не дав бажаного результату. Китай зазнав поразки у війнах із Францією та Японією (1894–1895).

Цим скористалися іноземні держави, які бажали збільшити свої володіння за рахунок територій у Китаї.

Робота з таблицею

Учитель пропонує учням прочитати відповідний текст параграфа і заповнити таблицю «Іноземна присутність в Китаї».

Країна	Дата договору	Терміни оренди території	Територія
Німеччина	1897 р.	99 років	Область Цзяочжоу, з військовим портом Циндао,  півострів Шаньдун
Росія	1897 р.	25 років	Порти Порт-Артур, Дальній
Франція	1898 р.	99 років	Порт Гуанчжоувань
Англія	1898 р.		Порт Вейхай

Китай охопила паніка. Країна опинилася перед загрозою розподілу іноземними державами.

Повстання іхетуанів

Учитель. У Китаї утворилося таємне товариство «Кулак в ім’я світу і справедливості», головною метою якого було звільнення Китаю від «іноземних варварів». Імператриця Цисі вирішила використати цей рух для війни з іноземними державами й повернення країні колишньої могутності.

Учитель пропонує учням виступити з повідомленнями про повстання іхетуанів.

Бесіда за запитаннями

1. Які держави брали участь у придушенні повстання?
2. Чому боротьба за відродження могутності Китаю зазнала поразки?

V.Закріплення знань учнів.
Завдання

1. Позначте чинники, які сприяли зростанню соціальної напруженості.

а)  Зростання населення і нестача посівних площ (землі);
б)  підрив традиційних засад;
в)  бідність та убозтво народу;
г)  сваволя і здирство урядовців;
д)  спроби здійснити модернізацію країни за європейським зразком.

Відповідь:а, в, г.

2. Відновіть хронологічну послідовність подій.

а)  Селянська війна тайпінів;
б)  І «опіумна війна»;
в)  ІІ «опіумна війна»;
г)  проголошення Хун Сюцюаня імператором Тайпінської держави.
Відповідь:б — а — г — в.

3. Учитель пропонує учням відповісти на проблемне питання уроку, використовуючи метод «Прес».

— Що принесло Китаю «відкриття» його європейцями?

• Я вважаю, що…
• Тому що…
• Наприклад…
• Таким чином…

1. VI. Домашнє завдання
2. Прочитати 24 параграф підручникаі відповісти на запитання і надсилати відповідь на пошту karantinzarechna@gmail.com
1. Чому селянський рух у Китаї отримав назву «рух тайпінів»?
2. Яка релігія була покладена в основу створення «Небесної держави загального благоденства»? Поясніть чому.
3. Яку територію контролювали повстанці?
4. Які реформи були проведені у Тайпінській державі?
5. Чому рух тайпінів зазнав поразки?
3. 
   

Правознавство(17.04;24.04)

Тема: Нова українська поліція.

ПРИГАДАЙТЕ!

1. Що таке право?

2. Кого називають юристами?

1. Із якою метою створена нова українська поліція

Для того щоб закон працював, потрібні не лише люди, які його застосовують, але й люди, які його захищають, — правоохоронці. Центральним правоохоронним органом в Україні є Національна поліція.

ЗАВДАННЯ. Попрацюйте із джерелом права. Які завдання має виконувати Національна поліція згідно із законодавством?

Закон України «Про Національну поліцію»

Стаття 2. Завдання поліції

1. Завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах:

1) забезпечення публічної безпеки і порядку;

2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави;

3) протидії злочинності;

4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

Для виконання вказаних завдань поліцейським надані широкі повноваження, у тому числі щодо обмеження в окремих випадках прав громадян. Із цією метою поліцейські мають право застосовувати поліцейські заходи, які поділяються на превентивні поліцейські заходи та поліцейські заходи примусу.

До превентивних поліцейських заходів належать:

1) перевірка документів особи;

2) опитування особи;

3) поверхнева перевірка й огляд;

4) зупинення транспортного засобу;

5) вимога залишити місце й обмеження доступу до визначеної території;

6) обмеження пересування особи, транспортного засобу або фактичного володіння річчю;

7) проникнення до житла чи іншого володіння особи;

8) перевірка дотримання вимог дозвільної системи органів внутрішніх справ;

9) застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, засобів фото- і кінозйомки, відео-запису;

10) перевірка дотримання обмежень, установлених законом щодо осіб, які перебувають під адміністративним наглядом, та інших категорій осіб;

11) поліцейське піклування (стаття 31 Закону України «Про Національну поліцію»).

Поліцейські заходи примусу застосовуються лише як крайній захід і включають:

1) фізичний вплив (силу);

2) застосування спеціальних засобів;

3) застосування вогнепальної зброї (стаття 42 Закону України «Про Національну поліцію»).

Поліція може застосовувати й інші заходи, зокрема накладати адміністративні стягнення за окремі адміністративні правопорушення.

Слід пам’ятати, що коли поліцейський звертається до вас або ви звертаєтеся до нього, він зобов’язаний назвати своє прізвище, посаду, спеціальне звання та пред’явити на вашу вимогу службове посвідчення, надавши можливість ознайомитися з викладеною в ньому інформацією, не випускаючи його з рук.

У системі Національної поліції діє багато підрозділів, які мають власні, специфічні завдання та функції. Відповідно до Закону України «Про Національну поліцію», систему Національної поліції складають:

1) кримінальна поліція;

2) патрульна поліція;

3) органи досудового розслідування;

4) поліція охорони;

5) спеціальна поліція;

6) поліція особливого призначення (стаття 13 Закону України «Про Національну поліцію»).

Для допитливих

Значно вищими є вимоги нового закону до взаємодії поліції з громадськістю. Суттєвого оновлення мають зазнати й кадри нової поліції. Так, замість патрульно-постової служби міліції була створена патрульна поліція, відбір до якої проводився за відкритим конкурсом. Патрульні пройшли відносно коротку, але інтенсивну підготовку за участю зарубіжних фахівців, і зараз охороняють порядок у великих містах України. Слід наголосити, що формування нової поліції не завершується на патрульній поліції. Зокрема, були створені підрозділи кіберполіції, корпусу оперативно-раптової дії (поліцейських-спецпризначенців), на 2016—2017 рр. заплановане формування підрозділів дільничних офіцерів поліції.

2. Якими повноваженнями наділені дільничні офіцери поліції

Найчастіше громадяни стикаються з працівниками патрульної поліції. Основним завданням патрульних поліцейських є цілодобове патрулювання території обслуговування з метою забезпечення належної охорони публічної безпеки й порядку та контролю за дотриманням правил дорожнього руху, його безпеки. При цьому патрульний здійснює перше реагування на повідомлення про правопорушення та надання невідкладної допомоги, припиняє виявлені правопорушення, надає необхідну допомогу громадянам, які її потребують.

Не менш важливою є роль дільничних офіцерів поліції. На відміну від патрульних, дільничні офіцері закріплюються не за певним маршрутом, а за певною адміністративною дільницею. Їх завданнями є проведення профілактичної роботи серед жителів адміністративної дільниці, взаємодія з населенням та громадськими формуваннями щодо дотримання публічної безпеки та порядку, профілактики правопорушень. Також разом з іншими підрозділами Національної поліції вони беруть участь у виявленні, попередженні, припиненні адміністративних правопорушень та злочинів, у розкритті злочинів, учинених на території адміністративної дільниці.

Поліцейських приймають на роботу за конкурсом. Відбір кандидатів на посаду здійснюють спеціально створені поліцейські комісії, які складаються з представників самої Національної поліції, Міністерства внутрішніх справ та громадськості. Після прийняття на службу до лав Національної поліції майбутні поліцейські складають присягу.

Для поліцейських, крім знання законодавства, надзвичайно важливими є фізична

підготовка та витривалість, стійкість до стресів, адже їхня робота пов’язана з ризиками для життя й здоров’я. І, звичайно, щоб стати хорошим поліцейським, необхідне почуття відповідальності за сумлінне та повне виконання своїх обов’язків.

Висновок

Національна поліція — молодий правоохоронний орган. Він був створений у 2015 р. на зміну старій міліції. Проте відмінність полягає не лише в назві органу, але й у філософії його функціонування. Зокрема, Закон України «Про Національну поліцію» визначає основним її завданням надання сервісних послуг. Отже, підкреслюється сервісний характер діяльності поліції на противагу репресивному характеру, який був властивий правоохоронним органам за радянських часів.

Домашнє завдання:

3. Проведіть міні-дослідження. Користуючись різними джерелами інформації (ЗМІ, мережа Інтернет), з'ясуйте, якою є реакція суспільства на діяльність нової поліції. У чому громадяни вбачають переваги нової поліції над міліцією? За що критикують нових поліцейських? Яких відгуків більше: позитивних чи негативних? Як ви вважаєте, чому?

4. Виконати тести https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=550388

Історія України

Тема:" Події Російської революції в 1905-1907 рр."(16.04)

Мета:

• показувати на карті основні революційні події 1905-1907 рр. в Україні;

• характеризувати національно-визвольний рух України в роки російської революції 1905-1907 рр.; вплив революції 1905-1907 рр. на активізацію українського руху в Російській імперії;

• визначати основні тенденції та суперечності модернізації суспільно-політичного життя в Наддніпрянській Україні;

• пояснювати наслідки діяльності українських парламентських громад в Першій та Другій Державних Думах;

• висловлювати судження щодо діяльності Є. Чикаленка, М. Міхновського, С. Петлюри, Д. Донцова, М. Грушевського;

• називати дати основних подій революції 1905-1907 рр.;

• пояснювати й застосовувати терміни та поняття: «страйк», «політизація українського національного руху», «автономізм», ТУП.

Тип уроку: засвоєння нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ УРОКУ

Повідомлення теми та мети уроку.

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Бесіда

1. Назвіть основні причини, які заважали розвиткові капітаістичних відносин на селі.

2. Які з них, на вашу думку, найбільше гнітили селян на початку XX ст.? Спрогнозуйте дії селян.

III. СПРИЙНЯТТЯ ТА УСВІДОМЛЕННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Учитель. Початок XX ст. для багатьох народів світу позначився революційними потрясіннями, глобальною кризою. Як результат — розпочалася світова війна.

Реформи 60-70-х років вивели Російську імперію на шлях модернізації, змінили її соціальне обличчя. Однак процес модернізації відбувався украй суперечливо.

1905 року в Російській імперії розпочалася революція.( а яким шляхом можна змінити владу окрім революції?)

Робота з поняттям

• Революція — докорінний переворот, глибокі якісні зміни в житті суспільства, які призводять до ліквідації віджилого суспільного ладу й утвердження нового.

Робота з історичною інформацією

• Опрацювати текст і відповісти на запитання.

Із праці О. Бойка «Історія України»»

«Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об’єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до розв’язання важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод створили ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX — на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на маси».

Запитання

1. Визначте причини революції 1905-1907 рр.

2. Чому автор вважає, що саме на початку XX ст. настав слушний момент для революційного виступу?

Робота з таблицею

• Ознайомтесь з причинами революції 1905-1907 рр., розподіліть їхні номери по відповідних колонках.

Соціальні	Економічні	Політичні

1) Суперечливі процеси модернізації;

2) нерозв’язаність аграрного питання;

3) збереження поміщицьких землеволодінь;

4) малоземелля і безземелля селян;

5) самодержавна форма правління;

6) відсутність демократичних прав і свобод;

7) знищення будь-яких проявів волелюбності;

8) падіння авторитету царату у зв’язку з поразкою в російсько-японській війні;

9) поява політичних партій, розширення сфери їхніх дій, посилення впливу на народні маси;

10) існування станових привілеїв;

11)збереження поміщицьких землеволодінь;

12) тяжке становище народних мас;

13) масове безробіття;

14) тяжкий національний гніт.

Складання хронологічної таблиці

•  скласти хронологічну таблицю Орієнтовний вигляд таблиці

Події революції 1907-1907 рр. в українських землях

Період	Подія
Січень-березень 1905 р.	Страйки робітників (117 страйків, 170 тисяч учасників)
14-25 червня 1905 р.	Повстання на панцернику «Потьомкін»
Жовтень 1905 р.	Загальний політичний страйк (120 тисяч учасників); створення Ради робітничих депутатів у 13 містах України
17 жовтня 1905 р.	Микола II видав Маніфест «Про дарування демократичних прав і свобод»
Листопад 1905 р.	Повстання матросів крейсера «Очаків» у Севастополі на чолі з лейтенантом Шмідтом. Повстання саперів у Києві на чолі з поручиком Б. Жаданівським
Грудень 1905 р.	Збройне повстання робітників (Донбас, Харків, Катеринослав тощо)

Учитель. 17 жовтня 1905 р. Микола II підписав Маніфест, за яким було даровано демократичні права: свободу слова, друку, особистості, зборів, профспілок, скликання законодавчої Державної Думи. Було скасовано Емський указ. Почали виходити українські газети і журнали. У Лубнах виходить перша україномовна газета «Хлібороб», щоденна «Громадська думка» («Рада»). У Києві, Одесі, Катеринославі, Чернігові, Ніжині були засновані «Просвіти», які проводили культурно-освітню роботу. М. Садовський створив перший в Україні український стаціонарний театр. М. Грушевський переїхав до Києва, де заснував українське наукове товариство (УНТ). Уперше відбулись вибори до Державної Думи, які стали першим досвідом парламентської діяльності українців Наддніпрянщини.

Робота з інформацією

• Опрацювати текст і відповісти на запитання.

«Перша «Просвіта» в підросійській Україні була відкрита в Одесі 30 жовтня 1905 р. Вона мала власну бібліотеку й історичний музей, створила окремий фонд для видання книжок.

Близько чотирьох сотень членів налічувало товариство «Просвіта» в Катеринославі. Там роботу запровадили в чотирьох секціях: драматичній, вокально-музичній, літературній та бібліотечній. Згодом відкрили й читальню. «Просвіта» у Кам’янці-Подільському домоглася права вести ввести українську в початкових школах. Того ж самого року з’явилося товариство «Просвіта» і в Києві, де його започаткували видатні діячі української культури Борис Грінченко, Микола Лисенко, Григорій Коваленко та ін. Історик Микола Аркас (1852-1909) організував «Просвіту» в Миколаєві. Організувати «Просвіту» було нелегко, бо кожне товариство повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна організація чи філія. У зв’язку з цим доля кожної організації повністю залежала від місцевого губернатора. І все ж, попри всі перешкоди, на середину 1907 р. в Україні вже діяло 35 організацій «Просвіти». Там, де це вдавалося, діячі «Просвіти» налагоджували контакти з українським селом. «Просвіта» не лише поширювала українську літературу, а й ідеї та знання, які могли б витягти село з відсталості».

Запитання

1. Що робили українські «Просвіти»?

2. Яке значення діяльності «Просвіт» в українському національному русі?

Учитель. В Україні на передній край суспільно-політичної боротьби вийшло українське національне питання. Також його обговорювали в Державній Думі. Вибори до Першої Думи відбулися навесні 1906 р. Від 9 українських губерній було обрано 102 депутати. У Думі сформувалася «Українська думська громада» (42 депутати на чолі з І. Шрагом). Основною її вимогою було надання Україні автономії. Проте Перша Дума була розпущена у липні 1906 р. Вибори до Другої Державної Думи відбулися у січні 1907 р. (102 депутати від українських губерній). Друга Дума виявилася ще радикальнішою, ніж Перша. «Думська громада» дещо розширила свої вимоги, пропонуючи допустити українську мову в систему освіти і державне управління. Розпуск Другої Державної Думи 3 червня 1907 р. і запровадження нового виборчого закону засвідчили поразку революції 1905-1907 рр. Українські проблеми залишились нерозв’язаними. У країні наступила політична реакція.

Робота з історичними поняттями

• Чорносотенці — збірна назва для низки російських монархічних і ультранаціоналістичних організацій, що виникли в Російській імперії під час революції 1905 року. Виступали за збереження самодержавства на основі уваровської формули «Православіе. Самодєржавіе. Народность». Період найбільшої активності чорносотенців припав на 1905-1914 рр.

• Як ви вважаєте, чому чорносотенці активізувалися саме під час революції 1905 1907 рр.?

Учитель. У виборах до Третьої Думи УДРП зробила акцент на співробітництві з кадетами. Своїх членів партія провести не зуміла, проте мала вплив на гурток українських депутатів, який склався в Думі. У березні 1908 р. ці депутати внесли законопроект про дозвіл викладання «в початкових школах місцевостей з малоруським населенням» рідною українською мовою. Але законопроект було відкинуто. Про необхідність викладання у початкових школах і здійснення судочинства українською мовою говорив у своїх виступах в Думі кадет з українськими симпатіями Іван Лучицький, відомий київський історик. Загалом же Третя Дума виявилася найбільш мовчазною в українському питанні.

У Четвертій Державній думі українське питання стояло гостріше. Не в останню чергу це було наслідком угоди між кадетами і ТУПу, за якою поступовці закликали українців підтримувати кадетських кандидатів на виборах, а ті в Думі висунули низку українських вимог. Вони обмежувались суто культурними питаннями.

1908 р. — утворення Товариства українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським.

Робота з історичним джерелом

• Опрацювати текст і відповісти на запитання.

Із декларації ТУП «Наша позиція»

«...Державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених.

Адже боролися ми й боротимемося за демократичну автономію України, гарантовану таку ж федерацію рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу».

Запитання

1. На основі цього документа визначте основні завдання, які ставило перед собою Товариство українських поступовців?

2. Як вони прагнули розв’язати національне питання в Україні?

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ : опрацювати конспект урока. параграф №25 і відповісти на тести https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=544130

Тема:"Аграрна реформа Столипіна"(23.04)

Мета: характеризувати зміни у розвитку промисловості та земельну реформу П. Столипіна та її вплив на українські землі у складі Російської імперії; визначати особливості діяльності українських політичних партій у цей період; розвивати вміння здобувати нові знання, використовуючи різні джерела інформації; сприяти розумінню учнями переваги політики реформ, їх користі для держави та усвідомлення того, що нездатність влади йди на компроміс і задовольняти потреби народу штовхає його до радикальних дій.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта «Україна у 1907-1914рр.», атлас, ілюстративний та дидактичний матеріал.

Основні терміни та поняття: монополії, реформи, депресія.

Основні дати:

1906-1911 рр. - здійснення земельної реформи П.Столипіна у Російській імперії.

Хід уроку

I. Організація навчальної діяльності.

Учитель повідомляє учням тему і основні завдання уроку.

II. Перевірка домашнього завдання.

Запитання і завдання.

1. Як розгорталися події революції 1905—1907 рр. у Наддніпрянщині в січні-серпні 1905 р. ?

2. Якими були наслідки проголошення Маніфесту 17 жовтня?

3. Визначте особливості селянського руху під час революції.

4. Які події революції відбувалися в Україні в листопаді-грудні 1905 р.?

5. Схарактеризуйте зміни в діяльності українських політичних партій у цей період.

6. Якими були здобутки українського національно-культурного руху в роки революції?

7. Схарактеризуйте участь депутатів-українців у діяльності І та II Державних дум.

8. Український громадсько-політичний діяч, член УСДРП Володимир Дорошенко створення української громади в І Державній думі оцінював як «проголошення існування нації". Чи поділяєте ви таку характеристику? Обґрунтуйте свою точку зору

III. Актуалізація опорних знань.

Запитання і завдання.

1. Які чинники перешкоджали розвитку промисловості та сільського господарства Наддніпрянської України на початку XX ст.?

2. Назвіть основні здобутки українського національ­но-культурного руху доби революції 1905- 1907рр. У Наддніпрянщині.

IV. Вивчення нового матеріалу.

1. Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на розвиток Наддніпрянської України.

Розповідь учителя.

Революція 1905-1907 рр. завершилася поразкою. Правлячі кола імперії зберегли владу. Однак вони дедалі більше усвідомлювали необхідність змін. Однією з головних причин революції було аграрне питання, розв'язати яке шляхом реформи запропонував голова Ради міністрів і міністр внутрішніх справ Петро Столипін (1862-1911). Реформа була започаткована Указом від 9 листопада 1906 р. і завершилася Законами від 14 червня 1910 та 29 травня 1911 р. (Учитель привертає увагу учнів до схеми.)

Головними причинами, що обумовлювали необхідність земельної реформи П. Столипіна, були:

— Необхідність розв'язання аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне.

— Потреба зменшення конфронтації в суспільстві й відвернення загрози нового революційного вибуху.

Метою реформи було підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, збільшення товарності селянських господарств, зміцнення соціальної підтримки самодержавства на селі та розв'язання проблеми аграрного перенаселення.

Таб.: Земельна реформа П. Столипіна (див. праву колонку)

Причини здійснення
Необхідність вирішення аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне			Послаблення конфронтації в суспільстві, відвернення загрози нового революційного вибуху
Мета
Підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва	Збільшити товарність селянського господарства		Зміцнити соціальну опору самодержавства на селі			Вирішити проблему аграрного перенаселення
Складові реформи
Руйнування селянської «общини» та закріплення за кожним господарем у приватну власність земель, якими він користувався		Надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк		Заохочення переселення селян до малозаселених районів Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії
Результати реформи в Україні
Упродовж 1907- 1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі — 48% селян, на Півдні —42%, на Лівобережжі — 16,5%		Селянський земельний банк протягом 1906—1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької			На нові землі протягом 1906— 1912 рр. виїхало з Наддніпрянщини близько 1 млн. осіб; щоправда, майже чверть повернулися додому

Земельна реформа П. Столипіна передбачала:

— Руйнування селянської общини та закріплення за кожним господарем у приватну власність землі, якою він користувався. Одержуючи надільну землю у власність, селянин міг вимагати виділення землі одним масивом або відрубом. Він мав право переселитися на неї і створити власний хутір.

— Надання селянам кредитної допомоги через селянський земельний банк.

— Заохочення переселення селян із регіонів із високою густотою населення до малозаселених районів Сибіру, Північного Кавказу й Середньої Азії.

Здійснюючи реформу, П. Столипін зіткнувся із сильним опором як із боку правих, що не були зацікавлені в руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів та більшовиків), які, мріючи про нову революцію, не бажали зменшення соціальної напруги на селі. Чимало самих селян також опиралися реформі, побоюючись розорення й не бажаючи змінювати звичного життя.

Наддніпрянщина стала одним із тих регіонів, де земельна реформа відбувалася найбільш успішно. Протягом 1907-1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі — 48% селян, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — 16,5%. До 1916 р. в краї було створено 440 тис. хуторів (14% селянських господарств). Ці показники перевищували дані по європейській частині Росії, де в індивідуальну власність закріпили землю 24% селян, а виділилися на хутори — 10,3%.

Під час здійснення реформи активно діяв Селянський земельний банк, який у 1906-1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької. Станом на 1911 р., 42,4% усієї проданої через банк землі припадало на шість губерній Лівобережжя та Півдня України.

Здійснюючи земельну реформу, уряд заохочував переселення селян до малозаселених районів Сибіру, Казахстану, Північного Кавказу, Середньої Азії й Далекого Сходу. Протягом 1906-1912 рр. із Наддніпрянщини виїхало щонайменше 1 млн. осіб. Це становило близько половини всіх переселенців із європейської частини імперії. Щоправда, із часом майже чверть із них повернулися додому. Одночасно із цим на Південь і Схід, де виникла потреба в робочих руках на промислових підприємствах, переселялися російські селяни, що ставали тут робітниками.

Земельна реформа П. Столипіна не змогла повністю розв'язати всі суперечності на селі. Вона не ліквідувала соціальної напруженості на селі, яка ще більше загострилася. До старої неприязні між селянами й поміщиками додалася ворожість між заможним і бідним селянством. Економічні наслідки реформи були більш вагомими: значно збільшилося виробництво товарного зерна, було освоєно нові території на сході країни, завдяки розоренню частини селян з'явилася нова робоча сила для промисловості. Від 1910 до 1913 р. посівні площі в Наддніпрянщині збільшилися на 900тис. десятин і досягли 22,9 млн. десятин. У 1913 р. було зібрано найбільший валовий збір зернових — 1200 млн. пудів. Третина всієї продукції сільського господарства вивозилася за кордон. Частка України в загальноімперському експорті зерна перевищила 40% (250-300 млн. пудів щорічно).

Завершити реформу П.Столипін не встиг. 1 вересня 1911 р. його було смертельно поранено в оперному театрі Києва провокатором — агентом охранки та есером Д. Богровим. Поховали реформатора в Києво-Печерській Лаврі за його заповітом: передчуваючи загибель (на життя Столипіна та членів його родини було вчинено кілька замахів), він просив поховати його в тому місті, де загине.

V.  Закріплення нових знань учнів.

Бесіда за запитаннями.

1. Коли розпочалася земельна реформа П. Столипіна?

2. Яка становище промисловості в Україні перед початком Першої світової війни?

VI. Підсумки уроку.

Земельна реформа П. Столипіна мала розв'язати аграрну проблему та перешкодити вибуху нової революції. Цієї мети було досягнуто лише частково: деякі соціальні протиріччя реформа розв'язала, однак спричинила появу нових.

VII.              Домашнє завдання.

1 ) Опрацювати § підручника.

Правознавство

Тема: Практичне заняття: "Ігровий суд"(15.05)

«Вказівки права такі: жити чесно, не кривдити іншого, кожному віддавати належне». Латинський вислів

Зала № 1

Зала № 2

Поміркуйте, яка зала призначена для проведення судового розгляду кримінальних справ? Чому ви так гадаєте? Які види судових справ можуть розглядатись у залі №1?

31.1. Судовий розгляд цивільних справ

Практичне завдання

Ознайомтесь із положеннями Цивільного процесуального кодексу України щодо порядку організації судочинства в цивільних справах. Виконайте завдання.

1. Як називаються сторони цивільного процесу?

2. Якою мовою проводять судове засідання?

3. Визначте, які із запропонованого переліку справ можуть розглядатись у цивільному судовому процесі:

— Справа про визнання фізичної особи безвісно відсутньою

— Справа про порушення авторського права

— Справа про розлучення

— Справа про зґвалтування

— Справа про повернення боргу

— Справа про заподіяння тілесних ушкоджень

— Справа про незаконне звільнення з роботи

— Справа про поділ спадкового майна

— Справа про незаконне зберігання зброї

Цивільний процесуальний Кодекс України (2004 р., за редакцією від 19.10.2016) визначає, що учасниками цивільного процесу, які беруть участь у справі, є сторони (позивач і відповідач), треті особи, представники сторін і третіх осіб. Сторони в цивільному процесі мають рівні процесуальні права та обов’язки. Позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Іншими учасниками цивільного процесу є секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу. Суд розглядає справи не більше двох місяців із дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів — одного місяця.

Особа, яка бере участь у справі, має бути обов’язково повідомлена про це, вона має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності, а також може брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито. Мова цивільного судочинства — державна.

Під час одноособового розгляду справи в суді першої інстанції головує суддя, який розглядає справу. Учасники процесу звертаються до суду словами «Ваша честь». Особи, присутні в залі судового засідання, мають встати, коли входить і виходить суд. Рішення суду особи, присутні в залі, заслуховують стоячи. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі дають пояснення, показання, висновки, консультації тощо стоячи.

Особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані беззаперечно виконувати розпорядження голови та утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил. За неповагу до суду винні особи притягуються до відповідальності. Особи, які беруть участь у справі, передають документи та інші матеріали голові через судового розпорядника. Судовий розпорядник також вживає заходів щодо того, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав. Голова оголошує склад суду, роз’яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов’язки.

У призначений для розгляду справи час голова відкриває судове засідання і оголошує, яка справа розглядатиметься.

Розгляд справи по суті розпочинається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання, після чого з’ясовується, чи підтверджує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду.

Позивач може відмовитися від позову, а відповідач — визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. У такому разі суд закриває провадження у справі чи ухвалює рішення про задоволення позову. Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін і предмета позову. У разі укладення сторонами мирової угоди суд закриває провадження у справі. Якщо умови мирової угоди суперечать законові чи порушують права інших осіб, суд відмовляє у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді — «так» чи «ні». Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити запитання один одному.

Додаткова інформація

Судовий розгляд (за змістом глави 4 розділу ІІІ Цивільного процесуального кодексу України)

— Відкриття судового засідання

— Роз’яснення перекладачеві його прав та обов’язків. Присяга перекладача

— Видалення свідків із зали судового засідання

— Оголошення складу суду і роз’яснення права відводу

— Роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їхніх прав та обов’язків

— Розгляд судом заяв і клопотань осіб, які беруть участь у справі

— Роз’яснення прав та обов’язків експерта. Присяга експерта

— Роз’яснення спеціалістові його прав та обов’язків

— Початок розгляду справи по суті

— Відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем

— Мирова угода сторін

— Пояснення осіб, які беруть участь у справі

— Дослідження доказів

— Допит свідків (дозволяється використання свідком письмових записів)

— Оголошення показань свідків

— Допит сторін, третіх осіб, їх представників як свідків

— Дослідження письмових доказів

— Оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції

— Дослідження речових доказів

— Відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису і їх дослідження

— Дослідження висновку експерта

— Консультації та роз’яснення спеціаліста

— Відкладення розгляду справи або оголошення перерви в її розгляді

— Закінчення з’ясування обставин та перевірки їх доказами

— Судові дебати

— Вихід суду для ухвалення рішення в нарадчу кімнату

— Оголошення рішення суду

Порядок допиту свідків. Кожного свідка допитують окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи. Перед допитом свідка голова встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і взаємини зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз’яснює його права і з’ясовує, чи не відмовляється свідок із установлених законом підстав від давання показань. Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, голова під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги.

Суд має право ставити запитання свідкові після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Голова має знімати запитання, поставлені свідкові, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду. Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою сторін. Свідок може бути допитаний повторно. Суд може одночасно допитати свідків для з’ясування причин розходжень у їхніх показаннях.

Під час дослідження доказів суд може скористатися усними консультаціями або письмовими роз’ясненнями (висновками) спеціалістів.

Суд може відкласти розгляд справи, а у справі про розірвання шлюбу — зупинити розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення, який не може перевищувати шести місяців.

Після закінчення з’ясування обставин справи та перевірки їх доказами суд переходить до судових дебатів.

У судових дебатах виступають із промовами особи, які беруть участь у справі. У цих промовах можна посилатися лише на обставини і докази, досліджені в судовому засіданні. Першим надається слово позивачеві та його представникові. Суд не може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється. З дозволу суду промовці можуть обмінюватися репліками. Право останньої репліки завжди належить відповідачеві та його представникові. Під час судових дебатів не можна подавати нові докази, заяву про залишення позову без розгляду, збільшувати або зменшувати розмір позовних вимог.

Після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати (спеціально обладнаного для прийняття судових рішень приміщення) для ухвалення рішення, оголосивши орієнтовний час його проголошення. Під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші судові справи. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті.

Судові рішення викладаються у формах ухвали, рішення, постанови. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

Цивільний процесуальний кодекс України (2004, редакція від 19.10.2016, витяг)

Глава 3

РОЗГЛЯД СУДОМ СПРАВ ПРО НАДАННЯ НЕПОВНОЛІТНІЙ ОСОБІ ПОВНОЇ ЦИВІЛЬНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ

Стаття 242. Підсудність

1. Заява неповнолітньої особи, яка досягла шістнадцятирічного віку, про надання їй повної цивільної дієздатності у випадках, встановлених Цивільним кодексом України, за відсутності згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника подається до суду за місцем її проживання. Стаття 243. Зміст заяви

1. У заяві про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності повинні бути викладені дані про те, що неповнолітня особа працює за трудовим договором або є матір’ю чи батьком дитини відповідно до актового запису цивільного стану.

Стаття 244. Розгляд справи

1. Справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності суд розглядає за участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також представників органів опіки та піклування. Участь представників органів опіки та піклування у розгляді справи є обов’язковою.

Стаття 245. Рішення суду

1. Суд, розглянувши заяву про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності по суті, ухвалює рішення, яким задовольняє або відмовляє у задоволенні вимоги заявника.

2. У разі задоволення заявленої вимоги неповнолітній особі надається повна цивільна дієздатність після набрання рішенням суду законної сили.

3. Рішення суду про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування.

Розв'яжіть юридичну ситуацію 1

Дайте юридичну оцінку запропонованої ситуації згідно з Цивільним кодексом України

Андрій та Алла зустрічалися кілька років і планували одружитися. Андрієві випала нагода поїхати на цілий рік навчатися в Англію за програмою обміну студентами. Алла залишилася в Україні, оскільки була студенткою університету. Андрій повернувся з Англії на початку червня. У липні Алла повідомила, що чекає від нього дитину, а вже у серпні вони одружилися. У січні, переживши хвилювання під час зимових іспитів, Алла народила дівчинку. У медичній довідці з пологового будинку було зазначено, що дівчинка народилася передчасно, але є здоровою. Мама Андрія зауважила, що внучка виглядає на здорову доношену дитину, але цьому факту не надали значення, молода сім’я жила щасливо кілька років. Потім стосунки погіршилися, і Алла під час суперечки заявила, що це не Андрієва дитина і він не має права її виховувати.

Вони стали проживати окремо, але через півроку жінка подала в суд заяву про стягнення аліментів. Андрій із цим не погодився і почав шукати докази того, що він не є біологічним батьком дівчинки, щоб оспорити факт батьківства та розірвати шлюб. Його адвокат порадив дослідити медичні документи. У поліклініці, де Алла перебувала на обліку, вдалося встановити, що факт початку її вагітності було зафіксовано у травні, тобто до приїзду Андрія з навчання. У пологовому будинку на вимогу адвоката повідомили, що коли Алла народила в належний термін здорову дівчинку, просила медиків офіційно вказати, що дитина народилася передчасно, щоб зберегти сім’ю і щоб у дитини був батько. Медики пішли назустріч, але зафіксували у лікарняних документах цей факт належно.

1. Сформулюйте суть позовних вимог для заяви від імені Андрія.

2. Визначте відповідача та позивача, інших учасників процесу, які мають бути запрошені до участі в розгляді справи.

3. Розгляньте цю справу в уявному суді.

4. Яке рішення ухвалить суд?

31.2. Судочинство у кримінальних справах

Практичне завдання

Ознайомтесь із вимогами Кримінального процесуального кодексу України щодо порядку організації судочинства в кримінальних справах. Дайте відповіді на запитання:

1. Хто є учасниками кримінального провадження?

2. Як називаються судові рішення в кримінальному провадженні?

Сторону обвинувачення у кримінальному провадженні представляє прокурор. Він звертається до суду з обвинувальним актом, підтримує державне обвинувачення в суді, оскаржує судові рішення у встановленому порядку. Досудове слідство та дізнання здійснюють слідчі підрозділи органів Національної поліції, органів безпеки, органів державного бюро розслідувань, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, підрозділи внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України.

Сторона захисту в кримінальному провадженні — це підозрюваний, обвинувачений (вони по закінченні судового провадження можуть називатись інакше — «виправданий» чи «засуджений»); законний представник підозрюваного, обвинуваченого; захисник (адвокат).

Потерпілий — фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. Потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода і у зв’язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого. У кримінальному процесі може брати участь представник потерпілого — особа, яка у цьому провадженні має право бути захисником. Якщо потерпілим є неповнолітня особа або особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом із нею залучається її законний представник.

Іншими учасниками кримінального провадження є заявник, цивільний позивач, цивільний відповідач, їх представники, свідок, перекладач, експерт, спеціаліст, представник персоналу органу пробації (складає і подає до суду досудову доповідь), секретар судового засідання, судовий розпорядник.

Право, виражене в тексті закону

Кримінальний процесуальний кодекс України (2012, редакція від 05.01.2017, витяг)

Стаття 368. Питання, що вирішуються судом при ухваленні вироку

1. Ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити такі питання:

1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа;

2) чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений;

3) чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення;

4) чи підлягає обвинувачений покаранню за вчинене ним кримінальне правопорушення;

5) чи є обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання обвинуваченого, і які саме;

6) яка міра покарання має бути призначена обвинуваченому і чи повинен він її відбувати, які обов’язки слід покласти на особу в разі її звільнення від відбування покарання з випробуванням;

7) чи підлягає задоволенню пред’явлений цивільний позов і, якщо так, на чию користь, у якому розмірі та в якому порядку;

7-1) чи є підстави для застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру;

8) чи вчинив обвинувачений кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності;

9) чи є підстави для застосування до обвинуваченого, який вчинив кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, примусового заходу медичного характеру, передбаченого частиною другою статті 94 Кримінального кодексу України;

10) чи слід у випадках, передбачених статтею 96 Кримінального кодексу України, застосувати до обвинуваченого примусове лікування;

11) чи необхідно призначити неповнолітньому громадського вихователя;

12) що належить вчинити з майном, на яке накладено арешт, речовими доказами і документами;

13) на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому розмірі;

14) як вчинити із заходами забезпечення кримінального провадження.

Ухвалюючи вирок, суд бере до відома досудову доповідь з інформацією про соціально-психологічну характеристику обвинуваченого.

Додаткова інформація

Процедура судового розгляду (за змістом § 3 глави 28 розділу IV Кримінального процесуального кодексу України)

— Відкриття судового засідання

— Повідомлення про повне фіксування судового розгляду технічними засобами

— Оголошення складу суду і роз’яснення права відводу

— Повідомлення про права і обов’язки

— Заборона присутності свідків у залі судового засідання

— Початок судового розгляду

— Роз’яснення обвинуваченому суті обвинувачення

— Визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню, та порядку їх дослідження

— Розгляд судом клопотань учасників судового провадження

— Допит обвинуваченого

— Допит свідка

— Допит потерпілого

— Пред’явлення для впізнання

— Допит експерта в суді

— Дослідження речових доказів, документів, звуко- і відеозаписів

— Консультації та роз’яснення спеціаліста, огляд на місці

— Закінчення з’ясування обставин та перевірки їх доказами

— Судові дебати

— Останнє слово обвинуваченого

— Вихід суду для ухвалення вироку

— Ухвалення судового рішення і окрема думка судді

— Проголошення судового рішення

Судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку, а рішення, у якому суд вирішує інші питання, — у формі ухвали.

Розв'яжіть юридичну ситуацію 2

Дайте юридичну оцінку запропонованої ситуації згідно з Кримінальним кодексом України та інсценізуйте розгляд справи в суді

Оксана (15 років), її брат Роман (12 років) і однокласник Тарас (15 років) після тренування стояли неподалік стадіону, розмовляли. До них підбігла жінка, попросила телефон, щоб викликати поліцію. Її куртка була розірвана, на обличчі — слід від удару. Роман побіг додому, щоб зателефонувати зі стаціонарного телефону. В цей час до дітей і потерпілої підійшли двоє чоловіків, один із них грубо наказав жінці не панікувати, а дітям пригрозив, щоб вони не сміли нікуди повідомляти. Коли чоловіки пішли, жінка сказала, що недалеко у непритомному стані її друг, Олександр, якому нападники розбили голову, і що обох їх пограбували — забрали телефони, значну суму грошей, платіжні картки, два квитки на літак і дві путівки на відпочинок за кордоном, які вони з Олександром щойно придбали. Тоді Тарас вийняв свій мобільний телефон і сам повідомив у поліцію про те, що трапилося, а потім ще викликав швидку допомогу. Діти залишилися чекати приїзду поліції, вказали прикмети нападників і напрямок їх руху. Злочинців швидко затримали, а згодом з’ясувалося, що ці особи вже відбували покарання за грабіж, а також причетні до двох нещодавніх подібних нападів. Дітей згодом допитали як свідків у встановленому законом порядку та повідомили, що їх можуть викликати для участі у розгляді справи в залі суду.

1. Чи потрібна заява Олександра або його знайомої для відкриття кримінальної справи і розгляду її на судовому засіданні?

2. Що треба зробити потерпілим, щоб повернути втрачене майно, зокрема компенсувати витрати на втрачений відпочинок та витрати на лікування?

3. Визначте учасників судового процесу.

4. Чи можуть Оксана і Тарас брати участь у цьому процесі? Якою буде їх роль?

5. Чи будуть взяті до уваги показання Романа? Чому?

6. Інсценізуйте судове засідання.

7. Якими будуть рішення суду у розгляді кримінальної справи і за цивільним позовом?

Право, виражене в тексті закону

Кримінальний процесуальний кодекс України (2012, редакція від 05.01.2017, витяг)

Стаття 354. Особливості допиту малолітнього або неповнолітнього свідка чи потерпілого

1. Допит малолітнього свідка і, за розсудом суду, неповнолітнього свідка проводиться в присутності законного представника, педагога чи психолога, а за необхідності — лікаря.

2. Свідку, який не досяг шістнадцятирічного віку, головуючий роз’яснює обов’язок про необхідність давати правдиві показання, не попереджуючи про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.

3. До початку допиту законному представнику, педагогу, психологу або лікарю роз’яснюється їхній обов’язок бути присутніми під час допиту, а також право протестувати проти запитань та ставити запитання. Головуючий має право відвести поставлене запитання.

4. У випадках, коли це необхідно для об’єктивного з’ясування обставин та/або захисту прав малолітнього чи неповнолітнього свідка, за ухвалою суду він може бути допитаний поза залою судового засідання в іншому приміщенні з використанням відеоконференції (дистанційне судове провадження).

5. Допит малолітнього або неповнолітнього потерпілого проводиться з дотриманням правил, передбачених цією статтею.

Завдання для домашньої роботи:

1. Склади «Пам’ятку» (поради) тим, кого викликали в суд як свідка

2. Підготуватися до тематичного контролю. Повторити параграфи 25-28.

Тема: Розвиток культури. Література . Мистецтво. Повсякденне життя мешканців України.(30.04; 7.05; 14.05)

1. Розвиток освіти і науки.

1. Модернізація системи освіти. Господарське, суспільно-політичне і духовне життя людства в другій половині XIX - на початку XX ст. значно ускладнилося. Модернізаційні процеси, які охопили розвинуті країни світу, викликали різке збільшення попиту на освічених людей. Без них був неможливий ні технічний, ні соціально-економічний прогрес. Лише ті народи світу, які зуміли істотно підняти свій освітній рівень, домогтися масової освіти, здатні були належним чином відповісти на модернізаційні виклики епохи.

Після реформи 1861 р. мережа закладів початкової освіти в Наддніпрянській Україні стала реорганізовуватися відповідно до вимог часу. В 1864 р. уряд прийняв «Положення про початкові народні училища», згідно з яким усі типи початкових шкіл, у тому числі й церковнопарафіяльні, було перетворено на початкові народні училища, які працювали за єдиним навчальним планом і програмою. У 1872 р. зроблено новий крок у напрямі модернізації освіти: більшість початкових училищ було перетворено на 6-річні міські, які давали знання і навички, необхідні для роботи в промисловості, на транспорті, у державних установах.

У 1870-х роках освітньою діяльністю почали займатися земства, які вже наприкінці століття мали близько 3200 шкіл. Ці школи краще фінансувалися, а отже, мали кращі приміщення, кращих учителів та багатші бібліотеки.

Усього у Наддніпрянській Україні в 1897 р. налічувалося майже 17 тис. початкових шкіл, які утримувалися державою, громадянами, земствами, церквою, приватними особами. Однак цієї кількості шкіл не вистачало для навчання всіх дітей. Лише 20 % населення України віком старше 10 років у 1897 р. уміли читати. Серед власне українців таких було 13%. І це у той час, коли у росіян в Україні цей показник був удвічі (26 % ), а серед євреїв - утричі (майже 40%) вищий. У передвоєнні десятиліття відбувалося значне розширення шкільної мережі. У деяких повітах Наддніпрянської України земства розглядали питання про введення загальної початкової школи. Реалізації цього питання завадила Перша світова війна.

У Західній Україні процес модернізації освіти мав свої особливості. У 1869 р. на території Австро-Угорської імперії всі початкові школи, якими відала церква, були переведені в підпорядкування світської влади, що наближало освіту до потреб розвитку суспільства. Для дітей віком від 6 до 14 років запроваджено обов’язкову освіту.

У політично залежних країнах, до яких належала й Україна, вплив освіти на суспільний розвиток був суперечливий. Відкриваючи доступ до світу знань, вона разом з тим використовується як ефективний засіб асиміляції. Для того щоб здобути вищу освіту, зробити кар’єру і забезпечити пристойний матеріальний рівень, українець мусив сприйняти мову і культуру іншого народу. У багатьох випадках так і було. Але серед українців, попри всі несприятливі умови, залишалося чимало таких, які свій талант і здобуті знання без найменших вагань віддавали на службу рідному народу. Саме таким неоднозначним був вплив освіти на розвиток українського народу. Тому національна інтелігенція робила все, щоб освіта в Україні не була засобом зросійщення (у Наддніпрянщині), полонізації, зугорщення чи румунізації (у Західній Україні), щоб вона стала знаряддям самозбереження і розвитку української нації. Деякі земства Наддніпрянщини виносили ухвали про рідну мову, але уряд відхиляв ці прохання, а вчителів, які викладали українською мовою, звільняли. В окремих випадках земства, йдучи назустріч запитам народу, «не помічали» викладання гуманітарних предметів забороненою українською мовою.

Земська двокомплектна (двокласна) школа. Проект виконано під керівництвом О. Сластіона. 1912 р. Село Кізлівка Полтавської обл. Сучасний вигляд.

Середня школа також пристосовувалася до потреб модернізації. У Росії після освітньої реформи 1860-х років збільшилася кількість класичних гімназій і реальних училищ, які давали середню освіту і забезпечували право на вступ до вищих навчальних закладів (випускникам реальних училищ - до технічних вузів). Хоча середню освіту одержували переважно діти дворян та державних урядовців, після революції 1905-1907 рр. склад учнів шкіл дещо демократизувався. Учні «нижчих станів» становили в гімназіях 20 %.

Учні Кам’янець-Подільської гімназії. Світлина А. Енгеля. 1880-1890-ті роки.

Життя зумовило появу мережі спеціальних навчальних закладів, які готували спеціалістів із середньою спеціальною освітою - учителів, агрономів, ветеринарів, техніків тощо. Наприкінці XIX ст. діяли 26 ремісничих земських і 17 комерційних училищ, учительські семінарії та інші заклади подібного типу.

Вищу освіту на Наддніпрянщині забезпечували три університети (Харків, Київ, Одеса) і декілька спеціальних інститутів, ліцеїв та академій. Соціальний склад студентства лишався переважно дворянсько-буржуазним. Однак революція 1905-1907 рр. примусила уряд дещо прочинити двері для вихідців з «нижчих» станів. У 1910 р. студенти цих станів (діти міщан, майстрових, селян) становили у Київському університеті трохи більше третини.

На західноукраїнських землях на початку XX ст. шкільна мережа розширилася більше. Кількість середніх шкіл у Східній Галичині протягом 1900-1909 рр. майже подвоїлась. Але українські діти в цих школах становили лише майже 20 % усіх учнів.

На території Західної України існувало 4 вищих навчальних заклади: Чернівецький університет (1875), продовжував діяти

Львівський політехнічний інститут. Початок XX ст.

Львівський університет, Львівський політехнічний інститут (1877) та Академія ветеринарної медицини у Львові (1897). Викладання у них проводилося польською (у Львові) або німецькою (у Чернівцях) мовами. Лише після наполегливої боротьби українського студентства у Львівському й Чернівецькому університетах відкрили кілька українських кафедр. Кількість українців у вузах усіляко обмежувалася. Так, у 1911 р. у Львівському університеті вони становили 21 %, у Чернівецькому - 17,6 % від загальної кількості студентів.

Утім, порівняно з Наддніпрянщиною, стан справ з освітою на Заході України, особливо початковою, був помітно кращим. Початковою школою були охоплені майже всі діти. Суттєвим було те, що практично кожне західноукраїнське село мало освітні осередки з бібліотеками, якими могли користуватися всі селяни.

Особливо помітною стає різниця між Наддніпрянською Україною і Східною Галичиною, коли порівнювати ситуацію з навчанням рідною мовою. На Сході України українська мова в усіх навчальних закладах продовжувала перебувати під забороною. На західноукраїнських же землях станом на 1914 р. українськими були 6 державних гімназій та 15 приватних середніх шкіл. Кількість народних українських шкіл (початкових) напередодні Першої світової війни досягла 3,5 тис., навчання в них велося рідною мовою.

2. Видатні вчені. Друга половина XIX - початок XX ст. увійшли в історію української науки багатьма видатними досягненнями. У цей час в Україні працювало чимало видатних учених-природознавців. Професор Харківського університету Олександр Ляпунов (1857-1918) посідав провідне місце в розробці проблем стійкості й рівноваги руху механічних систем.

Ілля Мечников став у 1908р. Нобелівським лауреатом за відкриття явища фагоцитозу.

Значних успіхів досягли українські математики й фізики.

Світову славу в розвитку біологічної науки здобули вчені Новоросійського (в Одесі) університету.

Видатний зоолог і анатом, вихованець Харківського університету Ілля Мечников (1845-1916), працюючи в Одесі, сформулював теорію утворення багатоклітинних організмів з одноклітинних. Разом з українським біологом, своїм учнем, Миколою Гамалією (1859-1949) він у 1886 р. відкрив в Одесі першу в країні бактеріологічну станцію. Це була друга у світі станція після пастерівської, створеної в Парижі роком раніше.

Не знайшовши належного розуміння на батьківщині, І. Мечников переїхав до Парижа й там став першим українцем - лауреатом Нобелівської премії. Щодо М. Гамалії, то, продовжуючи справу свого вчителя, він зробив великий внесок у боротьбу з такими жахливими хворобами, як чума, холера, туберкульоз, сказ, упровадив у практику охорони здоров’я щеплення.

Західноукраїнський фізик Іван Пулюй (1845-1918), учений світового рівня, у різні роки працював у провідних наукових центрах Європи й відзначився дослідженнями рентгенівського випромінювання. І. Пулюй був знавцем стародавніх мов і у співпраці з П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав зі староєврейської мови Псалтир та з грецької - Євангеліє.

Іван Пулюй належав до вчених, які принесли українській нації світову славу.

Данило Заболотний (1866-1929), вихованець Одеського і Київського університетів, свої перші відкриття зробив на Одеській бактеріологічній станції. Працюючи лікарем, він успішно застосовував свої відкриття і сміливо перевірив на собі запропонований ним препарат від холери. Заболотний брав участь у боротьбі із чумою, холерою та іншими інфекційними хворобами на Поволжі і в Туркестані, вивчав поширення інфекції в Аравії, Індії, очолив експедицію по боротьбі із чумою в Монголії, Китаї, Ірані, Месопотамії, за що був нагороджений багатьма іноземними орденами і медалями.

Київський політехнічний інститут став одним із центрів технічного прогресу всієї імперії. Гірничий інженер Леонід Лутугін (1864-1915) створив геологічну карту Донецького басейну, яка стала на десятиріччя основою гірничих досліджень. Інженер Михайло Курако (1872-1920), що працював спочатку на Катеринославському, а потім на Маріупольському металургійних заводах, заклав основи передової вітчизняної металургії. Велику роль у її розвитку відіграли хімічні реакції металоорганічного синтезу, які відкрив професор Київського університету Сергій Реформатський (1860-1934).

На новий рівень у другій половині XIX - на початку XX ст. піднеслися гуманітарні науки. Це перш за все стосується історії. Микола Костомаров своїми працями «Богдан Хмельницький», «Руїна» та іншими започаткував наукову розробку історії України із залученням матеріалів як вітчизняних, так і зарубіжних архівосховищ.

Великий вплив на розвиток історичної науки справив історик, археолог, етнограф і археограф Володимир Антонович. У своїх працях «Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні» учений обґрунтував національні особливості минулого українського народу.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. почалася дослідницька робота видатного українського історика Михайла Грушевського, найзнаковіша його праця - 10-томна «Історія України-Руси». Одним з найавторитетніших дослідників історії українського козацтва став Дмитро Яворницький (1855-1940). Його тритомна «Історія запорозьких козаків» привернула увагу як фахівців, так і широкого читацького загалу багатющим матеріалом і новими підходами до висвітлених питань.

Дмитро Яворницький - видатний український іторик, археолог, етнограф.

1. Дмитро Багалій. 2. Федір Вовк. 3. Агатангел Кримський.

Широку популярність мали праці з історії України Олександри Єфименко (1848-1918). Її роботи відзначалися яскравим викладом, документальною основою. Почесна докторка Харківського університету, Єфименко з 1907 р. викладала історію України на Вищих Бестужевських жіночих курсах у Петербурзі. З Харковом була пов’язана діяльність Дмитра Багалія (1857-1932). Як професор Харківського університету він розгорнув широку дослідницьку роботу з історії Слобідської України, виховав свою школу спеціалістів з української історії та культури.

Розвивалися філологічні науки. Великий авторитет мали мовознавчі праці професора Харківського університету Олександра Потебні (1835-1891).

Визначним українським етнографом і археологом був Федір Вовк (1847-1918). Він став організатором і учасником археологічних розкопок, етнографічних та антропологічних експедицій у різних куточках України.

Серед науковців-філологів на початку XX ст. найпомітнішими були фігури Бориса Грінченка (1863-1910) та Агатангела Кримського (1871-1942). Грінченко протягом 1902-1909 рр. редагував 4-томний «Словар української мови», який і досі залишається одним з найавторитетніших і найповніших словників. А. Кримський ретельно вивчав староукраїнські тексти, що дало змогу спростувати твердження про російський, а не український характер мови давнього Києва.

3. Освіта та емансипація жінки. В умовах модернізації освіта була потужним засобом емансипації (розкріпачення) жінки. Ще у 1861 р. Рада Київського університету висловилася за допуск жінок до занять нарівні із чоловіками. З 1864 р. жінки одержували право працювати в школах вчительками. У 1878 р. була започаткована робота першого в Україні вищого навчального закладу для жінок - Вищих жіночих курсів у Києві. Курси утримувалися виключно за плату за навчання й на громадські пожертвування. Уряд не лише не виділяв кошти на функціонування жіночого навчального закладу, але й заборонив у 1886 р. прийом нових слухачок. У 1889 р. курси припинили своє існування. Але за роки їх діяльності на них здобули освіту більше тисячі жінок.

М. Ярошенко. Курсистка. 1883 р.

Під впливом загальноєвропейського освітнього процесу запроваджувалася жіноча середня освіта. У 1870 р. відкрито перші жіночі гімназії з восьмирічним терміном навчання. Випускниці отримували право вступу до університетів. Існували також жіночі прогімназії із чотирирічним терміном навчання.

Середню освіту давали також заклади закритого типу - інститути шляхетних дівчат (для дворянського стану) і приватні пансіони (різних станів).

Жіноча освіта в Наддніпрянській Україні розвивалася під впливом ентузіастів жіночої емансипації (рівноправності, звільнення від обмежень і пригнічення), серед яких виділялася Христина Алчевська і Софія Русова.

Христина Алчевська (1841-1920) у 1862 р. заснувала в Харкові приватну безплатну недільну школу для жінок. З 1862 по 1870 р. школа існувала нелегально, заняття відбувалися вдома в Алчевської. Школа проіснувала до 1919 р. Алчевська працювала з колективом педагогів-сподвижників. Безплатно викладали понад 100 учителів (серед яких - видатні вчені Д. Баталій, В. Данилевський). У цьому навчальному закладі в різний час здобули освіту майже 17 тис. жінок. Школа, якою керувала Алчевська, була навчальним закладом, що давав освіту значно ширшу, ніж звичайна недільна школа, крім того, вона була методичним центром початкової освіти дорослого населення в Російській імперії. Педагогічна діяльність Алчевської здобула всесвітнє визнання на Міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889). Її було обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Багато освітніх товариств обрали видатного педагога своїм почесним членом, вона удостоєна найвищих нагород - золотих і срібних медалей Московського й Петербурзького товариств поширення в народі писемності, почесних дипломів. Уся діяльність Христини Данилівни була прикладом служіння своєму народові, його мові.

Прогулянка у Микильському лісі Київщини. Світлина початку 1910-х років.

Софія Русова (1856-1940) була авторкою концепції національної освіти, нової української школи, наукових праць з педагогіки, програм, підручників, методик. Співредакторка педагогічного журналу «Світло». Переслідувалася владою, кілька разів перебувала під слідством. Окрім педагогічних публікацій, їй належить велика кількість літературно-критичних нарисів, праць з історії та ін. Разом із сестрою Марією вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих. Перебуваючи разом із чоловіком у Санкт-Петербурзі, брала участь у роботі українського земляцтва. Допомагала йому в підготовці повного «Кобзаря» Тараса Шевченка для видання у Празі 1876 р. Від 1909 р. викладачка і професорка на Вищих жіночих курсах та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві. На Першому всеросійському жіночому з’їзді у січні 1913 р. в Петербурзі виступила на захист навчання українською мовою.

Викладач О.Д. Замислова з ученицями в пансіоні в Ніжині. Початок XX ст.

4. Українська преса та видавництва. Одним з важливих насідків модернізації і великим досягненням українства була поява у другій половині XIX - на початку XX ст. української преси. Першою газетою українською мовою була «Зоря Галицька», яка виходила в 1848-1857 рр. Після революції 1848 р. умови для існування українських газет і часописів в Західній Україні покращилися. Вони виходили в Галичині і Буковині. Виданням українських книжок і газет опікувалися місцеві «Просвіти» і «Українсько-руська видавнича спілка».

На підросійській Україні, де діяли царські заборони українського слова, перша українська газета «Хлібороб» почала виходити в листопаді 1905 р. в Лубнах на Полтавщині. В 1906 р. в Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська Думка», пізніше перейменована в «Раду». Наприкінці 1906 р. діяло декілька українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань - від наукових до гумористичних і дитячих.

Прагнучи обмежити розповсюдження українських видань, російська адміністрація на Наддніпрянщині вдавалася до переслідування видавців і передплатників. Учителям, наприклад, заборонялося передплачувати «Раду». Інспектори заявляли: «Або “Рада”, або посада». Але заборони ігнорувалися. Українська преса була одним з важливих чинників зростання національної свідомості населення.

2. Література. Літературна творчість Т. Шевченка дала такий потужний поштовх розвитку українського художнього слова, що майже всі письменники і письменниці другої половини XIX ст. - початку XX ст. перебували під благотворним впливом Великого Кобзаря.

Після смерті Т. Шевченка найпомітнішою постаттю в літературному житті став Пантелеймон Куліш. Він прагнув збагатити літературу оригінальними жанрами, написав перший національний історичний роман «Чорна рада», присвячений одній з найважливіших подій історії України доби Руїни. Розгортання сюжету йде в ньому поряд з яскравим описом одягу, побуту та звичаїв українського народу.

Формувався реалістичний напрям у літературі, започаткований у творчості Марка Вовчка (справжнє ім’я - Марія Вілінська, 1834-1907). Народилась вона в Орловській губернії в українсько-польській сім’ї, у 17 років переїхала в Україну, вивчила українську мову, фольклор, побут народу.

З-під її пера вийшла перша українська соціальна повість «Інститутка» з реалістичним зображенням селян, які не мирилися з кріпосництвом і прагнули його позбутися. У «Народних оповіданнях» письменниця вустами своїх героїв засуджувала кріпосний лад, захищала знедолених людей. Її повісті й оповідання були надзвичайно популярні не тільки в Україні, а й за її межами, перекладалися багатьма європейськими мовами.

1. Марко Вовчок у своїх повістях і оповіданнях змалювала складне життя українських селян пореформеної доби. 2. Іван Нечуй-Левицький - один з плеяди талановитих письменників 70-90-х років XIX ст., майстер соціально-побутового жанру.

У 70-90-х роках XIX ст. українська література більше звертається до художнього відображення соціальних і психологічних проблем суспільства, збагачується творами багатьох талановитих літераторів. Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) написав понад 50 романів, повістей, оповідань і казок високої художньої цінності та правдивості. Його соціально-побутові твори «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» та ін. зображували життя та побут знедолених людей, їхнє нестримне прагнення до кращої долі.

Соціально-психологічними мотивами позначена й творчість Панаса Мирного (справжнє прізвище - Рудченко, 1849-1920). У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він викрив соціальну несправедливість, недосконалість реформи 1861 р. Багатостраждальна доля жінки-селянки постає перед читачем у повісті «Повія». Майстерність психологічного аналізу, створення життєво правдивих образів поставили Панаса Мирного на один щабель з видатними майстрами слова, він зажив широкої слави на батьківщині й за кордоном.

Панас Мирний увійшов в українську літературу як творець соціально-психологічного роману, автор багатьох повістей, оповідань і драматичних творів.

Леся Українка - блискуче освічена жінка з однієї з найкультурніших українських родин. Вона потерпала від тяжкої недуги, що сповнювала кожний день життя стражданням, але її поезія промениться енергією і оптимізмом, вірою в краще майбутнє свого народу.

Феноменальних висот досягла в поезії Леся Українка (справжнє ім’я - Лариса Косач, 1871-1913). Вона авторка глибоко патріотичних поезій. З великою силою поетеса оспівувала болі рідного краю та надію на перемогу в боротьбі. Традиції Т. Шевченка своєю невтомною діяльністю продовжив великий український письменник, учений і громадський діяч Іван Франко. Його літературна й наукова спадщина становить близько 5 тис. різноманітних праць. Важливе місце в них посідають твори, у яких письменник змалював становище робітника, особливо на нафтопромислах. Протестом проти утисків, яких зазнавали українці, позначено чимало творів І. Франка, зокрема вірші «Вічний революціонер» і «Каменярі». Високою художньою майстерністю вирізняються побутові поеми «Наймичка», «Марійка», «Смерть убивці» тощо.

Перед українською літературою на початку XX ст. постають нові перспективи. Поширюється українська преса, яка надавала свої сторінки письменникам. Український журнал «Літературно-науковий вісник» (Львів, Київ) об’єднав найкращі письменницькі сили з усіх земель України. Творчість І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського виводить українську літературу з кола переважно селянської тематики. Натуралістичне «фотографування» села і зосередженість на небагатьох громадських проблемах поступово відходять у минуле. Українські письменники сприймають нові мистецькі течії (модернізм), що відповідали реаліям і настроям людей нової епохи і завойовували собі місце в мистецтві інших народів. Не відмовляючись від традиційного роману, молоді прозаїки звертаються переважно до короткого оповідання - новели.

Особливості, зумовлені залежним станом країни, ускладнювали творчість українських митців. Вони не мали змоги присвятити себе виключно літературній праці. Щоб забезпечити своє існування, письменники змушені були працювати службовцями, адвокатами, вчителями тощо, тільки вільний від роботи час віддаючи творчості. Утиски української літератури мали наслідком те, що дуже часто твори десятками років чекали можливості бути опублікованими. Ця ситуація певною мірою пом’якшилася лише під тиском революції 1905-1907 рр.

Василь Стефаник.

Серед письменників пошуками нових шляхів виділявся Михайло Коцюбинський (1864-1913). У найвідомішому своєму творі - повісті «Fata morgana» - Коцюбинський через опис історії окремої родини майстерно відобразив настрої і переживання села перед 1905 р., у час революційного вибуху і після нього. У подальших новелах Коцюбинський подав образ царської реакції в Україні, а також непереможну оптимістичність, закоханість у життя своїх земляків, красу природи рідного краю.

Одночасно з Коцюбинським як майстер новели виріс Василь Стефаник (1871-1936). Манеру Стефаника характеризує психологізм, сувора простота викладу. Кожна його новела - до краю згущена, зовні стримана людська трагедія: це картина смерті або чекання її, образи разючої бідності, безнадійної самотності, спричинених злиднями родинних катастроф, темного пияцтва, тяжкої розлуки з рідним селом.

У суто реалістичному напрямі починав свою творчість один з найпопулярніших українських письменників того часу Володимир Винниченко (1880-1951). У його перших оповіданнях, сюжети для яких брав з життя провінційних міщан, селян-наймитів, розкривалися конфлікти із працедавцями. Потім з’явилися оповідання на модну тоді тему — життя босяків (так тоді називали безхатченків), життя в казармах і в’язницях. Після революції 1905 р. В. Винниченко переходить на позиції модернізму: у його творчості переважають сюжети із зображенням психологічних і моральних переживань інтелігентів — головним чином революціонерів, зламаних урядовою реакцією.

Найпопулярнішим українським поетом початку XX ст. став Олександр Олесь (справжнє прізвище - Кандиба, 1878-1944). Поет сильного темпераменту, автор інтимно-ліричних віршів, більшість яких покладені на ноти, стали романсами, вражав на тлі попередньої поезії щирістю, легкістю й милозвучністю. Під час революційних подій 1905 р. в поезії Олександра Олеся звучали енергійні ноти боротьби і віри в перемогу. Однак післяреволюційна реакція гнітюче вплинула на поета. Мотивами розчарування була пройнята і його лірика, і драматична поема «По дорозі в казку». Згодом нове піднесення викликала у нього національна революція 1917 р.

Червоною ниткою через твори українських письменників проходила ідея соборності, думка про необхідність єднання всіх українців. Вони бачили перед собою один народ, волею обставин розділений кордоном. І самі імена кращих з них об’єднували українців. Т. Шевченка шанували і на сході, і на заході України. Його обрамлений вишиваними рушниками портрет був і у сільській хаті на Наддніпрянщині, і у будинку прикарпатського селянина. І. Франка, В. Стефаника, Лесю Українку, М. Коцюбинського знали і любили по обидва боки російсько-австрійського кордону.

3. Українська драматургія. Усупереч державним заборонам, українська драматургія і театр піднялися на принципово новий рівень. З’явилося багато драматичних творів на українську тематику. Михайло Старицький (1840-1904) написав 25 п’єс і серед них такі («Не судилося», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві» та ін.), що й досі з успіхом ставляться провідними театрами України. Перероблена М. Старицьким комедійна п’єса «На Кожум’яках» під новою назвою «За двома зайцями» не сходить зі сцени й сьогодні. Уже декілька десятиріч залишається надзвичайно популярним створений на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка фільм за мотивами цієї п’єси. Героїку українського народу, незламну силу волі й патріотизм автор відобразив у п’єсах «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші».

Вагомий внесок у драматургію зробив Марко Кропивницький (1840-1910) своїми творами на соціально-побутову тематику. Його п’єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» мали незмінний успіх на театральних сценах багатьох сіл і міст України.

Нових висот досягла драматургія Івана Карпенка-Карого (справжнє прізвище - Тобілевич, 1845-1907). Його драми й комедії позначені особливою гостротою висвітлення питань нелегкого життя широких мас українців, яскравістю образів.

Брати Тобілевичі (зліва направо: Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський). їхня діяльність склала цілу епоху життя національного театру України.

Найкращі твори І. Карпенка-Карого - «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» - стали неоціненним надбанням української культури. У центрі уваги автора - доля людини, кривда і безправ’я, формування підприємця з усіма його неоднозначними, з точки зору інтересів оточуючих, рисами, соціальні вади суспільства. І це при тому, що цензура дозволяла ставити п’єси лише з життя села.

Часто йшла в театрах і драма Панаса Мирного «Лимерівна». У 1890-х роках українська драматургія збагатилася п’єсами на історичну тематику Б. Грінченка «Степовий гість» і «Ясні зорі». Театральний репертуар поповнювали також твори Ю. Федьковича, І. Франка та інших письменників.

4. Аматорський і професійний театр. У другій половині XIX ст. великого поширення набули аматорські театри, гуртки та групи. Вони діяли в багатьох містах, містечках і навіть селах. Подекуди вони мали досить високий професійний рівень. В аматорських гуртках міст Бобринця та Єлисаветграда (тепер - Кропивницький) почався творчий шлях майбутніх світил українського професійного театру М. Кропивницького й трьох братів Тобілевичів, відомих під псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського (1856-1933) і Панаса Саксаганського (1859-1940).

Аматорський театр розвивався в несприятливих умовах переслідування українського слова й культури. Емський указ 1876 р. взагалі заборонив вистави на «малоросійському наріччі», не дозволялося видавати українською мовою навіть тексти до музичних творів. Але театр став уже настільки популярним, що проти заборони масово виступили не лише актори, письменники, підприємці, а й значна частина чиновників, у тому числі київський, волинський та подільський генерал-губернатори. Під їхнім тиском уряд у 1881 р. змушений був передати питання про дозвіл на постановку українських вистав у південних губерніях на розсуд місцевих губернаторів. Це відкрило дещо ширші можливості для розвитку театрального мистецтва. Дозвіл не стосувався тих губерній (Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська), у яких український національно-культурний рух був потужним.

П. Саксаганський у ролі Ханенка («Гандзя» І. Карпенко-Карого).

Марія Заньковецька - видатна актриса, яка особливо відзначилася в драматично-героїчних ролях. Мала гарний голос і бездоганно виконувала народні пісні.

У 1882 р. з ініціативи М. Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа - Товариство українських акторів. У тому самому році вона побувала з виступами в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Новочеркаську, Ростові-на-Дону, скрізь пропагуючи духовні надбання українського народу. Наступного року посаду директора української трупи обійняв М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером і актором. Крім нього, до трупи входило чимало талановитих акторів і акторок - Микола Садовський, Марія Заньковецька (1860-1934), Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті (1855-1891) та ін. Вони створили чудові сценічні образи за п’єсами Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

Протягом 1880-1890-х років в Україні діяло кілька провідних театральних колективів (М. Старицького, М. Кропивницького, М. Садовського) й близько 30 невеликих труп. Вони виступали також у багатьох містах Російської імперії. Трупа, яку очолював Григорій Деркач (1846-1900), у 1894 р. дала виставу навіть у Парижі.

Розвивалося театральне мистецтво і в Галичині. Перший український професійний театр відкрився, як уже зазначалося, у Львові у 1864 р. Його репертуар складався переважно з творів провідних українських драматургів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка. У 1875 р. на посаду режисера театру прийшов М. Кропивницький. На сцені театру ставили п’єси І. Карпенка-Карого «Безталанна», «Мартин Боруля», І. Франка «Украдене щастя», «Учитель» та ін.

Трупа братів Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого. 1895 р.

В українському театрі початку XX ст. починає утверджуватися модерністський напрям, який витісняє реалістичний етнографізм з його милуванням патріархальщиною і розкриває нові перспективи життя, пов’язані з індустріальною революцією, прискоренням ритму життя, урбанізацією, соціальною мобільністю тощо.

Найвидатнішими діячами театру цього часу були брати Іван, Микола і Панас Тобілевичі. Репертуар українського театру визначали чудові п’єси старшого з братів - Карпенка-Карого. Славу театру примножили й молодші брати. Вони створили безсмертні сценічні образи, стали видатними організаторами українського театру. Микола Садовський у 1906 р. створив у Полтаві перший український стаціонарний професійний театр, який у 1907 р. переїхав до Києва і став першим українським стаціонарним театром столиці України. Саме в цьому театрі розквітнув талант Марії Заньковецької.

5. Музика. Значний вплив на розвиток музичного мистецтва України справила творчість композитора й оперного актора Семена Гулака-Артемовського (1813-1873). Його опера «Запорожець за Дунаем» ставилася на сценах багатьох театрів і поклала початок українській опері.

Микола Лисенко - видатний композитор, засновник української класичної музики, збирач і популяризатор народних пісень.

Популярність мали опери Петра Сокальського (1832-1887) «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький» та ін., самі назви яких говорять про їхній зміст.

Світилом української музики став Микола Лисенко (1842-1912), який пройшов школу Лейпцизької й Петербурзької консерваторій, увібрав у себе багатющу музичну спадщину свого співучого народу й підніс музичне мистецтво на небувало високий рівень. Своїми працями в галузі народнопісенної творчості він започаткував українську музичну фольклористику. Поклав на музику багато поезій Т. Шевченка. Його діяльність поширювалася на різні види музичного мистецтва. Лірико-фантастичний характер мають опери «Різдвяна ніч» і «Утоплена», історико-героїчний «Тарас Бульба». Лисенко став автором перших дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький» та ін.

І досі популярні прекрасні опери Миколи Лисенка «Енеїда», «Наталка Полтавка» та ін., які є надбанням національної класичної музики. Лисенко створив школу музичного мистецтва. У 1904 р. за його ініціативою було відкрито вищу музично-драматичну школу в Києві та 1905 р. — музичний інститут у Львові. Талановитими продовжувачами творчих заповітів Миколи Лисенка були композитори Кирило Стеценко (1882-1922), Микола Леонтович (1877-1921), Яків Степовий (справжнє прізвище - Якименко, 1883-1921), Станіслав Людкевич (1879-1979).

Пісенно-музичну культуру українського народу на початку XX ст. примножувала видатна оперна актриса Соломія Крушельницька (1873-1952). Талановита співачка аматорських колективів, в 1893 р. закінчила Львівську консерваторію і того самого року дебютувала в рідному місті як оперна солістка. Удосконаливши своє мистецтво в Мілані (Італія), вона виступала не тільки у Львові, а й у Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі та на сценах багатьох оперних театрів Європи й Америки. Її репертуар сягав 60 опер. За красу чистого й сильного голосу (сопрано) та визначні акторські здібності світова критика називала С. Крушельницьку найкращою співачкою тогочасного світу.

Станіслав Людкевич

Соломія Крушельницька.

1. Живопис. Визначне місце в українському мистецтві належало живопису. Розвиток побутового жанрового мистецтва пов’язаний з творчістю послідовників Т. Шевченка - Лева Жемчужникова (1828-1912), Івана Соколова (1823-1910), Костянтина Трутовського (1826-1893). Одним з найяскравіших майстрів побутового жанру був Микола Пимоненко (1862-1912). У своїй творчості він майже не відходив від тем сільського життя.

1. К. Трутовський. Надягають вінок. Його картини української тематики мали велику популярність. 2. К. Костанді. У люди (па заробіток). 1885 р.

М. Пимоненко досяг високої майстерності у відтворенні сонячних барв природи України і народного побуту («Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії»). Деякі картини М. Пимоненка мають гострі соціальні мотиви, показують драматичні ситуації з життя села.

Чималий внесок у розвиток побутового жанру зробив Киріяк Костанді (1852-1921). Вихованець Одеської малярської ніколи, а потім Петербурзької академії мистецтв, Костанді в 1907 р. здобув звання академіка. Його картини «В люди», «Старенькі», «З пташиного польоту» написані з великою майстерністю. Його полотна «У хворого товариша», «Гуси», «Рання весна», «В люди» стали окрасою національної культури. З 1902 р. Костанді очолював «Товариство південноросійських художників», яке в 1905 р. розпочало видавати в Одесі свій журнал.

Загальновизнаним майстром пензля був Микола Ярошенко (1846-1898).

Розвивався пейзажний живопис. Визначним майстром у змалюванні українського краєвиду («Чумацький шлях», «Ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Степ», «Місячна ніч на Дніпрі») був Архип Куїнджі (1842-1910). Але вершиною пейзажного живопису стала творчість Сергія Васильківського (1854-1917). Близько 3,5 тис. його полотен - це своєрідний гімн українській природі. Серед них почесне місце посідають «Ранок», «Отара в степу», «Степ на Україні», «На Харківщині».

М. Пимоненко. Брід. 1901 р.

Як і інші види мистецтва, живопис західноукраїнських земель зазнавав впливу художніх шкіл Австрії, Німеччини й Польщі, хоч у цілому він продовжував залишатися національним. Ліричністю і глибиною зображення вирізнялися картини Корнила Устияновича (1839-1903) «Батьківська пара», «Гуцулка біля джерела». Йому належить також полотно «Шевченко на засланні». Переважно портретним живописом займався Теофіл Копистинський (1844-1916), пейзажами - Тит Романчук (1865-1911). Почався творчий шлях Івана Трута (1869-1941).

На початку XX ст. український живопис зробив новий крок. Серед найвизначніших майстрів пензля слід назвати живописця-баталіста Миколу Самокиша (1860-1944). Навчаючись у Петербурзькій академії мистецтв, а потім у Парижі, Самокиш досяг високої майстерності зображення батальних сцен. За серію перших картин його удостоїли звання академіка. М. Самокиш із Сергієм Васильківським у 1900 р. створили альбом «Українська старовина», а в 1912 р. - «Мотиви українського орнаменту», які й до цього часу вражають глядачів. Йому належать також батальні альбоми «Війна 1904-1905 років» та серія малюнків про війну з Наполеоном у 1812 р.

У творах художників України початку XX ст. яскраво проявляється орнаментальне начало, яке є однією з основних ознак мистецтва модернізму.

А. Куїнджі. Ранок на Дніпрі. 1881 р.

2. Архітектура. Серед образотворчих видів мистецтва важливе місце посідала архітектура. Розмах міського будівництва внаслідок зростання чисельності міського населення, потреба в нових приміщеннях для установ, банків, контор, залізничних вокзалів, елеваторів, критих ринків тощо - усе це зумовлювало посилені пошуки нового стилю в архітектурі, який би відповідав новим умовам життя. Хоча міста продовжували забудовуватися хаотично і різностильно, але з’являлися споруди (як правило, у центрі міст) значної архітектурної цінності. Так, у Києві в 70-ті роки XIX ст. на Хрещатику виріс будинок міської думи в стилі бароко, а на прилеглих вулицях - готель «Континенталь», будівля театру. У кінці 90-х років XIX ст. у місті побудували оперний театр.

Пожвавлення будівництва в Києві залучило до міста талановитого архітектора Олександра Беретті (1816-1895). За його участю було споруджено Володимирський собор, спроектовано ряд будинків по Володимирській вулиці. Наприкінці XIX ст. у Києві розгорнув діяльність відомий архітектор Олександр Кобелєв (1860-1942).

За його проектом зведено будинок Політехнічного інституту. Автором проекту будівлі залізничного вокзалу став Олександр Вербицький (1875-1958).

Володимирський собор. Київ. Сучасний вигляд.

Головний корпус Київського політехнічного інституту. Центральна частина. Сучасний вигляд.

У забудові Харкова велику роль відіграв архітектор Олексій Бекетов (1862-1941). Він же спроектував драматичний театр у Сімферополі. Дуже швидко забудовувалася Одеса - на той час третє місто в Російській імперії за кількістю населення. В Одесі працювало багато талановитих архітекторів і будівельників. У 1870-х роках розгорнулася відбудова Севастополя, зруйнованого під час Кримської війни. Серед нових споруд привертав до себе увагу будинок Військово-історичного музею Чорноморського флоту. Нові приміщення театрів, навчальних закладів, міських дум, вокзалів тощо з’явилися і в інших містах України, переважно губернських.

На західноукраїнських землях у пошуках сучасного стилю архітектури вдавалися до модернізації стилів минулих епох, захоплювалися ліпними та скульптурними прикрасами. Тут виділилася група талановитих митців. Як зрілий майстер архітектури зарекомендував себе Юліян Захаревич (1837-1898), за проектами якого споруджено ряд будівель у Львові, Чернівцях та інших містах. Це будинок Львівського політехнічного інституту, зведений у стилі італійського Відродження, будинок Галицької ощадної каси тощо.

Оперний театр в Одесі. Сучасний вигляд.

Модернізаційні процеси викликали зміни в архітектурі. З початком XX ст. поширюється новаторський український стиль, піонером і послідовним виразником якого був Василь Кричевський (1873-1944). Архітектори цього напряму охоче використовували мотиви українського бароко і народного дерев’яного будівництва, традиції і модерн, основним засобом виразу якого став орнамент.

Національний стиль в українській архітектурі найбільш вдало було втілено в будинку Полтавського губернського земства (1903-1908), у якому використано форми дерев’яної народної архітектури. Автором споруди був В. Кричевський. Для оздоблення фасаду та інтер’єрів будинку широко застосовано кераміку і майоліку, виготовлену за спеціальними ескізами учнями Миргородської керамічної школи та народними майстрами Опішні.

Оформлення внутрішніх приміщень та настінні розписи, у яких використано мотиви та орнаменти українського народного мистецтва, виконали художники Сергій Васильківський, Микола Самокиш, Василь Кричевський. В українському національному стилі збудовано також школу ім. Івана Котляревського в Полтаві, художню школу в Харкові, прибутковий будинок у Катеринославі та ін. Характерною рисою цих споруд була імітація в камені форм дерев’яної народної архітектури, використання елементів давньої церковної архітектури, зокрема веж. Мотиви української народної архітектури у західноукраїнському будівництві початку XX ст. добре помітні в спорудах архітекторів Івана Левинського (1851-1919), Олександра Лушпинського (1878-1943), Євгена Нагірного (1885-1951) у Львові (будинки товариства «Дністер» - 1905 р., бурси Українського педагогічного товариства - 1908 р. та ін.).

Інтер’єр Полтавського губернського земства (нині Краєзнавчий музей імені Василя Кричевського). Сучасний вигляд.

3. Скульптура. Нові риси з’явилися у скульптурному мистецтві. Видатним українським скульптором, який у малих формах художньо зображував різні типи людей та їхні заняття, був Леонід Позен (1849-1921). Широковідомими стали його композиції «Шинкар», «Кобзар», «Переселенці», «Скіф», «Запорожець у розвідці». Йому належить низка пам’ятників, установлених у Полтаві, зокрема Івану Котляревському та Миколі Гоголю.

Пам’ятник Богдану Хмельницькому, який і сьогодні є однією з окрас Києва. Скульптор М. Микешин.

Розвивалася й монументальна скульптура, але пов’язана вона була переважно з пам’ятниками царям і вищим сановникам. Однак були й винятки. У 1853 р. на схилах дніпровських круч у Києві постав пам’ятник князю Володимиру роботи Л. Позена. Високим мистецьким рівнем вирізнявся пам’ятник Богдану Хмельницькому (1888) Михайла Микешина.

Скульптурне мистецтво західноукраїнських земель перебувало під значним впливом віденської, мюнхенської та римської художніх шкіл. Помітний вплив на його розвиток справив італійський скульптор Паріс Філіппі після переїзду до Львова.

4. Зміни в міській і сільській забудові. Суперечності модернізації позначилися на житлових умовах населення. В сільській місцевості зміни відчувалися мало: двокамерні хати (хата-сіни) поступово витіснялися трикамерними (хата-сіни-комора). Наприкінці XIX - на початку XX ст. в сінях почали відгороджувати місце для кухні. Внутрішнє планування хати залишилося таким, як і сто років до того.

У селищах біля заводів зводили казарми-бараки для колективного проживання робітників. Будували їх із цегли, дерева чи саману. Робітники спали на нарах, які стояли в два-три яруси. Приміщення обігрівали печі. Для одружених тут же відгороджувалися кутки. Окремі підприємці виділяли для сімейних робітників у казармах ізольовані квартири. Робітники, які не хотіли жити в казармах, будували землянки або хати-мазанки, а біля них - сараї і погреби, поруч заводили городи і садки.

Шахтарське селище Юзівка. 1912 р.

Київ. Початок XX ст.

5. Релігійне життя. В умовах модернізації традиційна роль церкви в житті народу змінюється. Зокрема, поширюються секуляризаційні тенденції - тобто прагнення до звільнення від релігійних обмежень, повернення до реального світу з його проблемами. У суспільстві стають популярними гасла релігійної терпимості, свободи віровизнання, відокремлення церкви від держави, школи від церкви тощо. Одним з проявів цього було поширення в суспільстві атеїстичних поглядів.

Разом з тим секуляризація підштовхувала духовенство до реформування церкви, пристосування її до швидкозмінних запитів мирян.

Історично склалося так, що в Україні протягом століть не було єдиної церкви. Християнські церкви - православна, греко-католицька і римо-католицька - перша переважно на Сході, дві інші на Заході України - намагалися як задовольняти релігійні запити українців, так і виражати їхні духовні інтереси в цілому.

Потрапивши в XVII ст. під владу московських патріархів, а згодом російських чиновників, православна церква в Україні почала відриватися від вікових традицій українського народу і стала на службу імперській політиці. Єпископами, священиками, учителями духовних семінарій та в духовних бурсах-школах часто були росіяни, які навчали в дусі великоросійського патріотизму. Усього наприкінці XIX ст. серед духовенства українських губерній українців було 50 %.

Від 1799 р. на Київському митрополичому престолі жодного разу не було українця, аз 1812 р. вже не висвячували українців на єпископів. Російська православна церква стала засобом зросійщення й денаціоналізації віруючих. Імперський уряд заборонив уживати українську мову навіть у проповідях. На початку XX ст. було дозволено відправлення церковного богослужіння мовою багатьох народів Росії, але не українською. Духовенство зобов’язувалося стежити за політичними рухами, у тому числі й українськими, та інформувати про них поліцію.

Уряд заборонив будувати церкви в українському стилі, малювати ікони, переслідував українські звичаї.

Крім двох головних християнських церков, в Україні існували релігійні громади інших конфесій (католицизм, іудаїзм, мусульманство, протестантизм та ін.), які мали своїх прихильників переважно серед представників національних спільнот.

У підросійській Україні, незважаючи на всі зусилля уряду і церковних властей, серед православного духовенства було чимало людей, які намагалися надати церкві українського національного характеру. Як і у світських навчальних закладах, у Київській духовній академії та духовних семінаріях існували опозиційні гуртки, у тому числі й українофільського характеру (Громади). Під їхнім впливом перебувала частина духовної молоді. З початком революції в різних місцях України — на Волині, Катеринославщині, Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині — духовенство та парафіяни виступили за

Полтавські семінаристи. 1902 р.

українізацію проповіді та богослужіння, за визнання одного з найприродніших людських прав - звертатися до Бога рідною мовою. 1903 р. у Відні українською мовою опубліковано Біблію у перекладі П. Куліша, І. Нечуй-Левицького та І. Пулюя. Частина накладу була завезена в Наддніпрянську Україну. В умовах революції 1905-1907 рр., коли контроль церковних верхів ослаб, українізацію проповіді подекуди вдавалося зробити самовільно. Досить широко проповідь рідною мовою стала практикуватися й на Поділлі. На Катеринославщині в 1909 р. навіть було видрукувано збірник проповідей українською мовою. У 1906-1911 рр. з’явилася можливість видати в Москві українською мовою Біблію, над перекладом якої працював П. Морачевський.

З різних губерній надходили повідомлення про бажання духовенства і віруючих запровадити викладання українською мовою в церковно-парафіяльних школах та духовних семінаріях. Синод мусив реагувати на подібні постанови. У 1907 р., як виняток, було дозволено викладання української мови в церковнопарафіяльних школах на Поділлі, а в 1908 р. санкціоновано введення в Подільській семінарії тих предметів (щоправда, необов’язкових), про які клопотався єпархіальний з’їзд.

Але поодинокі локальні перемоги суті справи не міняли. Це зрозуміли деякі національно зорієнтовані священики й миряни. «Нам, українцям, потрібна українська православна церква, як білорусам білоруська», - писав у 1911 р. у листі до української газети «Рада» один зі священиків.

Іншу роль у житті українців відігравала греко-католицька церква. Цій церкві належало видатне місце в національному відродженні на західноукраїнських землях. Вона охоплювала найширші маси населення, її священики будили національну свідомість у найглухіших селах. Часто священик був єдиною високоосвіченою людиною на селі, до якої всі зверталися за порадою. Один із діячів цієї церкви на установчих зборах львівської «Просвіти» говорив: «Дивні речі чинить Провидіння... Та Унія, що її сприяв польський уряд в XVI ст., перевернулася в XIX ст. в найбільшу захисницю української національної справи, давши низку патріотів священиків-католиків, що врятували Галичину від полонізації».

Греко-католицький Кафедральний собор в Ужгороді. Початок XX ст.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

В умовах модернізації українського суспільства і наростання національно-визвольного руху спостерігалася значна активізація всіх форм духовного й культурного життя українського народу. Не обійшло це піднесення й образотворче мистецтво. Розквіт переживав український живопис, у якому було помітним повернення до українських традицій.

У літературі й мистецтві поступово утверджувалися принципи модернізму, які відповідали настроям новітньої доби, сприяли формуванню української свідомості, ідеї культурної, літературної, географічної, мовної та політичної єдності східної і західної частин України.

Розвиток міст сприяв архітектурній творчості. З’явилися видатні майстри-архітектори, чиї творіння, особливо в містобудуванні, не загубилися у вирі бурхливих подій XIX ст. і привертають до себе увагу до сьогодні. Це саме стосується й скульптури, особливо монументальної.

Під впливом модернізації історичні зміни відбувалися і в релігійному житті населення України.

Перевірте себе

1. Картини яких українських художників, про яких ішлося в тексті параграфа, ви бачили?

2. Охарактеризуйте розвиток архітектури в Україні в другій половині XIX ст.

3. Що нового з’явилося в українській архітектурі на початку XX ст.?

4. Як розвивалося скульптурне мистецтво в Україні?

5. Які зміни відбувалися під впливом модернізації в релігійному житті?

6. Яке значення мали переклади на українську мову Біблії і Євангелія?

Документи та матеріали

Зі спогадів видатного українського художника Миколи Мурашка про київську школу малярства

На кінець 1879 р. у нас таких, що записалося, було понад сто. Ми цілком примирилися із своєю метушливою скромною діяльністю. Більша частина в нас були бідняки, вчилися безплатно. Це були діти ремісників, для яких малювання було істотною необхідністю. І це нас морально задовольняло. Через те, що всієї маси учнів ми прийняти не могли, то доводилось тримати школу відкритою цілий день, 3 10 год ранку і до 7 год вечора, тільки з двогодинною перервою. Приходили, як кому зручно і можливо, і одні змінялися іншими. Для ремісників, які не могли потрапити до нас в будні, ми встановили безплатні недільні уроки від 12 до 3 год після полудня, які з того часу тривали протягом усього часу існування школи. Крім ремісників, прибігали до нас всякі малюки, учні, користуючись свободою свята.

Джерело: Киевская рисовальная школа 1875-1901 гг. // Воспоминания старого учителя. - К., 1907. -С. 65-66.

Запитання і завдання

1. Що, на вашу думку, спричинило такий великий потяг до малярства широких мас українців?

2. Назвіть українських художників - сучасників М. Мурашка.

Запам’ятайте дати

• 1853 - у Києві було споруджено пам’ятник князю Володимиру роботи Л. Позена.

• 1888 - створення в Києві пам’ятника Б. Хмельницькому роботи М. Микешина.

• 1903 - у Відні українською мовою опубліковано Біблію у перекладі П. Куліша, І. Нечуй-Левицького та І. Пулюя.

Тема: Практичне заняття: " Повсякденне життя мешканців України"(14.05)

Повсякденне життя - це сфера людського життя поза виробництвом: задоволення потреб в їжі, одязі, житлі, лікуванні та підтримці здоров’я, освіті, культурі, відпочинку та інше. У повсякденні першої половини XIX ст. перепліталися віковічні традиції і нові риси, пов’язані з початком епохи модернізації. У документах і матеріалах, наведених нижче, характеризуються окремі аспекти повсякденного життя України XIX ст.

Документи та матеріали

1. Одяг. Народна їжа

Народний одяг ставав різноманітнішим. Якщо бідніші верстви шили його, як і раніше, з домотканого полотна, то заможніші, особливо в містах, дедалі більше використовували фабричні тканини.

Повсякденний селянський жіночий костюм складався із сорочки та поясного одягу (у цей час швидко поширювалися спідниці). Рукави святкової сорочки оздоблювалися вишивкою. Прикрасами були намисто, дукати, кольорові стрічки.

Повсякденний літній чоловічий костюм складався з полотняних сорочок і штанів. За головний убір у теплу погоду служили солом’яні брилі або суконні шапки, у міщан - картузи.

Одяг міщан та шляхти став порівняно з XVIII ст. багатшим. Основу його стали складати вироби мануфактурного (у подальшому фабричного) виробництва.

Білі, блакитні, бузково-блакитні, малахітові і теракотові вироби. 1810-1850 рр. Києво-Межигірська фаянсова фабрика.

В осінньо-зимовий період чоловіки і жінки носили свиту. Взимку одягали кожухи, виготовлені з овечих шкур, та шапки (жінки - теплі хустки). У теплу пору року ходили босоніж. У прохолодну погоду взували шкіряні постоли, заможні - черевики або чоботи.

Національна кухня завдяки появі нових продовольчих культур поповнювалася новими стравами. Так, значного поширення набули страви з картоплі. Повсякденними залишалися борщ, куліш, юшка, галушки, різні каші, локшина, вареники та інші борошняні, круп’яні, рибні та молочні страви. Значне місце в харчуванні посідала рослинна їжа. М’ясні страви й навіть борщ із салом, молоко, масло для багатьох залишалися святковою їжею. Більшість населення їла переважно з глиняного та дерев’яного посуду. Заможні користувалися фаянсовим і фарфоровим посудом.

Джерело: Історія УкраїнськоїРСР у восьми томах, десяти книгах. -Т.З. - К.: Наукова думка, 1978. - С. 240-241.

Тарілки сервізні. 1820-1830-ті роки Баранівський порцеляновий завод.

2. Вбрання міських жителів Лівобережжя і Слобожанщини

У Новгороді-Сіверському Чернігівської губернії жіночий простонародний костюм складався із сорочки, поверх якої у свята одягали гарну спідницю та спідницю з рукавами (спідниця без рукавів називалася «корсет»). Спідниця взимку була на хутрі, але все ж коротка - до колін.

Поверх спідниці пов’язували фартух з полотна або білого коленкору. На голові носили ковпак, поверх якого пов’язували хустку, або ж саму хустку (у дівчат... з-під хустки виглядала коса), на ногах черевики або чоботи. Купчихи носили плаття, салопи, на голові хустки, у свята - чепчики. У Новозибкові жіночим головним убором був повойник («чепчик»), пов’язаний зверху хусткою, дівочим убором - сама хустка. У багатьох хустка була шовкова, розшита сріблом, золотом і перлами.

Йдучи до церкви, поверх цього одягали ще одну хустку. Основу вбрання становили сорочка, сарафан («азіатка»), фартух («запан»), холодник. Узимку поверх цього одягали шубу або коротку шубійку («шушун»), криту червоною матерією. Взагалі червоний колір був тут, як і раніше, улюбленим... У м. Краснокутську Харківської губ. у вбранні городянок помітний сильний український вплив (плахта, червоні чоботи, парчовий очіпок, кожушок з вусами, позаду - некритий або критий китайкою).

Джерело: Рабинович М.Г. Очерки материальной культуры русского феодального города. - Москва, 1988. - С. 288.

3. Соціально-побутові суперечності між містом і селом

Осередками української традиційно-побутової культури були села, а її носіями - селяни. У містах, особливо великих, панувало неукраїнське мовно-культурне середовище - російське, польське, німецьке, угорське (залежно від регіону). Між містом і селом склалися глибокі суперечності - антагонізм, який мав соціальний і культурний характер.

Міста були адміністративно-управлінськими і господарськими центрами. Тут жили чиновники, купці, підприємці, ремісники - як правило, неукраїнці за походженням. Щодо українців, які поселялися у містах, то вони швидко зливалися з пануючим середовищем.

Український народний костюм. Кінець XIX ст. Чернігівська губернія.

В С. Васильківський. Сільська вулиця. 1854 р.

Міщани, перш за все їхні заможні верстви, з погордою ставилися до традиційної «низької» селянської культури, до української мови. Вони намагалися наслідувати петербурзьку та західноєвропейську моду. «По-столичному» облаштовували свої будинки. Усе менше користувалися українським національним одягом, нехтували народними традиціями та звичаями. Цим же шляхом ішла переважна частина поміщиків.

Зі свого боку селяни з великим недовір’ям ставилися до міста і його жителів. Для них місто було «чужим». У їх уяві там жили «пани», «нероби» і зосереджувалися всі людські вади. Антагонізм міста й села був прямим наслідком залежного становища українських земель у складі обох імперій.

Джерело: Історія Української РСР. -Т.З-С. 242-243.

4. Житло

Зменшення масивів лісів примушувало на Слобожанщині, Середньому Подніпров’ї й особливо на Півдні поряд з дерев’яними будувати глинобитні житла, на крайньому півдні - кам’яно-вапнякові. На Поліссі та на західноукраїнських землях, де вдосталь лісів, будівлі лишилися зрубними: стіни їх зводилися, як правило, з дерева - кругляка або напівкругляка. За планом, які раніше, селянське житло було двокамерним (хата й сінці) або трикамерним (хата, сінці, комора). Селянська біднота нерідко жила в хатах, що не мали навіть сіней.

Внутрішня обстановка селянської хати на всій території України мала багато спільних рис. Біля входу в хату в кутку справа або зліва знаходилася піч. По діагоналі від неї влаштовувався парадний куток: висіли образи, стояв стіл (або скриня), вкритий скатертиною. Куток прикрашався рушниками, квітами. Від печі простягався піл-настіл з дощок, що слугував за ліжко. Молодь у багатодітних сім’ях нерідко спала на долівці, підстеливши солому. Попід стінами стояли дубові лави, протилежна від входу стіна і піч зрідка розмальовувалися квітами. Іноді на стіні вішали картини (популярними були зображення козака Мамая). У кутку біля входу висів мисник. Обстановка доповнювалася кухонним начинням біля печі. Освітлювалися селянські хати каганцем або скіпкою. У житлі заможних селян під впливом міського побуту з’являлися деякі нові елементи: покритий залізом дах, кахлі, ускладнене планування.

С. Світославський. Київ. Середина XIX ст.

Селянське подвір’я, залежно від заможності господаря, включало, крім власного житла, одну чи кілька господарських будівель: хлів, повітку, комору тощо. На Півдні та в Карпатах, де в господарстві велику роль відігравало скотарство, у дворі розміщувалися невеликі хлів, загін та кошари для худоби.

У великих містах, особливо молодих, з’являлося дедалі більше цегляних кількаповерхових будівель. Невеликі міста забудовувалися дерев’яними одноповерховими спорудами. Заможні міщани жили в будинках (з ґанком або верандою), що складалися з кількох кімнат: зали, вітальні, спальні, кухні. Обставлялися вони купованими меблями, прикрашалися дзеркалами, годинниками, картинами. Житло бідніших мешканців у містах мало відрізнялося від селянського.

1. Гуцульське житло. XIX ст. Реконструкція. 2. Хата. XIX ст. Чернігівщина.

Джерело: Історія Української РСР. -Т. З-С. 239-240.

М. Пимоненко. Різдвяне ворожіння. 1888 р.

5. Відпочинок

Відпочивали від роботи головним чином у свята. Великої популярності набули обжинки. Жінки, завершивши жнива, сплітали з колосків вінок, прикрашали його квітами, стрічками й, одягнувши кращу з-поміж себе, йшли з піснями до села. По дорозі до них приєднувалися інші селянки. Поширеними були колядування, щедрування, Масниця, Трійця (Зелені свята) тощо.

Молодь проводила дозвілля влітку на «вулиці», взимку на вечорницях та досвітках. У селах різних регіонів України вона об’єднувалася в громади, які ділилися на дівочі й парубочі.

На торгах і ярмарках обмінювалися інформацією, але основним місцем зустрічі дорослих чоловіків ставала корчма (шинок). Поміщики встановлювали для селян повинність купувати в панській корчмі горілку. Здаючи корчми в оренду, як правило, купцю-єврею, поміщики відразу обумовлювали в договорі, хто із селян, за якою ціною, скільки та якого алкогольного напою повинен в ній придбати. І чи селянин купував цю горілку, чи ні, за цією угодою гроші з нього все одно стягували, навіть примусово.

Повсякденне життя великих землевласників значно відрізнялося від селянського. їхній побут не мав нічого спільного з народним. Свої будні вони мали можливість розсвічувати святами - банкетами, полюванням тощо.

У вищих чиновників, багатих купців, ремісників, фабрикантів та інших заможних жителів міст залишалося досить часу для дозвілля, яке багато в чому нагадувало поміщицьке. Що ж до решти міщан, то вони переймалися головним чином повсякденними турботами з матеріального забезпечення своїх сімей.

Вільний час міського простолюдина мало відрізнявся від традиційного сільського. Хіба що зростали спокуси, пов’язані зі швидким розширенням мережі «питейних» закладів.

Джерело: Історія УкраїнськоїРСР. -Т.З.-С. 242-243.

6. Доля української жінки

У більшості народів тогочасного світу в усіх сферах життя панівне становище належало чоловікам. Але залежно від національних, культурних і світоглядних традицій, суспільного розвитку рівень прав жінок, їхнє місце в суспільстві від країни до країни істотно різнилося. Зокрема, українські жінки із часів Козаччини зберігали більші права й самостійність у порівнянні з тим, що мали російські жінки.

Однак уніфікація життя в імперії, що послідовно насаджувалася, мала наслідком «вирівнювання» Росії та України і в цьому. У першій половині XIX ст. навіть жінки із заможних станів не мали доступу до освіти. Переважна більшість з них залишалася неписьменними. Лише в 1850 р. було відкрито першу жіночу гімназію. Формально у 1837 р. в Києві перших слухачок прийняв навіть спеціальний інститут для дворянок. Але навчали в ньому лише французької мови, танців, музики, гарних манер. Тобто того, що було потрібно «шляхтянці» в сім’ї. Відсутність освіти закривала жінці шлях до професійної діяльності, не залишала іншого вибору, як обслуговувати сім’ю.

У родинах вищих станів жінки займалися вихованням дітей. Домашні роботи виконували наймані працівники, але таких сімей був незначний відсоток. У селянських сім’ях дружина, крім того, що доглядала дітей, готувала їжу, прала білизну, пряла й ткала, садила й обробляла город, ще й жала та молотила нарівні із чоловіком.

1. В. Тропінін. Мережниця. 1823 р. 2. К. Федорович. Портрет Марії Ґалаґан.

Запитання і завдання: 

1. Прочитавши статті, визначте, що в побуті українців залишалося стабільно традиційніші, а що змінювалося під впливом процесів модернізації.

2. Охарактеризуйте одяг різних соціальних груп.

3. Визначте особливості національної кухні. Назвіть нові страви, які з’явилися в першій половині XIX ст.

Надіслати на електронну пошту або вайбер!!!

Повторити " Україна на початку 20 століття" і підготуватися до тематичного контролю.

історія України

Тематичний контроль.Урок узагальнення з теми"Україна на почаку 20 стліття"(21.05; 28 .05)

Виконати тести до 27 травня

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=2681352


Правознавство

Тематичний контроль.Урок узагальнення по темі: " Якщо право - це професія."(15.05; 22.05)

Виконати тести до 27 травня !!!

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=9124383

Правознавство

Повторювально - узагальнюючий урок до курсу " Основи правознавства" (29.05)

Зверніть увагу!!! Семестрова оцінка ставиться в атестат 11 класу!!!

Виконати тести до 27 травня!!!

https://naurok.com.ua/test/join?gamecode=3428461